Глава 17. Вибір

    Що відбувалось в наступні хвилини, для мене залишалось загадкою. Лінкольн дуже швидко схопив мою ліву руку та наче завів мене за себе, вставши трошки навпроти, закриваючи мені весь огляд на те, що відбувалось попереду. Так що, я не встигла ніяк на це відреагувати й зробити бодай щось, аби врятуватись від куль. Й в цей момент, здається, Лінкольн кудись нас переніс. Та я точно чула, що в мене вистрелили, а також побачила те, що поки мій мозок до кінця обробити не зміг. Навіщо вони це зробили? Вони ж повинні були схопити мене живою, чи не так?! 
    В моїй голові одразу намалювався образ того, що там відбулось та це не могло бути правдою. 
    — Ні, цього не могло статися, — замахала я головою та не дивилась на Лінкольна, чомусь мені було страшно це зробити. 
    Я почала ходити із сторони в сторону, намагаючись зв'язатися з кимось із моїх рідних, поки мене трясло від думки, що мене намагались вбити. Я не знали, що робити далі. Слухатись батька чи своє сумління.
    «Мамо! Мамо, ти мене чуєш?». 
    Тихо. Ніякої відповіді. Тільки глухість і пустіш. 
    «Тато? Будь ласка, ну хоча б хтось», — всередині розросталася чорна діра. 
    Все це не могло бути реальністью. Все це не могло бути правдою. Не могла та кров бути їхньою. І все це просто сон. Так сон, нічого більшого. Я зараз проснусь й все закінчиться.
    Я повернулась нарешті до Лінкольна, стримуючи сльози та намагаючись прийти до тями. Голова наче тяжкий валун на плечах, хотілось просто зняти аби облегшити всі свої страждання. Я настільки поринула у свої думки, що не могла втриматись від того, аби телепортуватись назад. Але Лінкольн не дав мені цього зробити, знову схопивши мою руку.
    — Що ти робиш? — гнівно спитала його. — Я повинна їх врятувати, — наче мольба, яка проривалась через усі думки незрозумілості, я дивилась в його, втомленні від чогось, очі.  
    — Ти знаєш, що це неможливо, — сказав він та скривився, я не зрозуміла чому. 
    А потім мій погляд зупинився на його руці, яка тримала мене й нарешті, я помітила те, що його права рука притиснута до плеча, як мені здалось може до ключиці зліва. Я була на межі від того, щоб менем не знудило, бо між його пальців точно струїлась кров. І він нічого не сказав? Не могла відірвати погляд від цього, втративши усі думки. Відчуваючи, як Лінкольн до сих пір тримає мене за руку й десь поміж цього лунає його дуже серйозний голос.
    — Айрін, вийди, будь ласка, із прострації. Мені потрібна твоя допомога, — видав він, наче нічого такого не було. Хоча насправді, мені здавалось, що треба тут ледь на ногах стояти. Чи йому взагалі не боляче? 
    — Що мені робити? — змогла з рештою подивитись йому в очі та тремтячим голосом запитати. — Ні, краще я телепортую нас у лікарню.
    Він зупинив мене й з невдоволенням подився так, наче я запропунувала щось дуже дивне. 
    — Ні, це небезпечно. Чи думаєш, ніхто не буде нас там шукати? 
    — Але ж вони не знають, що тебе ранили. 
    — Повір, вони здогадаються, — з останніх сил, немов би, говорив Лінкольн. Тепер було чутно, що слова йому дійсно даються складно. — Треба, щоб ти мені допомгла знайти деякі речі, сам не зможу.
    Я подивилась на нього зі скепсисом. Це що гра в квест-кімнату чи що? Які ще речі?
    — Але спочатку, допоможи мені сісти на диван, — попросив він.
    В цей раз, мені не треба було повторювати й просто зробила це. Пошарпаний в клітинку сіро-чорний диван, був за ним не так далеко, але я всеодно вирішила, що краще буде його телепортувати поближче. Потім Лінкольн стримував стогін й все-таки присів, а після майже ліг на той диван.
