Глава 18. Знову накази

    Лінкольн
    Вона побачила це.
    Весь цей час, наче фотоплівка, думки про минуле прокручувалмсь у моїй голові. Вона посміхалася батькам й мені, так, наче в світі нічого кращого не має... Біль скувала мене, нагадуючи, що все, що я мріяв полишити в минулому — ніколи не зтерти. Сім'я. Тремтячими руками, я намагався тягнутися до тих, хоча б якось можна було так назвати, але всеодно це поняття було таким далеким від мене, наче треба було долетіти до кінця Всесвіту. 
    Вона дивилась на мене з таким натхненням й ділилась своїми планами, але я не міг відповісти їй нічого. Всередині розросталася чорна діра, що поглинала мене все більше. Відчайдушно, мені потрібно було кудись зникнути, але я боявся... Вперше, за все життя мені було нестерпно страшно покидати когось. Особливо, коли Айрін знайшла своїх батьків, а мене назвала другом. Це ж мало б бодай щось для мене означати. Тому, я просто намагався зробити все, аби вона сама мене полишила й забула про моє існування. 
    Але потім... В її очах з'явивилась паніка та страх. Секунда на роздуми та мені все стало зрозумілим. Вона знову залізла в мою голову й побачила те, що ніхто до цього ніколи не чув. І в це момент, в мене наче щось перемкнулось. Мені здалось, що мене наче розкрили й все те, що я так довго ховав — назовні. Всі ці емоції відволікли від того, що відбувалось позаду. Тільки лиш випадковий момент врятував від того, що я майже повністю втратив контроль над ситуацією. 
    Я зустрівся з очима агента Нокса, мого старого знайомого, який наставив пістолета на Айрін, й зрозумів, що зможу хоча б її врятувати. Один момент змінив усі мої погляди стосовно того, що робив Рей. 
    Більш усього мені хотілось би, щоб Айрін здолала все й зробила те, що планувала. Ціною цього буде моє життя. Навіть, буде накраще, якщо я помру, адже більше ніхто не зможе її зрадити, щоб використати для своїх планів. Й мені не вдасться. 
    Перші три секунди, вона завмерла й це дійсно могло налякати будь-кого. Її світ, наче за секунду зник з планети, а на її плечі кинули камінь з її розмір. Й в цей момент, я хотів зняти його. Полегшити їй життя, хоча на декілька подихів, тому стримувався до того, як вона все зрозуміла. 
    Я точно загубив десь свій запас розуму! 
    Я не повинен був взагалі, хоча б щось до неї відчувати. Її слова про те, що ми тепер ближче й маємо підтримувати одне одного, йшли за межі усього, що я мав би робити. Рей був правий, я прив'язався до Айрін. Настільки, що я вибирав померти, аби їй не змогли нашкодити. Але вона дуже настирна й не хотіла відпускати мене. 
    Ми точно втратили глузд разом. 
    Я блукав між своїми страхами й снами. А вона, десь там, в живому світі, хвилювалась через мене. Якби вона тільки знала, хто я насправді... Ненавиджу себе за це. Чому саме я? Заради того, аби вона жила, мені ніколи не можна просипатися. 
    «Лінкольн, будь ласка, сподіваюсь, що не пожалкую про це. Сподіваюсь, що ти все ще той хлопчик, якого я побачила в твоїй голові. Будь ласка, живи...»
    Вона дуже помилялась. Той хлопчик помер давно й його тіло давно закопане у спогадах мого розуму. Й повертати нічого мені не хотілось. Я знав, що краще позбавити світ від такого, як я. 
    Одного дня це стало зрозумілим. Наскільки був жорстокий й все тому, що хтось був жорстокий до мене. Я не мав більше права на існування. Й на останок хотів зробити хоча б щось гарне. Краще вже так... 
    — Показники падають. Негайно приготуйте реамаційний набір. Ведіть адреналін...
    Можливо через здібності, я чув багато чого, що відбувалось довкола мене, але не відчував болю. Просто знав, що дійсно ге бажав більше жити. 
    Я не заслуговував цього життя. Не повинен дивитись на те, як Айрін розчаровується в мені. Їй краще буде, якщо залишиться разом з Арією й зможе забути мене дуже скоро, адже вона мене не знає взагалі. «Фенікс» — моє життя, яке я й так зрадив. Така зрада не залишиться без уваги й може зачепити усіх, хто хоча б колись був зі мною знайомий. І якщо раніше мені було всеодно на це, то тепер я просто хотів, щоб мої дії не спричинили нові проблеми для мого нового друга. Й я міг дати шанс на порятунок. Хоча й такою ціною. 
    «Повернись, до мене...».
    ***
    Айрін
    Сидіти та чекати. Хто придумав ці два дурних слова? Як можна просто так це робити, коли минуло сім годин невідомості, а лікарі так й нічого не сказали? Читання думок зараз нічим не допомогало. А всі мої роздуми повертали мене до того моменту, як я усвідомила, що мої батькам вже не допомогти. Це заставляло мене вжатися у стілець так сильно, що хотілось просто зникнути зі світу, аби більше ніколи не відчувати нічого подібного. 
