Глава 16. Кінець минулого

    Лінкольн 
    Сірі стіні, зі стариними тріщинами і допотопним ремонтом, знову зустріли мене з радістю. В цьому місці знаходився мій, тепер вже, дім. Одне з покинутих місць «Фенікс», про яке вони напевно забули. І скоріш за все, навіть, не подумають мене тут шукати. Ця база була покинута, ще у вісімдесяті. Потім кожного року проводились якісь навчання та давали притулок новим агентам. Але після побудови нових штабів, десь років десять тому, це місце вирішили залишати про запас. Я пеконовся, щоб ніхто не зміг прагадати про цей штаб й позичив деякі документи.
    Я пройшов до дивану, який стояв майже біля вхідних дверей й кинув погляд на покинуту куртку, ще зі вчорашнього дня. Хотілось відпочити трохи, але часу не мав зовсім. Треба було приготувати сніданок-обід. Тому перш за все телепортувався до кухні, яка знаходилась в дальньому коридорі. Так було легше. Здавалось, що в ній не так багато місця. Але насправді, ніхто й не думав, що агенти будуть їсти тут разом. Лише два столи для дванадцяти осіб. Невеличка кухня, якою міг користуватись будь-хто. Це, мабуть, було схоже на якийсь гуртожиток для студентів. 
    Заглянув в старезний холодильник, добре, що хоча б працював та зрозумів, що сьогодні знову буду їсти те, що вчора. Поки Айрін рятує батька, мені хотілось обдумати, що робити далі. Плани змінились й тепер через це мені доведеться відповідати перед Нільсоном. Йому точно не сподобається, що я вирішив допомогти їй. Найгірше було те, що при кожній згадці про Стронгхольд, в пам'яти з'являлись образи минулого, де мені доводилось сидіти в одній з бокс-кімнат. Наївний я, думав, що мої відносини з кимось у «Фенікс», важать бодай щось, але дитинство швидко минуло й я подорослішав. 
    Найбільше я був радий за Айрін. Дівчина змогла мене здивувати. Мати таку витримку та не піддаватися емоціям. Й все-таки мене бентежило її майбутнє. Що вона буде робити, коли побачить, що відбувається в середині темниць, які створила ця організація? Чи зможе просто піти звідти нічого не зробивши? 
    Колись, я хотів врятувати звідти тих людей, особливо дітей, які як я, мали б шанс, на якесь інше майбутнє. Але всі мої спроби щось для них зробити, закінчувались лише тим, що опинявся на їхньому місці. Це були найгірші дні мого житті. І тому, я вирішив більше ніколи не намагатись, робити щось настільки безглузде. 
    Спогади хвилею знесли усі мої захисні реакції, від чого у животі з'явилось неприємне відчуття тяжкості. Ще один раз потрапити туди... Ніколи й нізащо! Тому, я обрав те, що може допомогти Айрін. Я намагався не думати про те, що знову опинюсь за скляними дверима, які відокремлюють тебе від волі й бажанням бути нормальною людиною. Всі там постійно втрачають розсуд через те, що їм не дають можливості використовувати здібності. Це наче відбирає частину душі та заставляє думати, що виходу ніколи не буде. Саме через це липке й пригнічене відчуття, я не міг більше дивитись на страждання людей. Тому найкращий спосіб, взагалі забути про існування цього жаху. 
    Я тряхнув головою й просто подивися на стіл, де розклав деякі продукти для омлету. Через хвильк3у зрозумів, що не хочу й крихти покласти до рота. Тому вирішив просто змити з себе усі спогади й телепортувався до туалету. Раптово я почув, як розривається телефон за стінкою, на кухні, й швидко пішов туди:
    — Так, — спокійно відповів я, побачивши хто дзвонить. 
    — Лінкольне, як там наш план? — схвильовано запитав Рей, але я вже розумів, що він від мене хоче.
    — Все гаразд, — вирішив не вдаватись до подробиць й оперся на стіл, що стояв навпроти кухонного гарнітуру. 
    — Так, а де Айрін? Вона з тобою?
    — Ні. Вона зараз рятує свого батька. До речі, випадково, не ти врятував Леслі та допоміг їй? 