    Поки він вирішував чи збирався з силами, я очікувала на подальші команди. Його лице досить поблідніло, здається, що все-таки куля влучила кудись досить важливе місце. Тато колись розповідав про фільми, що людина не може так швидко померти від влучання кулі чи наприклад, ножа. Для цього потрібна дуже велика точність, а в Лінкольна потрпило випадково. Тому хоча мозком я розуміла, що він не помре от зараз, але чомусь від таких думок легше не ставало. Тим паче, що десь в тій частині тіла знаходяться легені й серце.
    — Не панікуй, — дуже важко дихав той та намагався він заспокоїти мене, мабуть побачивши всі емоції на моєму обличчі.  
    — Добре-добре, що робити, тільки скажи, — намагалсь привести себе до тями. 
    Дихати для мене теж здавалось дуже важкою задачею, особливо коли мій погляд падав на рану хлопця, тільки й залишалось уявляти, що йому зараз набагато гірше, ніж мені й мої емоції нікого не врятують.
    — Там у дальній кімнаті, є аптечка та швейний набір, він в білій коробці, принеси сюди, — ЛІнкольн кивнув у лівий бік, — потім скажу, що робити далі. 
    — Може краще ти когось покличешь на допомогу? Невже в тебе не має взагалі нікого, хто б міг тобі допомогти? 
    Я задумалась над цим моментом, що нитки та голки йому потрібні саме для того, аби я тут, як якийсь супер-медик, допомогла з раною? Я ніколи не боялась крові, але її наче ставало все більше.
    — Айрін! — крикнув він та закашлявся, разом з тим дуже майже стримуючись не зашипів. — Будь ласка, зберись. Ти єдина, хто може мені допомогти. Чи ти хочеш, щоб я тут помер? 
    — Не кажи таке, — ледве стримуючи сльози та намагаючись не думати ні про що, подивилась на нього.
    — Тоді принеси те, що я попросив й не думай зараз плакати.
    Я слухняно зібралась й телепортувалась до тієї кімнати про яку він казав. Тут було не так багато речей. Декілька дво-поверхових ліжок, також дві тумби. Все чисто, наче я опинилсь в якомусь музеї. Все дуже старе, але в той самий час, виглядало як новеньке. Я намагалась зрозуміти куди він міг покласти ту аптечку і телпортувалась по кімнаті, аби заглянути в кожну з шухлядок. 
    Спочатку знайшла невеличку сумочку, на якій був вишитий червоний хрест, подумала, що це воно. Потім стала шукати білу коробку. При цьому в голові крутилось тільки те, що я повинна врятувати Лінкольна. Та найгірше, що наче мотузка, яка вилась довкола моєї шиї, думки про те, що я більше не відчуваю мами та тата. Звісно, їх могли знову викрасти. Як це було декілька тижнів тому. Я просто сподівалась саме на це. 
    Нарешті, біла невеличка коробка була переді мною. Взяла голки та нитки і телепортувалась до мого пацієнта.
    — Лінкольн, що робити далі? — запитала я, присівши на підлогу та намагаючись вдіти в голку нитку, це вдалось завдяки моїй силі, бо думаю інакше б довго коперсалась би з цим. 
    На мій подив хлопець не відповів. Я подивилась на нього, але помітила, що його очі закриті. Я підійшла до нього й прислухалась до дихання. Тремтячі пальцами відклала все в сторону та взяла його ліве зап'ястя, щоб зрозуміти, який в нього пульс. 
    — Живий, — з облегшенням мовила вголос відчуваючи ледве, як б'ється його серце.
