Глава 19. На одному кроці від смерті

    Айрін
    Я відкрила очі, сподіваючись, що побачу перед собою Арію. Але замість цього повз мене пробіжав хлопчик років п'яти. Я подивилась навкруги й зрозуміла, що знаходжусь у якійсь затишній кухні, що виглядала достатньо старомодною, але й новою. Тут точно жила якась дуже хозяйновита жінка. Все дуже чисте. А на столі стояли три тарілки та прибори для їжі.
    Все наче знаходилось достатньо близко біля мене, але й в то самий час, наче перебувала у якійсь галюцинації. Я почула якийсь звук за дверима, яка знаходилась навпроти мене, трохи зліва від жовтого кухонного гарнітуру. Мені хотілось подивитись, що за нею, але відчула, як хтось мене зупинив, взявши за руку. Перевела погляд, оскільки це було занадто непередбачувано й побачила маленького світловолосого хлопчика, що з заплаканими блакитними очима дивився дуже жалісно на мене. Він щось шепче, але мені нічого не чутно. Тоді вирішила присісти й перепитати.
    — Не треба, — ледь чутно проговорив він. — Тато й мама не хочуть, щоб там хтось був.
    На його обличчі не побачила жодного сумніву, наче це була якась норма, для малого. Він в цій затишній, милій й теплій кухні, а за дверима відбувалось те, що лякало не тільки хлопчика, але й мене саму.
    — Можеш, будь ласка, побути зі мною... Ти наче непогана, — невпевнено попросив він.

Я не уявляла скільки йому може бути рочків. Але більше мене цікавило те, що все здавалось занадто реальним для мого сну чи щось типу такого. Можливо, мені просто все це здається? Я вирішила погодитися й кивнула у відповідь.
    Чомусь я не могла залишити дитину у такій ситуації. Я відтягнула один зі стільців й всадила його, а на іншій сіла сама. Його риси обличчя здавались мені такими знайомими... Та чомусь не могла пригадати, кого він мені так нагадує. Наче ця ниточка зникла з моїх думок, намагаючись обірвати всі мої спогади.
    Більш за все мене цікавило те, що я спокійно сиджу у чужій кухні, з чужою дитиною, наче це є норма.
    — Джон, негайно перестань! — чулись крики за дверима. Це була якась жінка.
    — Достаньо мені вказувати, що робити! Зрадницям не має слова в цьому домі! Та закрий рота, поки твоя дитинка не постраждала.
    Я дуже швидко змогла закрити вуха хлопчику й сподівалась, що він ніколи цього не чув раніше.
    Чому? Чому вони сваряться? Голосні крики та всхлипи жінки чулись тут, наче все це записано на мікрофон.
    — Це й твоя дитина теж! — викрикнула вона, а я лише подумки з нею погодилась.
    — Що за несенітницю ти верзеш? Я знаю всю правду, Адаліна! Ти зрадила мені, ще п'ять років тому. Ось чому він такий дивний. Він просто не мій! — голосно гарчав той.
    — Ти зійшов з розуму! В мене ніколи нікого, окрім тебе не було, — заперечила вона.
    — А як же твій колега, Кертіс? Ці ваші погляди? Я пам'ятаю, як ви на роботі одне одному шепотіли. Й коли мене відправили у інше місто ти точно провела з ним ніч!
    Жінка ще більше розплакалась.
    — Не ний, будь ласка!
    — Як ти взагалі так можеш? — всхлипувала вона.
    — Слухай, я більше не беру участі у цій маячні, — перебив той її, — збирай свої речі та щоб до вечора тебе тут не було.
    — Але куди... — по голосу вона дуже виглядала переляканою, — куди я піду з дитиною? Ти, що ненормальний? Це й мій дім!
    — А хто сказав, що ти його забираєш? Він залишиться тут...
    Далі я нічого не чула. Тільки-но дитячі всхлипи біля мене, тому я вирішила обійняти хлопчика. Мені стало дуже шкода дитину, що словами не можливо було описати.
    Мої батьки ніколи не сварились поруч зі мною. Я знала, що щось не те, коли мама починала ігнорувати тата, в якихось дрібницях. Але крики та сварки про вирішення чия я дитина — не входило у розпорядок нашої сім'ї. Хоча рідними вони мені не були, але здається більше любили ніж, батьки цього хлопчика. Чому?
    — Будь ласка, послу...
    — Адалін, я все сказав. Щоб ноги твоєї більше тут не було.
    — Залишся, — почула я сумний дитячий голос й подивилась у блакитні очі, — залишся, прошу.
    Він схопив мене за рукав синього джемперу. Жалість в середині здавила серце й не давала, навіть, поворохнутись. Я не знала чи помітять мене тут його батьки, але не хотілось от так йти.
    — Звісно, — чомусь вирішила погодитись я.
