Глава 14. Перевірка

    Рішення здавалось досить простим. В цій ситуації я бачила два рішення. Перший, мама впізнає Лінкольна і тоді, ми разом придумаємо, як врятувати батька. Другий, який менш мені подобався, мама скаже, що вони не знайомі й тоді, я телепортую його так далеко, що він ніколи не зможе знайти цивілізацію. Якщо так вже сталося, та я маю подібні здібності, чому б не знайти їм гарне застосування? Але мені не дуже кортіло визнавати, що, можливо, довірилася не тій людині. І тому краще, щоб Лінкольн казав мені правду.

Я вирішила нічого не казати мамі про те, що я задумала і не питати про адресу, щоб розказати йому. Раніше Лінкольн зміг знайти мене, коли він з'явився біля озера. Якщо ми не надто далеко, то йому не буде важко телепортуватись до нас та підтвердити, хоча б одну з моїх теорій.

«Лінкольне?» — подумки позвала його.

Спочатку відповіді не отримала. Пройшла майже хвилина чи мені так здалось, і я почала нервувати та боятися, що наш зв'язок втрачений. Або він просто знаходиться так далеко, що не чув мене. І все-таки найбільше, я боялась, що він образився, через мою недовіру, та не захоче бачитись зі мною. І я вирішила, що врятую батька з його допомогою чи без.

«Так, ти щось хотіла?».

«Ти мені потрібен. Зможеш мене знайти?».

«Без проблем. Ти не надто далеко. Але, як ти там опинилась?».

«Розкажу вже тут. Чекаю».

Стало трохи ліпше від того, що його голос звучав дуже оптимістично. Можливо, він не очікує від мене такої підстави стосовно моєї мами. Але це дійсно здавалось мені єдиною гарною ідеєю.

— Hola*, і чим я можу допомогти? — дуже привітно запропонував той, дивлячись на мене, здається, він не одразу помітив, що у приміщенні ми зовсім не вдвох.

Я не змогла приховати свого подиву, коли помітила, що його одяг виглядав куди більш охайно і гарніше. Зараз, я б подумала, що він один з тих багатіїв, що живуть у самісінькому серці Великого Яблука**. Що ж, цей хлопець вміє дуже дивувати та робить це постійно. Мені здавалось, що в нього то й будинку нормального не має, але тепер треба буде забрати свої думки назад...

— Кхм, — намагалась проковтнути ком я, дивлячись на його випрасувану сорочку, заправлену у сині джинси, які виглядали дуже крутезними, звідки він їх взяв? — Ти казав, що знаєш мою маму і тому, готовий допомогти.

Він з подивом глянув на мене. Здається, хтось ще поголився та зробив непогану укладку? Так от як він виглядає у ролі нормального хлопця, а не бешкетника, що втік з в'язниці.

— Радий бачити тебе, Леслі, — дуже радісно привітав він також маму і посміхнувся.

— Привіт, Лінкольне, — відповіла вона та подивилась на мене, дуже скептичним поглядом, здається не розуміючи, що тут відбувається.

Тепер я точно змогла вирішити для себе те, що найбільше тривожило в його історії. Вони все ж таки знайомі й можна в ньому не сумніватися. Але залишилось з'ясувати одне маленьке питаннячко. Він точно покинув «Фенікс»?

— Давно не бачилися, — мама підійшла до нього ближче, — як ти жив після того, що трапилось?

Вони обмінялися якимсь дуже дивними поглядами, поки я сподіваючись на пояснення, спостерігала за цією процесією. Лінкольн виглядав дуже розчулено.

— Нормально, — відповів він, хоча по голосу стало зрозуміло, що це зовсім не так.

Наступне, що мама зробила, занадто здивувало мене. Ні з того ні з усього, вона його обійняла. Це тривало всього лише декілька моїх подихів, але які ж довгі вони були.

В повному шоці, сподіваючись, що я не впустила свою щелепу, намагалась прийти до тями. Що ж такого з ним трапилось?

— Не треба удавати, наче я нічого не розумію, — підбадьорювала того мама, — дуже нелегко покинути дім в якому ти стільки часу зростав. Особливо, коли йти нікуди.

І так, я знала, що Арія занадто переживала через того, хто казав мені тільки правду. Так, можливо я занадто його перевіряла, але тепер, зі спокійною душею, зможу сказати татові, що мене так просто не провести. Доказ тому, я обрала правильну сторону. В цей момент, мені дуже кортіло пострибати від щастя.

— Ну, є таке, — ніяково й навіть якось соромлячись відповів хлопець, залізши рукою у волосся і трохи провівши по ньому. — Так, а чим я можу допомогти? — здається вирішив той змінити швидко тему, але я була не проти, бо часу дійсно залишалось не так багато.

— Як ти помітив, то мого батька тут не має. Я думаю, що ти здогадався чому. Я хочу його врятувати.

Лінкольн подивися на мене, а потім на Леслі. Він зробив так ще раз і його погляд, наче став більш серйозним і менш радісним. Посмішка з його обличчя щезла. Він хмикнув і тяжко зітхнув.

— Ти в цьому впевнена?

Я не дуже зрозуміла навіщо він питав достатньо банальні речі. Чи дійсно я палаю бажанням врятувати батька? Він це серйозно? Звідки така зміна поведінки? Він же сам мені пропонував врятувати Леслі та Конора. А що змінилось після всього? Про що він зараз думає?

— Звісно, — ображено кинула я.

— Можу розповісти про «Фенікс" та про лабораторію, в якій його можуть тримати. Але про більше — не проси мене, — відвів погляд той у сторону і невдоволено склав руки на животі. — Я не можу туди повернутись. Якщо мене спіймають... Краще тобі це не уявляти. Este lugar es definitivamente el infierno***.

Тут я відчула, що мене загнали в кут. Чому він раніше про це не казав? Як він тоді мені хотів допомогти? І якщо він так боїться потрапити назад, що саме має з ним трапитись, чого раніше ні?

«Це через те, що агенти бачили, як ти мені допомагав?» — вирішила запитати я.

«Так, на жаль відступників ніхто не любить, особливо тих, хто допомагає зруйнувати систему».

«Тобто, раніше в тебе були шанси спокійно звідти піти, якщо тебе впіймають?».

«Я б так не сказав. Але не точно те, що зроблять зараз. Краще вже смерть», — дуже знеохотливо говорив він і дивився мені тепер прямо в очі. Від такого погляду по тілу пробіглись мурахи.

«І що ж, такого жахливого з тобою зроблять? Я можу про це дізнатись? Ми начебто типу щось друзів. А друзі повинні такими речами ділитись».