    Посмішки. Слова. Обійми. Все це минало перед очима, наче блисківка у небі. Й лише якийсь адреналін тримав мене у свідомості. Я не пам'ятаю, коли спала останній раз. Все це відбулося наче в якомусь дуже дурному сні, що ніяк не закінчеться. Мені не можна було втрачати розум зараз. Слова Лінкольна про те, що у лікарні може бути небезпечно, засіли в голові так, що я майже кожного намагалась перевірити чи не агент він часом.  
    Я стиснула перенісся пальцами, аби трошки вщухнала головна біль, яка наче здавлуваля усю голову. Коли я опустила руки й подивилась на пальці, то помітила, що кров вже засохла якимись жахливими плямами. 
   — Може, тобі щось купити? Ти мабуть, голодна? — запитала мене Арія. 
    Її голос зруйнував усі картини минулого й я підняла погляд, дивлячись у очі Арії. Зараз я, мабуть, не тільки була голодна, а ще зла та зовсім без сил, але це майже єдине, що тримало мене на ногах. 
    — Каву, будь ласка, — спокійно відповіла, можливо хоча б це дасть мені якусь енергію. 
    — Добре, я скоро повернусь, — подивилась вона навкруги, — якщо що, то ти знаєш, як зі мною зв'язатися. 
    Я кивнула, після чого Арія покинула мене наодинці з моїми думками, що зараз знищували усе гарне в мені. 
    «Як могло таке трапитись? Як?». 
    Це стосувалось усього, що відбулось зі мною за цей час. Три тижні. Спогади про моє иа Лінкольна минуле. Серце почало здавати позиції й заставляло мене страждати, ще більше. Наче смерті батьків було замало. 
    Я їх більше ніколи не побачу? Взагалі? Навіть не зможу попрощатися з ними в останнє? Тепер я сирота, у якої є кровні батьки... Але від цього, краще не ставало.
    Рукою зтерла сльози, що покотилися по щоках. Я намагалась не впадати в істерику, тому тихо вздригувала й сподівалась, що ніхто не зверне на мене увагу. Все ставало тільки гірше, коли в голові вспливали моменты з нашого спільного щасливого минулого. 
    «Мамо... Тато... Будь ласка, скажуть хоча б щось небудь, будь ласка...».
    Одне єдине бажання, доєднатися до них, аби не відчувати того болю, що знищцвало всі мої кордони й червоними краплями розросталося в душі. Як знищити всі ті бажання опинитися у ві сні? Більше не має, що рятувати. Все знищено. 
    — Тримай. 
    Перед самісіньким носом з'явився білий стаканчик з написом «Coffee». Не знаю, що саме взяла Арія, але на мій смак, кава була причудова. Здається, це американо з молоком. 
    — Дякую, — взявши напій, відповіла й відпила ще трохи. 
    Арія сіла поруч, тяжко зітхнувши. Вона наче чогось очікувала. 
    — Це ще не кінець, — сказала вога подивившись кудись у даль. 
    Вона протягнула декілька батончиків, я лише кинула косий погляд й не захотіла нічого брати. Але Арія все-таки настояла на своєму й щоб показати, що я їй вдячна, взяла  якийсь з медом й різним насінням. 
    Мені не хотілось їсти. Мене нудило від однієї думки, щоб покласти щось до рота. Я не могла просто сидіти тут, думати та чекати. Як можна це робити? 
    Більше не має ні тата, ні мами. Й ці думки я намагалась роздробити на маленькі частини, наче це бодай щось змінить. 
    — Знаєш, — почала розмову Арія, поки я тихо відпивала каву й намагалась втопити в ній мій сум, — втратити батьків дуже непросто. 
    — Ти знаєш, що це таке? — з подивом глянула на неї. 
    — Иак, Айрін, чудово знаю. Ще гірше від розуміння, що вони стають для тебе мертвими, коли живі, — її голос здригнувся, але одруз ж сиав холодним й тихим.
    В цей момент, мені стало зрозуміло, що їхнє життя з Лінкольном було досить схожим. Таємниці, секрети та погоні. І цей дивний та загадковий погляд, з якомось сумом у очах. 
    — То ж бо, виходить, мої бабуся та дідусь, все ще живі? 
    — Ні, — коротко відповіла вона, — якби вони були живі, боюсь, що ти вже б була у їх руках, як лялька, якою все життя була я. 
    — Але все ж таки, — захотілось запитати найголовніше, що мене турбувало у всій цій історії, — чому мене відали чужим людям? 
    — Не все так легко, Айрі. Ти багато чого не знаєш й це занадто довга історія. 
    — В нас багато часу, — не заспокоїлась я. — Досить робити вигляд, наче я дурне дівчисько, яке нічого не зможе зрозуміти. 
    — Не иутй не зараз, — зупинила мене Арія холодним поглядом. Потім вона прикрила рукою очі й після опустивши її, намагалась змінити вираз обличчя. — Обіцяю, як тільки ми звідси підемо, я тобі асе розповім. 