    Я побачила посмішку й полегшення на його обличчі. Не знаю, що мені до цієї дитини? Хто я така, щоб бути з ним поруч? Але в мене завжди була підтримка, а в нього здається ні.
    Але все це зникло у пустоші, наче нічого з цього й не було. Й найгірше було те, що я опинилась десь в якомусь магазині. Він був невеликий. Очима намагалась роздивитись хоча б щось й подивилась на вікна, за ними майже нічого не видно — ніч? Але всередині, вітрини трохи були освітлені й холодильники працювали. Куди зник той хлопчик? Й де я взгалі знаходжусь? 
    Я обійшла деякі стелажі й помітила хлопця. На вигляд якому було десь біля дванадцяти. Він жадібно клав якісь продукти у сумку й явно не був сином володаря цього магазину.
    Його світле волосся прикривали вуха та трохи спадало на очі. Мені було не видно майже його обличчя, тому я підійшла до нього.
    — Хей, що ти робиш?
    — А ти не бачиш, Маріпоса*? — швидко мені кинув той. — Ти ані трохи не змінилась за ці роки.
    — Так ти той хлопчик з кухні? — змогла здогадатися, коли він подивися на мене й його очі виглядали такими блакитними, наче сам океан осів в них.
    — Багато чого змінилось за ці роки, — відповів той й повернуся до своєї справи. — Нам не має коли зараз говорити з тобою.
    Я почула, як десь на вулиці волають сирени. Можливо, це поліція? Я не могла побачити нічого, оскільки ми стояли у місці де перекривали все прилавки з їжею. Я подивилась розгублено на хлопця, розуміючи, що, напевно, приїхали за ним. Й чому він називає мене дивним ім'ям Маріпоса?
    — Це не ім'я. Маріпоса — це метелик на іспанській, — відповів той, хоча в нього я й не питала. Він завершив, здається складати вкрадені продукти й пильно подивився на мене. Він був трохи нижчим за мене. — Й так, я вмію читати думки.
    — Добре, — намагалась заспокоїтися я й ще раз поглянула на нього. — А як тебе звати?
    — Невже ти не знаєш?
    У голові крутилось одне єдине ім'я, яке чомусь постійно кудись счезало й я не могла ніяк схопитися за те, що залишилось від моєї пам'яті. Хто він такий? Я знала це. Знала й приймала його таким й навіть, не здивувалася його поведінці, але згадати ім'я не могла.
    — Ти крадеш їжу? — вирішила йому не показувати своє схвилюванння й підняла тему, яка дійсно ще більше мене цікавила.
    — Так, — спокійно відповів той. — Але не хвилюйся, нас не спіймають.
    Його дуже щира хлопчакова посмішка заставила йому довіритись. Наче красти харчі то норма, а не злочин. Він вхопив мене за руку й кудись повів у сторону.
    — З яких пір, ти вмієш читати мої думки?
    — З тих, коли ти сама дала мені дозвіл, Маріпосо.
    Він кудись нас переніс. Це була якась пуста вуличка, що мала типічні американські маленькі будиночки по боках. Не впевнена, що це сама та вулиця на якій, я була, коли побачила його вперше. А може й та? Він просто хотів пройтись зі мною чи як?
    Й коли це я йому дала дозвол читати мої думки?
    — Я не знаю, — проговорив він. — Це ж ти у моїй голові, а не я у твоїй.
    Що тоді я взагалі тут роблю?
    Хлопець завернув до одного з будинків. Сіро-зелені двері, які він просто штовхнув, скрипнули так, наче їх ніколи не змащували.
    — Я все приніс! — сказав він голосно й кому не зрозуміла.
    Не знявши взуття, ми пройшли до середини, через невеликий коридор.
    — Ох, Лін, ну нарешті. Ти ж моє чудо.
    З дивану, що стояв навпроти входу, встав кремезний чоловік. На вигляд йому було десь біля п'ятидесяти. Сіде волосся по всій голові. Він наче не дивився на хлопця, лише забрав в нього з рук пакет й всівся назад.
    Мені так стало жаль хлопця. Тут тхнуло алкоголем й цигарками. Наче хтось просто стояв й дмухав мені у лице, від чого мені тот час стало дуже зле.
    — Маріпосо, ти ж не підешь, як того разу?
    — Я не Маріпоса, лишень Айрін, — вирішила представитися я. — А як тебе звати?
    Я не встигла нічого почути, коли він відповідав мені. Й я одразу опинилась в іншому місці. Чому як тільки я намагаюсь дізнатися ім'я хлопця, мене одразу викидує кудись у незрозуміле інший вимір? Чи може це моя нова здібність? Й я вмію телепортуватись тепер не тільки по різних частинах світу, але й у просторі часу? Як цим взагалі управляти? Чому воно відбувається? Як зупинити? Чому ніхто не дає інструкцій до подібних ситуацій до того, як ти в них опинишься?