    Я дивилась на нього так, наче боялась, що за секунду, щось трапиться. В голові сотні тисяч варіантів того, що треба й не треба робити, але це все було не те. Ледь почутний вдих і видих та слабкий пульс. Потрбіно було швидко щось вирішувати. Прибравши його іншу руку з рани, зрозуміла, що й гадки не мала чи заділа куля важливі органи. Навіть, якби й мала зір-рентген, всеодно нічим би не допомогла. Я — не лікар! Й зовсім не знала, як бути в такій ситуації. Татові тренування не мали нічого спільного з такими речами. А в кіно все виглядає зовсім не так й набагато легше. Особливо коли тобі не треба думати, що біля тебе лежить людина, що зтікає кров'ю. Паніка нахлинула з новою силою. Мені потрібен хтось, хто допоможе в цій ситуації.  Хтось, хто скаже мені, що робити далі й це точно не ЛІнкольн. Єдиний, хто мені точно зможе допомогти — Арія. Навіть, якщо вона думає, що ЛІнкольн зрадник, вона не зможе проігнорувати мене. Адже я її донька. Тому вирішила з нею зв'язатися, не дивлячись ні на що й будь, що буде.
    «Арія, будь ласка, скажи, що чуєш мене!».
    «Айрін? Щось трапилось?» — дуже здивовано відповіла вона.
    «Ти можеш нас знайти! Лінкольн поранений, а я взагалі не знаю, що робити!» — здавалось, ще трохи та я просто зірвусь на крик.
    «Телепортуй його до Дженерал холл, я прийду туди, як тілько зможу. Скажи, що на вас напали грабіжники! Та він тобі допоміг. Й в ніякому випадку, не називай ваші справжні імена».
    «Добре, дякую».
    Декілька секунд думала над тим, як краще підступитись. Поклала його одну руку собі на плече й міцно схопила своєю. Й нарешті ми опинились біля лікарні. Я знала, що не треба телепортуаватись у середину, тому зробила це як умога ближче. Мені було всеодно, якщо хтось нас побачить. Всеодно, що відбудеться далі. Єдине, що мені хотілось — врятувати Лінкольна. 
    Мені здавалось, що події відбувались в сповільненій зйомці. Я не дуже розуміла звідки взялись лікарі та каталка, на яку швидку поклали Лінкольна. На ватних ногах біжала за всіма, намагаючись зрозуміти, як діяти далі й просто спостерігала, щоб йому не нашкодили. Медсестра, про щось казала лікарю. Мене питали про його ім'я та призвіще, вік та як довго він без свідомості. Я дуже швидко відповідала на останнє запитання, але запиняюсь на першому, роблячи вигляд, що не знаю. Мене просять почекати й ЛІнкольна везуть до операціонної, а я просто дивлюсь на те, як зачиняються двері майже перед моїм носом, почувши тільки, що його стан важкий.
    До мене раптом приходить думка, що я, навіть, не знаю, як його призвіще. Це дійсно зараз мені на руку, але стало таким важливим, наче має врятувати від усіх бід світу. Я дійсно про нього нічого не знаю. Ні в якому місті він зростав, ні в яку школу ходив. Єдине, що було в голові — Лінкольн екс-агент «Фенікс». А ця організація лише використовувала його задля своїх корисних цілей. Я добре розуміла, що побачила в його голові й від цього ставало ще більш моторошно. Що якщо він помре так й не зрозумівши те, що він може бути комусь дорогим? Та бути комусь не лише другом? Яких він тільки втрачав?
    Скільки я не думала про це. Скільки б часу не промотувала в голові, але не могла просто сидіти склавши руки. Я не могла чекати тут, думаючи, що ще зможу допомгти батькам. Вони можуть бути ще там. 
    — Навіть не думай повертатися, — дуже різкий наказ зупіняє мене.
    На моєму плечі опиняється рука Арії та я обернулась. Побачила її строгі карамельного кольору очі, що сяяли наче в цьому світлі лікарні й проковтнула ком, який опинився в горлі до цього. 
    — Леслі та Конору вже не допомогти. Й так, це може бути пасткою, — впевненно та жорстоко звучав голос Арії. Я повернулась до неї, прибравши її руку з мого плеча. 
    — Як ти дізналась про це? 
    — Цього слід було очікувати та твої думки відкриті зараз усім людям, — вона оглянулась по сторонах й знову глянула на мене, — ти вже забула, що треба себе контролювати? 
    — Ні, — закивала головою я.