    — Хочеш заманати мене у пастку? 
    — Можливо, — посміхнувшись, відповіла вона. 
    Ще довгих дві години, ми сиділи майже не розмовляючи. Арія намагалась, щось запитати про моє минуле й я щось відповідала, але всіма думками я літала десь на іншій орбіті. Я зтримувала себе від того, аби не рвати на собі волосся від безсилля. Це лікарня, мабуть, істерики на очах у пацієнтів і їх родичів — не краща ідея. 
    Нарешті, з операційної вивезли Лінкольна, здається до палати. До нас підійшов лікар. На його обличчі, наче великими літерами було написано: «ВСЕ ПОГАНО». Та якби не Арія, я б мабуть обрала полежати, аьи нічого не слухати. 
    — Міссіс, — док запнувся й подивися на мою біологічну матір. 
    — Міс Донован, — спокійно відповіла вона, але в її погляді я помітила на хвильку якесь хвилювання. Цікаво, чому? 
    — Міс Донован, чи можу я дізнатись, хто для вас цей молодий чоловік? 
    — Джером — син моєї кузині, — дуже легко збрехала вона, наче завжди так робила. 
    — Добре, тоді я можу про це з вами поговорити, — зітхнув лікар. — Ми зробили все, що змогли. Поранення було надзвичайно важким. Він отримав вогепальне поранення й нам треба буде проц е повідомити поліцію. 
    — Добре, я все поясню їм. 
    — Так, що з ним? — запитала Арія, наче їй дійсно було це важливо. 
    — Нам довелось видалити постраждалу частину легень. Нам вдалося зупинити кровотечу. Оскільки ви відмовились від того, аби йому переливали кров, операція була досить ускладненою та він втратив забагато крові. Через це в нього розвилася гіпоксія й зараз він перебуває на апараті швл. Ми будемо спостерігати чи не було враження мозку, але зараз я не можу сказати ьілтше. Треба дочекатись результатів аналізів. 
    — Коли він прокинеться? — знайшла у собі сили запити. Щось мені було зовсім не добре.
    — Мені дуже жаль, але я не можу відповісти. Це може зайняти від декількох годин до днів. 
    Я відчула, як всі мої органи стисли в кулак. Вже більше нічого не могло мене втримати на ногах. Я не одразу зрозуміла, що чомусь падаю й весь світ зникає серед білого екрану й ультразвуку, що лунав в голові. 
    Здається, пити каву була не найкраща ідея... А ще гірша була та, де я благала декого залишитись в живих. Але можливо, все піде крахом, як й завжди. 
    ***
    Лінкольн
    Скільки себе пам'ятаю, мені завжди відавали накази. Батько, який все своє життя присвятив воєнній справі й тому, став жорстоким тираном, думаючи, що він до сих пір на службі й з мене потрібно виховувати солдата. Рей який жив тільки наказами для агентів. Він нічого окрім них й не знав, потрібно було стримувати силою всіх довкола, наче ніхто не виживе, якщо просто інколи промовчати. Але ось що було іншого у наказі, який я отримав від Айрін.
    Вона хотіла, щоб я жив. 
    Мені завжди давали накази, що були направленні на благополуччя інших. Думати про інших. Захищати інших. Але вона... Айрін хотіла, щоб цей наказ був для мене. Це більше була та спроба зупинити когось від пастки й ти надаєш наказ, аби той й не посмів його порушити. Але й ще, вона нагадала мені мене малого, який колись просив маму не йти... 
    Мене поглинуло якесь дивне відчуття спустошення. Наче перед очами повстала найтемніша ніч в моєму житті, але при цьому я відчував себе занадто спокійно. 
    В цей момент, я побачив усі дитячі роки, але не свої, а Айрін. Це дивне скупчення радощів й ігр. Посмішок й падінь. Вперше в житті, я бачив щось настільки миле й одночасно для мене сумне. Вона все це втратила сьогодні. А я не зміг цьому завадити.
    Мої емоції розривали сумління на частини. Я знав, що не можу її підвести. Тільки не сьогодні, коли вона втратила майже останній шмат свого минулого життя. Тому мені хотілось виконати її наказ. Якщо ще й я помру, вона втопиться у самотності й ніколи не пробачить собі. 
    Тільки сьогодні. Заради того, аби ще рах побачити посмішку на її обличчі, як в її дитинстві, я хотів дати їй цей час. Навіть, якщо наступного дня вона мене ненавидить. Я це зможу пережити. В неї хоча б буде сенс жити далі. 
    Але сьогодні. Сьогодні, я думаю, що трохи ще повинен її захистити. 
    Можливо, коли вона зрозуміє, що від мене треба тікати, а не йти у обійми, вона полишить надії стосовно мого життя. Й що рідні мені люди помирали через мене та що нічого не змінить це. Але якщо вона помре, то це буде ще один пункт в моєму списку невдач та ненависті до себе. Це буде найгірший день після всіх днів у «Фенікс». Тому мені доведеться її відпустити.