Глава 11. Безглузда можливість

    Чи потрібно було мені щось казати? Я й не думала, що він зробить щось таке. Тим паче для малознайомої людини. Я відчувала, як він трохи плескав по плечу, наче втішаючи. І це дійсно допомогло.
    — Вибач, — трохи заспокоївшись повільно вимовила.
    — Тобі не має за що просити вибачення, — беземоційно сказав він і намагався заглянути в мої очі, але зрозумівши це я відвернулась.
    — Мені соромно, розплакалась, як маленьке дівчисько.
    Він прибрав руку і я все-таки глянула на нього, стираючи рукавом сльози.
    — Ти і є дівчисько, і що тут такого, що ти плачеш? Наче хлопчики цього не роблять... Тобі точно не має бути за це соромно. Інколи треба і поплакати, — посміхнувся він дуже по-доброму.
    Стиснувши губи, я не могла зрозуміти, що трапилось з тим холодним хлопцем, що беземоційно говорив жахливі речі. Це він справжній? Чи теж грає? На мить прикрила очі рукою, сподіваючись, що це мені тільки здається і я просто граю в якусь гру сама з собою. Але коли подивилась на Лінкольна, то побачила ті самі сповнені співчуття очі та добру посмішку.
    Не могла повірити собі. По-перше, я дозволила отак йому мене обійняти? Звісно в цьому жесті нічого такого не було, але просто якось було ніяково, коли згадувала, як це приємно і просто хотілось залишитись в таких ніжних дотиках. Мені так не вистачало саме такого. Розуміння. Співчуття. Просто, щоб мене хтось пожалів. Маленьке дівчисько, яке залишилось саме у цілому світі й загубила своїх батьків. А злобна матір, яка ще й дійсно могла бути лише приманкою, казала такі речі про моїх тата і маму. По-друге, невже я перестала бути обачною? Може це лише гра зі мною?
    Я дивилась вперед, намагаючись обдумати все і при цьому контролювати свою силу, щоб він не чув моїх думок. Судячи з того, що Лінкольн з питанням дивився на мене, він не знав, як далі себе поводити. Щось здавалось, наче він зробив цей жест занадто не думаючи про те, що буде далі. Та й в принципі, невже це було чимось дивним? Мабуть, він завжди так робить для інших.
    Я згадала про те, як мама мене завжди обіймала аби заспокоїти. Останнього разу це було, коли я пішла до школи й не змогла розказати про своє минуле, як це робили інші. Мені було так боляче, що я не знала, як просто знову йти до тієї дурної школи. Там все було таким холодним, нікого не знала і треба було вдавати, що я звичайна. Притому, що мені дуже не вистачало друзів з минулого класу. Просто не могла зрозуміти чому саме мені приходиться жити ось так. Мама тоді зробила какао і сиділа зі мною, слухаючи усі мої жалоби. Тепер її не має. І чи знайду я її із татом, було великим питанням.
    Сльози знову покотились по щоках. Я це відчула і намагалась стерти, щоб знову не виглядати дивно. Сиджу тут, плачу перед якимось хлопцем, якому, напевно, набридло за всім цим спостерігати.
    — Чому ти плачеш? — запитав він, і в його голосі не почула ніякого докору.
    — Тобі дійсно цікаво?
    — Якби не було не питав би, — спокійно відповів той. — Знаєш, у «Фенікс» якось не було можливості, в принципі, з кимось говорити про таке.
    — Серйозно? Тобто хочеш сказати, що ти там отак нікого не обнімав?
    Лінкольн засмучено опустив очі й відвів погляд у даль. Він поклав одну руку на іншу, і тяжко зітхнув. Я що потрапила у саме яблучко?
    — Я, навіть, не пам'ятаю коли робив таке в останній раз. Мама пішла. Може тоді й було... — він запрокинув голову і подивися наверх. — А може й ні... Не знаю.
    — Тобто, ти ось так просто вирішив обійняти мене, коли сам не знав чи треба?
    — А було не треба?
    — Не те щоб... — почала соромитись я. — Просто я не думала, що все настільки трагічно. Дійсно нікого не підтримував?
    — Це було заборонено.
    — Бути людиною?
    — Плакати, — нарешті він подивився на мене і я від здивування витріщилась на нього. — Це було не тим, що нам було дозволено. Тому, мені було ніяково, коли побачив твої сльози.
    — Невже настільки торкнулось? — з посмішкою відповіла я, відчуваючи провину.
    Думаю, мені пощастило. Мені настільки пощастило, що саме Конор і Леслі були моїми батьками. Можливо, якби було все інакше, мені б теж не дозволяли б плакати. Не можу уявити як це так? Як можна забороняти те, що є нормою? Мама завжди розуміла мої сльози, а тато питав, хто винен у них. Вони були чудовими батьками. Невже дійсно існують діти, яким забороняють бути самими собою?