    — Тоді, слухайно мене уважно. Ти зробила для цього бездаря все, що могла. Твої батьки — мертві. Повір мені. Тепер ти повинна піти зі мною. Я допоможу тобі сховатись, Айрін, щоб «Фенікс» більше ніколи тебе не знайшов. 
    — Ти що, знущаєшся? — гнівно глянула на неї, намагаючись здогадатися, чому вона таке сказала. — ЛІнкольн врятував мене! Зараз саме я мала померати, а не він! Мої батьки потребують моєї допомоги — вони живі Я знаю це! — майже кричала я на всю лікарню, мені було байдуже, що нас хтось почує. — Й ти кажеш мені, що я маю йти з тобою? Тому що так тобі хочеться? Та яке право ти маєш? — мій голос надривався, здавалось, що він йде зсередини, звідки беруться мої емоції. Мені так хотілось зараз злитися, кидати все у сторони та рвати й метати, але єдине, що могла — кричати на Арію.
    – А як ти думаєш вас знайшли? — її саркастичне питання, летить в мене сніжним комом. 
    ЇЇ слова заставили мене заціпініти. Як нас знайшли? Чому нас знайшли? Все ж було так гарно. А я, навіть, не змогла попрощатися з батьками. Знову... Я не сказала їм, як сильно їх люблю... Я залишила їх там. Самих. Серце занило від болю. Всі мої органи, наче стали однією чорною прірвою, яка не давала мені дихати. Жаль заповнив всю мою душу, а сльози нарешті знайшли вихід, хоча я не планувала плакати.
    — Що ти хочеш цим сказати? — не менш холодно запитала я, дуже пильно спостерігаючи за реакціями Арії. 
    — Вас знайшли, тому що твоєму батькові вживили жучок. І твій, "дуже" екс-агент, мав би про це знати. Ось про що я, Айрін. 
    — Звідки він про таке міг знати? Навіть, якщо так, навіщо він тоді допоміг мені врятувати тата та підставився під кулю? А тепер лежить на операційному столі, помераючи? Це що, хочешь сказати якийсь дуже спланований план чи що? 
    — Послухай-но, мила моя, — дуже спокійно говорила Арія, — його захист — лише гра. Одного разу ти це зрозумієш, але буде вже занадто запізно. 
    — Я залишаюсь тут, — відчеканила я холодно, перервавши її тираду. — Можеш побути зі своєю донькою чи піти геть. І якщо обереш останнє, то я не хочу більш ніколи тебе бачити! 
    Хоча я не хотіла вірити Арії та її словам, але всеодно не могла відкинути такий важливий момент. Дійсно, чому Лінкольн нічого не сказав? 
    — Він знав, кажеш? Але якщо Лінкольн знав про таке, то мама й тато теж мали б, бо вони самі працювали на «Фенікс». 
    Арія задумливо подивилась на мене, напевно не очікуючи такої моєї відповіді. Все було настільки просто, наскільки це було можливо. Лінкольн мабуть, зовсім не думав про таке, бо можливо був впевнений, що батьки самі все знають й не потребують якоїсь додаткової інформації. До того ж, він прийшов, щоб допомогти мені, після того, як відмовився й вигладав він дуже схвильовано, наче боявся не встигнути. Він не міг приховати таку інформацію, не після всього, що трапилось. 
    Але я до сих пір не могла зрозуміти, чому агенти намагались мене вбити? Навіщо вони так швидко змінили свої плани? Або, я чогось не могла зрозуміти... 
    — Можливо, ти права, — дуже знеохотливо погодилась Арія. Її рука потягнулась до очей, які вона протерла. 
    Чому вона так ненавиділа ЛІнкольна? Що він такого зробив їй? Після цього вона знову стала холодною, неначе надягла якусь маску.
    — Але це ще під питанням, — додала вона.
    — Він не може бути зрадником. Я перевірила його вже так, що неможливо просто собі уявити. Будь хто вже б себе видав й сьогодні, він врятував мені життя двічі. Він став під пулю та зараз помирає. Що ще йому треба зробити, щоб ти йому повірила? 
