Глава 13. Повернення

Я не знала, як зупинити свої думки, що величезною хвилею знесли мене з місця і намагались втопити. Від однієї думки, що мене знайшов «Фенікс» — ставало погано, і не те слово. Але потім, я зрозуміла, що це взагалі неправда. Не могла повірити своїм очам, що це насправді сталося і мою руку тримаю не агент. І не ті, з ким я познайомилась нещодавно.

На мене дивились рідні зелені очі, що наче сонячні проміння зігрівали душу у такий момент. Мені знадобилось занадто багато часу, щоб отямитися і повірити, що це не сон і не моя уява.

— Мамо! — голосно закричала я і мій крик рознісся по великій будівлі.

З відчайдушно обійняла її, наче це останній мій порятунок. Сльози хлинули у ту ж мить, від радості і якоїсь неймовірної вдячності за те, що вона тут. Я обіймала її так сильно, так міцно, що не знала, як зупинитись. За ці тижні я так скучала за своїми батьками, що здавалось — вже нічого неважливо. Головне вони тут. Головне мама поруч. І ніяка Арія цього не змінить.

В ніс бив запах плісняви наче змішаного з моторним мастилом. Але це не було важливо. Нічого не було важливо.

— Т-ш-ш, все буде добре, Айрі, — вона теж обіймала мене і шепотіла на вухо. — Моя маленька дівчинка, як я за тобою сумувала, — з гордістю проговорила вона і я ще сильніше її обійняла.

Цей момент, був для мене, наче надія, яку майже вже погасили. В моєму тілі неначе знову з'являлись сили та віра у завтра. Може тепер все буде краще? Все повернеться, як і було? Тепер мені непотрібно гнатися за тим, щоб зрозуміти усі таємниці?

Нехай це буде лише ілюзія. Нехай буде лише моїм маревом, яке так жадала моя душа. Але тепер мені було абсолютно однаково.

Сльози все не вщухали, наче весь цей час я стримувалась аби саме при такому моменті розревітися вкрай. Дихати ставало легше, бо той тягар зник, наче його й ніколи не було на моїх плечах.

Майже три тижні. Цих довгих вісімнадцять днів, я не бачилась з батьками. Я відчувала себе вільною і невагомою, немов пташка, що відлітає у відкрите небо. Я не знала, коли знову зустрінуся з ними, але саме зараз я шукала спокій у цій тиші та самітності.

Мені було все одно на всі дурні питання, що засіли в голові, на всю брехню, що казали колись, що мама працювала на «Фенікс», знаючи, що вона мені зовсім й не мати. Але для мене ця інформація нічого не змінювала.

Я любила її. Я знала її. Вона та хто завжди був зі мною поруч. Хто підтримував мене, в найскладніші моменти, й потішав, коли було сумно. І коли снилися жахіття, саме мама мені дозволяла спати поруч з нею і татом, і ніжно водила по волоссю, розказуючи мені чудові історії, щоб я швидше заснула і не боялась. Вона захищала мене від знущань інших і давала поради, які допомагали зберігати гарні відносини з іншими. Мама завжди була поруч.

Вона найкраща і стоїть переді мною. Її сльози, як ніж по серцю, тому що вона не повинна так плакати, через дитину, яка навіть не її. І ні, я не жалкувала через те, що дуже прохолодно ставилась до Арії. Вона жінка, яка тільки хотіла називатися моєю матір'ю, але ніколи не зможе стати нею. Вона народила мене, так, але цього занадто мало, аби заслужити такого самого відношення, як до Леслі.

— Я так сумувала, моя крихітка, — її слова коштували усіх скарбів світу. І вона, навіть, не здогадувалась, що зна. всі таємниці. — Ти в порядку?

Вона почала мене розглядати, наче я повинна була поранитись чи якось погано виглядати.

— Ні, все добре.

— Я так щаслива.

Декілька хвилин, і ми, здається, знову прийшли до норми. Зрозуміла, що вона точно знала де мене шукати, завдяки Чедові, напевно. Але я намагалась роздивитись цей склад, аби знайти того, хто був мені не менш дорогий.

— Нам потрібно відпочити, — заспокоївшись проговорила мама, я лише кліпала очима, сподіваючись, що ці три тижні забудуться і все буде добре. — Завтра я тобі все розкажу.

Невже це те, що я так намагалась домогтися від Арії та Чедвінгтона, та тітки Емілі? Але мені це було вже не потрібно. Єдине, що мене бентежило, чому вона одна?

— А де тато? — вона поглянула на мене з турботою в очах, але наче не могла нічого сказати. Найгірші думки оселились всередині.

І стало так холодно.

Але раптом в цьому задушливому темному місці трохи посвітлішало, наче сонце вирішило ледь дати тепла.

Мама відійшла від мене на декілька кроків, обійнявши себе. Я знала, що це передвіщає нічого гарного. Вона ж не могла просто так з'явитись без тата? Вони занадто кохали одне одного. Я це знаю.

— На жаль, він потрапив у пастку та не зміг вибратись, — з болем відповіла вона нарешті.

Я ще більше стисла губи, думаючи, що від цих безліч думок, що витають у повітрі, я просто зможу ткнути пальцем у стіну і розтрощу її на камінчики. Настільки мені здавалось, що душу захлистує ненависть.

— Айрін, головне, що з тобою усе гаразд. Я впевнена, що знайдеться спос...

— Ні! — дуже швидко обірвала її я. — Ми врятуємо його самі. Я все вже знаю. І навіть те, що ти мені не рідна мати, а також, що ви з татом працювали на «Фенікс».

Від здивування, вона тільки й могла, що кліпати очима і намагатися підібрати слова. Блакитні очі округлились, а рота вона з рештою прикрила рукою, наче їй стало соромно. Потім вона опустила погляд і трохи відійшла.

— Вибач, Айрі, — тихо шепотіла вона, — вибач, що обманювали тебе. Ти не повинна хвилюватися через нас. Ми самі винні у тому, що трапилось.

Її рука потягнулась до очей, аби стерти сльози, що покотились по її обличчю. Вона не могла дивитись на мене, тому просто продовжувала плакати. І я не витримавши просто підійшла та обійняла її, як колись.

— Мамо, мені все одно, що ви робили раніше. Я вас люблю, це нічого не змінить, — намагалась заспокоїти її я. — Можливо, Арія й моя біологічна мати, але саме ви з татом були завжди поруч, чуєш?

Вона закивала головою і нарешті подивилась мені в очі. Я вже майже змогла наздогнати її зріст.

— Арія? Вона знайшла тебе? Що вона ще тобі розказала? — її голос наче оживився і став більш вимагаючий. Впізнаю свою маму.