    — В цій організації зрощують роботів...
    — Скоріш вигідне м'ясо, — звеселився той, — не більше.
    — Тому ти пішов?
    — Можливо, — неохоче відповів хлопець, знову подивившись на мене.
    — А твій тато? — все-таки вирішала вже допитати його тут, бо пізніше може не видатись такої нагоди. От він про мене знає чи мало, а я про нього ні.
    — Ну, як вже казав, то нічого гарного не було. Я, навіть, до школи тоді не ходив. Був на повідку, як якийсь звір у цирку, де на тебе дивляться і платять гроші. Так що ні, ніяких обіймань чи слів підтримки, напроти.
    Я не знала, що відповідати, наче все повітря хтось поцупив. Про таке я й подумати не могла. Чи треба було мені взагалі чути про таке? Та і якщо вже почала, може...
    — Що плануєш далі робити? — змінив різко тему той, напевно, розуміючи, що й так багато мені розказав. Його темно-блакитні очі подивились на мене так, наче до цього ми не говорили про його минуле.
    — Я? — запитала з великим подивом, забув, що було до усього цього і чому опинилась тут.
    Мені не хотілось дивитись на нього просто намагалась відводити очі, бо таке враження, що я влізла на територію на яку не мала права взагалі та кроку робити.  Я зрозуміла, що, в принципі, треба було подумати над тим, що сказала Арія. Але після такого одкровення відчула якийсь зв'язок з Лінкольном, який робив його не таким дивним і холодним.
    — Треба повернутись до амбара, — почала продумувати я, — хочу поговорити з цією жінкою. Дізнатись відповіді на свої запитання. Вона поки що єдина хто може мені розповісти про все.
    — Ти більше не сумніваєшся? — я глянула на нього, не розуміючи, що Лінкольн мав на увазі. Він про себе говорив чи про мою "справжню" матір?
    Цікаве, а хто мій тато?
    — Ні, — з впевненістю відповіла я, — сумнівів більш ніяких не маю.
    Можливо мої батьки й не мали зі мною одного генетичного коду, але вони дуже мене любили. Дивлячись на те, що з хлопцем зробила його рідна сім'я, розуміла, що могло бути в багато разів гірше.  Я знаю, що тепер все виглядає саме так, що мої "справжні" батьки набагато гірші за тих, хто мене виховав. Вони не були поруч і нічого не робили. При тому, що саме «Фенікс» віддав мене на виховання Конору і Леслі. В них було майже вісімнадцять років. Мамо й тато кожного дня мене підтримували й одна в нас кров чи ні, мене не турбувало. Я все одно хотіла врятувати їх і знову жити разом тільки з ними. Наші спільні спогади, що живуть в мені. Як я можу їм не довіряти?
    І так, сумніві щодо Лінкольна в мене теж більше не було. Не схоже, що він брехав про своїх рідних. Цей погляд, сповнений болю, просто заставляв мене пожаліти про те, що я взагалі почала про таке запитувати. Але ж, він сам почав. Він той, кому я можу довіряти зараз найбільше. Інше — неважливо.
    ***
    Лінкольн
    Вона дивилась на воду, так наче шукала там відповіді на запитання, що турбували її душу. В нас було так багато спільного і в той самий час — нічого.
    Вона дивилась на воду, поки я спостерігав за нею і намагався зрозуміти про що вона могла думати і як переживає подібні новини.
    Якщо згадати мене, коли в цілому світі я залишився на самоті, це не було дуже важко. Я й так змалечку розумів, що одного дня так все й буде. Просто мої страхи стали реальністю, от і все. Але ж Айрін, напевно, ніколи не думала про, те, що її світ так швидко зруйнується і що він взагалі був не такий, як вона його уявляла. Мені стало її шкода. І тому, трохи розбовтав те, що не треба було. Хто взагалі мене тягнув за язика? Але наче саме це заставило її повірити мені.
  Холод, пустіш і пітьма — все, що жило в мені так багато років. Вона стала для мене наче ковток свіжого повітря. Хоча я взагалі не думав й про таке. Чому саме вона? Можливо, я роблю велику помилку чи вже зробив. Ніхто й ніколи не викликав в мене подібних почуттів. Ніколи мені не хотілось когось підтримати, заставити людину посміхнутись. В «Фенікс» всі були за себе і про такі дивні почуття — не йшла мова. Навіть, навпаки, якби про таке дізнались, мене в цей момент затаврували б. Я мав би просити вибачення за подібне довго. І ось, я сиджу тут, і намагаюсь зрозуміти ту, хто так на мене впливає.