    — Леслі? — здивувався той. — Айрін рятує батька? Ти розумієш, що ти наробив? — почав горланити той.
    — Рей, я знаю, що Айрін все може зробити правильно...
    — НІ, ти не розумієш, нещодавно в лабораторіях зробили деякі пастки для втікачів. 
    Я дуже напружився, не міг зрозуміти, чому про це був не курсі. Тим паче, що з Реєм ми спілкувались не так давно.
    — Боже, ти що пустив її одну? 
    — Я не міг туди повернутись, ти сам знаєш, як воно було.
    — Тоді, тобі доводеться. Інакше її точно заберуть. А мені цього не треба. В нас була інакша умова. 
    — Так, — пітвердив я таі почав перебирати, як вирішити цю ситуацію, але нічого до голови не приходило, окрім одного. — Розкажи, що робити? Як обійти ті пастки? 
    — Добре, — почав вже більш спокійно відповідати Рей. — Добре, слухай...
    Слова, слова й слова. Треба було увагу важливім деталям, аби не потрапити у халепу самому. Взяти з собою деблокатор, який я мав з давніх давен, як агент "Фенікс" та сподіватись, що я не запізнився. По моїм розрахункам, Айрін як раз мала вже бути десь дуже поряд біля Конора. Тому залишалось сподіватись, що я встигну вчасно.
    — Добре, я все зрозумів. Бувай.
    Я швидко телепортувався до своїх речей аби забрати карту доступу. Знаю, що Рей точно міг подбати аби її не деактивували. Все повинно було пройти нормально. Я врятую Конора та Айрін зможе бути щасливою зі своїми рідними. Це стало для мене важливим, після нашої останної розмови з неї та Реєм, декілька днів тому. 
    ***
    — Мовчання зятугнулось, ти ж не почав їй симпотизувати? — продовижив Рей, після того, як хвилин тридцать розповідав про його день, а також, що я маю робити далі аби все добре закінчилось. — Ти повинен знати своє місце, хлопче. Ти зрозумів?
    Дуже власний та наполегливий голос, заставляв мене все ще відчувати себе в тісках його думки. Одне питання було в голові, навіщо я на це погодився? Але тоді залишалось не так багато зробити. Так мені здавалось. І не дивлячись ні на що, я просто не міг викинути слова Айрін про те, що я наче її друг. Але я ніколи не знав, що воно таке. Мати конкурента, бути найкращим аби залишитись в живих, робити все, що говорять — це моя справа. Друг — це те про, що я читав у книгах, або їх мене позбували. Так що я ніколи й не мріяв про таке, бо знав, що одного дня така людина не залишиться живою. І я боявся за Айрін. Точніше, тепер став боятися. 
    — І що далі? Що ти будеш з нею робити? — не хотів здаватися так просто, невже я сходжу з розуму, через цю дівчину? 
    — Це не твоя справа, просто знай, що нічого поганого їй не зроблять, — сповістив тоді Рей. — Я чекаю від тебе гарних новин. Якщо ти не...
    — Все буде добре, Рею, — вирішив настояти на своєму, в голові розуміючи, що зовсім цьому не вірю. 
    — На цьому й закінчимо. Сподіваюсь, що ти мене не зрадиш, як організацію. 
    І після цього він виключився. Наче це мало бути крапкою в моєму рішенні. Я знав, що одного дня мені доведеться обирати. Чи знову дивитись, як хтось називаючись моїм другом помирає чи врятувати та постраждати самому. 
    Нарешті. Я обрав. Сьогодні, коли Айрін потрібна була допомога і вона про це не знала. 
    Я телепортувався до неї у Стронгхольд і побачивши її збентежений, але щасливий погляд, зрозумів, що тепер, краще вже щось станеться зі мною, чим просто буду стояти та спостерігати, як хтось мені дуже дорогий гине. 
    ***
    Айрін
    Все було просто чудово. Ми говорили про наші плани на майбутнє, мама вже хотіла полишити це жахливе місце, але мені треба було поговорити спочатку з Лінкольном та подякувати йому за те, що допоміг. Хоча це було досить несподівано. Він стояв позаду мене, я повернулась та побачила на його обличчі занепокоєння. Тато щось далі говорив, а я майже нічого не чула:
    —... Знайдемо перевал, а там подивимось. А що ти думаєш, Айрі? — запитав тато. 