    Мені було складно зрозуміти Арію в цьому. Таке враження, що, навіть, якщо Лінкольн помре, вона всеодно буде при своїй думці. ЛІнкольн жодного разу мені не збрехав. Всі його слова так чи інакше завжди сходились з діями. Та його життя на волосок від смерті, саме через мене. Якби не я, він зараз би спокійно жив далі. Я навіть, не можу зрозуміти того, що після всього, що я побачила в його голові, він вирішив мені допомогти в лабораторії. Він міг би просто зв'язатися зі мною якось інакше. 
    Я не знала, чому після моєї пропозиції він виглядав так дивно. Про що він думав? Але потім я вирішила дізнатись про це сама. До того, як з батьками траиполось те, що трапилось. 
    — Чому? Чому ти так до нього відносишся? Ти хоч знаєш, яким було його дитинство? Що з ним робили? — я не могла заспокоїтись. 
    Всі ці питання заставляли мене відчувати себе нещасної. Бо поки хтось отримує всю любов від батьків, іншим дітям треба виживати й миритися зі знущаннями від рідних та оточення. Руки тряслись. Серце дуже сильно колотилось в грудині. Наче я знаходилась на бейсболі та намагалась відбити той дурний м'яч, що летить прямісінько у голову. Це здавалось занадто.
    — Повір, я знаю більше, ніж тобі здається. Й ти погано розбираєшся в людях. Він намагався спіймати мене, щоб забрати мої здібності. 
    — Це було в минулому. 
    — Ні, агенти "Фенікс" завжди залишаються агентами, Айрін. НІчого й ніхто їх не змінить. ТІльки втрата пам'яті або смерть. 
    — Ти не можеш таке говорити. Люди можуть мінятися. 
    — Не такі як він, — злобно кинула вона. — Частіше за все, агенти забирають здібності у тих, хто не хоче до них доєднатися. Скільки б тоді людей дійсно б зникало? Це вже б давно хтось помітив. Вони просто залишають таких, як я, без всього. Ти втрачаєш не просто здібності, а частину себе. Навіть ті, хто хотів цього, жалкували й бажали повернути все, але вже не має такої можливості. Плюс, до всього цього. Тобі треба знати, що гіршим за всіх, був саме ЛІнкольн. Він мав такі зв'язки, яким багатьом й не снились. Його посилали за тими, кого давно шукали. Лінкольн завжди виконував свої завдання на сто відсотків. Й так, він не тільки лишав всіх здібностей, але й поставлял людей, для тих лабороторій, одну з яких ти бачила. Але ось нещодавно всі дізнались, що він наче зрадив організацію. Й ми всі не повірили, бо це було його життя! Не можна так просто покинути все, що тобі дороге. Але коли я дізналась про тебе й те, що він крутиться поряд з тобою, мені стало все ясно. Він маніпулює тобою, наче лялькою. Твоя довіра, це те, що йому дуже треба. Я не знаю для чого, але він точно не той, ким ти його вважаєш.
    — Я тобі не вірю, — покачала головой, відійшовши подалі, згадуючи усі слова Лінкольна.
    Він говорив багато, але ніколи на вітер. Він не міг бути таким. Не після всього, що зробив. Агенти намагались мене вбити, але Лінкольн врятував мене. Це зовсім не було схоже на якийсь план. Він не хотів до лікарні. То ж... Його дійсно могли вбити. Він міг би це відвернути, особливо, якщо він разом працює з ними. Агенти могли його б попередити, аби я йому довіряла ще більше. Але він став між пулею й мною. Це не могло бути лише просто заради того, аби втертися в довіру.
    — Я сказала все, Арія, — відрізала я й дуже зле подивилась на неї, вона не очікувала такого від мене. — Або ти залишаєся тут та більше не говориш нічого такого про Лінкольна, або ти йдеш. Обирай.
    «Лінкольн, будь ласка, сподіваюсь, що не пожалкую про це. Сподіваюсь, що ти все ще той хлопчик, якого я побачила в твоїй голові. Будь ласка, живи...».