    Сірі стіни, підлога та навіть, стеля. Що за маленьке нежиле приміщення? Я подивилась навкруги й в одному з кутків, помітила згорблену фігуру. Я вирішила підійти поближче. Чомусь хотілось дізнатися, що трапилось й чому цей хтось у такому стані.
    На мене подивились блакитні очі, котрі мені були вже давно знайомі. В них застигли сльози. Тепер вони виглядали такими сумними, наче весь світ просто перестав існувати. Я присіла. Не знала, що робити далі.
    — Маріпосо, тобі треба бігти, — сказав він й зажав руками вуха. — Вони всіх вбили! Всіх кого я знав! Тата, мого друга й Джека. Навіть, маму... Ні...
    Тихі всхлипи лунали тут, наче ти знаходишся в театрі. Йому точно десь років чотирнадцать або п'ятнадцать. Може більше, але це не мало значення. Моє серце разом з його розривалось на частини. Я так його добре розуміла, оскільки сьогодні втратила все й мені теж хотілось просто ридати, скрутившись калачиком. Мені було так боляче, наче мене саму розстріляли. Вони знищили наші життя. Це просто не могло бути правдою й ні... Я не хотіла, щоб він наодинці страждав далі. Мені так хотілось обійняти цього хлопчика та дати йому хоча б якусь надію.
    — Лін, — згадавши, як його кликав його тато, я його обійняла.
    Знову. Знову цей хлопчик заставляє мене відчувати себе розгублено й незрозуміло. Чому життя до нас таке жорстоке?
    Він подивися на мене й в його очах, побачила весь той смуток й самотність, яку в нього намагались втиснути. Невже він так й буде страждати сам, отак сидячи у кутку?
    — Лін, послухай, — мені й самій було дуже складно говорити, особливо згадуючи очі моїх батьків й їх посмішки. Серце моє почало битися швидке, але я все так само тримала його, — люди йдуть від нас. Але... — слова не змогли ще скластися у мої голові у нормальне якесь речення, а ком у горлі нічого не давав сказати. Але я все-таки набралась храбрості, йому потрібно це почути. — Це не наша провина.
    — Маріпосо? — тихо видохнув він. — Навіщо ти це робиш?
    — Просто так.
    Єдине, що взагалі я могла ще сказати. Я дуже повільно водила по його волосся та спині, наче це моя дитина. Він не обіймав мене у відповідь. Просто давав це робити мені.
    — ЛІнкольне, — назвала його повне ім'я, — ти не винен в тому, що з тобою відбувається. Ти не повинен звинувачувати себе. Ти не обирав так жити. Цінуй ті моменти, що приносять задоволення в твоє життя та продовжуй боротися. Бо життя — це війна. Війна за кожний подих. Тільки зараз я зрозуміла, чому мої батьки були готові жертвувати собою заради мене. Дякую тобі. Ти мені дуже допоміг.
    — Не йди, — це була дитяче благання й я не могла йому відмовити. — Не йди, Айрін.
    — Вибач, — все ж таки сміливо відмовила, оскільки не могла залишатися тут. — Я буду тебе чекати там. Повертайся до мене.
    ***
    Лінкольн
    Дуже яскраве світло, наче вдарило по моїх очах. Здавалось, ця лампа вижгла мої зіниці й я тепер не зможу бачити. Що за садист придумав ціми ліхтарями світити прямо у очі? Тисячи питань звучало з усіх боків чи мені просто так це все здавалось? Але не було найголовнішго джерела шуму, що заставив мене прокинутися — Айрін.
    Тепер вона майже все знає. Знає про те, як пішла моя мати й яким жалюгідним став мій батько. Про те, що «Фенікс» зробив заради мене. Те, що знищувало мою душу дуже багато років, отруюючи все моє існування. Він знищував мої почуття увесь цей час, щоб від них нічого не залишилося й це сталось. Але тепер, здається, я по-трохи почав згадувати, як це відчувати бодай щось, окрім холодного розсуду й нагадування, що таким як я, місце у пекельному котловані, десь знизу. Хоча я не вірю у пекло.
    «Маріпоса, значить? — почув я незадоволений стогін. — Не думала, що ти знаєш іспанську...».
    «Es realmente**? А як щодо мого найулюбленіших слів на останок? Вони тобі ні про що не говорять?».
    «М-так, хтось про них забув... Але прошу, будь ласка, більше ніколи мене не лякай так. Я ж не звикла рятувати людей, коли вони у відключці з пулею у грудях».
    Чув як Айрін дуже сильно злиться й добре, мабуть, що зараз я не десь поруч з нею. Я був радий, що вона не послухала мене й ми зараз знаходимося в лікарні.