    — А? Так гарна ідея, — погодилась я та подивилась нарешті на нього. 
    — Ти ж не гніваєшся на нас? — спитав він. 
    — Звісно ні, — зітхнула я та швидко підійшла, щоб обійняти тата та маму. Мені так не вистачало цього... 
    — І тобі допоміг Лінкольн? — шепочучи запитав тато. 
    — Сама дуже здивована, говорив, що не може піти зі мною...
    — Впевнена, що нічого такого, — відмахнулась мама, при цьому дуже міцно тримала мене за руку, наче боялась відпускати. 
    Було якось ніяково, знаючи ситуацію Лінкольна та його дитинства. Я швиденько встала на місце, знову глянула в його сторону. Таке враження, наче він обдумував чи треба йому підходити, чи ні. І ось нарешті наважився. 
    — Привіт, Лінкольне, — перший почав тато. — Дякую за допомогу. 
    — Будь ласка, — ніяково відповів той, не знаючи куди подіти руки, він посміхнувся й мені здалось, це було не для тата. 
    — Я поговорю з ним, наодинці, — не питала я та просто потягнула хлопця у інший кут цієї величезної кімнати. 
    Треба було все-таки сказати декілька слів на прощання. 
    — Тож, тепер ми точно друзі, — сказала я не задумуючись та з надією зазернула в його блакитні очі, що наче ненаважувались зі мною побачитися. 
    Він мовчав, деякий час й я не могла зрозуміти, чому він себе так поводить. Складалось таке враження, наче його думки кружляють навколо якоїсь іншої планети. 
    — Чому ти впевнена, що я твій друг? — спитав нарешті той. 
    — Ну-у, — почала неторопливо я. — Друг допомогає в скрутну годину, навіть, якщо це складно. Ти прийшов, щоб врятувати тата й мене. Дякую. 
    — Зрозуміло, — якось дуже прохолодно відповів він. 
    — Щось трапилось? — запитала я. — Чому ти, до речі, змінив свою думку? 
    — Дізнався про небезпеку, про яку раніше не міг тобі повідомити, — проігнорував він перше питання. Щось точно трапилось. 
    — Слухай, напевно, це останній раз коли ми бачимось, і... — тут я трохи запнулась та подивилась у сторону, намагаючись приховати свій погляд. Мені було ніяково озвучувати йому свої плани, але хто як не Лінкольн міг мене підтримати? Особливо після того, як врятував. — То ж бо... Я більше не збираюсь ховатися, — все ж таки подивилась на нього і він посміхнувся, нарешті.
    — Ти хочеш врятувати всіх тих людей, — не питав він, наче просто читав мої думки. 
   — Так, але не зараз, — тихо відповіла я, — спочатку треба зрозуміти, як працюють мої здібності насправді. Це не вийде за одне тренування, а після...
   — Після ти захочеш зібрати всіх таких, як ми та допомогти всім іншим знищити «Фенікс»? — продовжив він за мене. Щось в його тонні голоса та погляді не давало мені спокою. Дуже дивно, я думала він будий радий такому. 
   — Як ти здогадався? Ти ж не читаєш мої думки? — вирішила все-таки втомити свій подив. 
   — Ти не перша в кого виникала така сама ідея, я теж думав про це. Але ось бачиш, наша реальність не настільки проста. Та я не такий здібний, як ти. Але, думаю, що в тебе все вийде.
   Чрмуст мені задавалось, що він наче й говорить щось підтримуюче, але чому в мене пробігся холодок по спині? Наче за цей час в нього виросли ігли та кололи мене. Чому він так сильно змінився? Останнього разу Лінкольн не виглядав так, наче готовий в будь-який момент втікати, тільки йому це не дають. А зараз, наче я турбувала його якимись дрібницями, поки він був занадто зайнятий. 
    — Дякую, — дуже стримано відповіла, наче як на схвалення. — Знаєш, я б хотіла, щоб ти все-таки доєднався до мене, — намагалась врятувати цей беззмістовний діалог. 
    — Тобі краще більше зі мною не бачитися, — заперечив той. — Це не мої баталії та брати в них участі в мене — не має ніякого бажання, — відмахнувся той і подивися у сторону. 
    Я була збита з ніг цією заявою... Мені здалось, що він за мене, за ті ідеї, які я йому озвучила. Невже він не міг підтримати мене й у цьому? 
    — Але ж ти допоміг мені? — з якимсь відчаєм запитала того, шукаючи відповіді на свої запитання. 
    — Точно, саме ТОБІ та Леслі з Конором, — не забув згадати батьків, — Але іншим допомогти, — він замахав головою, — це не для мене. Просто облиш мене в спокої. 
    Я з гнівом глянула на нього. Як він міг таке казати? Він же хотів врятувати тих людей? Чому зараз так себе поводить? Що, йому заважає? Страх? Паніка? 
    — Зрозуміло, то ти просто боягуз, — зробила свої висновки, оскільки інших пояснень не бачила. 
    Я сподівались, що погодиться й оскільки він знає тих, хто знаходиться в тій лабораторії. Можливо, я була занадто наївною вважаючи, що після того, якЛінкольн закінчив свою роботу агента, захоче допомогти іншим людям аби вони могли стати вільними, як й ми. Але я помилилась. І мої рожеві мрії, про друга та якесь порозуміння від нього, розбились вщент об його холодний погляд. Тому мені нетерпляче хотілось дізнатись чому він себе так поводить. Хоча я знала, що тато в захваті не буде, а Лінкольн, тим паче. Й все-таки мені не висчтачило контролю над своїми бажаннями. 
    На хвилину мене наче паралізувало. В горлі з'явився ком, який заважав думати адекватно. Але в цей момент я пожалкувала, що повелась на свої думки та зробила те, що зробила. Мені не можна було цього бачити без дозволу Лінкольна... Хоча, чого я взагалі очікувала? Що він монстр? Можливо... 
    Я відійшла на крок і потупилась у підлогу, намагаючись підібрати слова для вибачення.
    — Айрін, що ти побачила? — голосно запитав він чи мені так здалось. 
    Я з переляком подивилась в його очі, очікуючи, що мене зітруть з лиця землі. А він дивився на мене так, як ніколи до цього — погрожуючи. Може Лінкольн сподівався, що я сама у всьому зізнаюсь, але бажання такого в мене не було взагалі. 
    — Що ти побачила? — знову запитав він. 
    — Це... — на ватних ногах стояла я, намагаючись зібрати у купку всі спогади, що побачила. — Невже... Невже дійсно можуть так відноситись до дитини? 
    Здавалось, що з мого мозку зтерли усі знання про азбуку та як її використовувати. Я відчувала, як на моїх очах застигли сльози. Я не могла зрозуміти до кінця, що саме побачила. Це не могло відбуватися з ним? Цього не могло бути насправді. 
    — Вибач, — прошептіла я, не впізнаючи свій голос, — вибач, прошу. Я не хотіла, — я знову подивилась на нього, але більше засудження не бачила, скоріш якесь розгублення й не знання, що робити далі. — Чому вони так вчиняли? 
    — Це неважливо, — відмахнувся він. 
    — Але я не розумію. 
    — Цього й не треба, — він подивися за мою спину. 
    Лінкольн наче щось хотів сказати ще, але в цей момент я почула два глухих постріла. Декілька секунд, наче зламана фотоплівка, застигли перед моїми очима. Я не встигла нічого зробити. Кров застигла в венах. Моє серце вирішило, мабуть, що йому краще не битися взагалі. Повітря закінчилось, як й будь-які реакції, що мали б бути зараз. Але я немов би стояла нерухомою статуєю. 
    «Тікай, Айрін!» — почула голос тата, це було не в моїй голові... 
    Я лише повернулась, аби дійсно зрозуміти, що робити далі, бо знову їх кидати — ні, більше не для мене. Та я почула третій постріл. 
    Я не думала, що все так станеться. Я взагалі більше не могла ні про що думати, окрім того, що хочу жити. Щоб жили усі, хто мені дорогий. Але здається, мої мрії більше ніколи не станут реальністю.