Глава 10. На крок ближче до правди

Чужі руки обіймали мене так, немов би, ми не вперше бачимося з цією дивною жінкою. Вона, мало не плачучи, стискала мої плечі й повторювала, що дуже рада мене бачити.

Всередині наростало нерозуміння того, що відбувається, а ще збентеження від того, що мені ніяково розірвати ці обійми.

Усе ж, через декілька хвилин, жінка радісно відскочила від мене і широко посміхнулася. Легкі зморшки торкнулися її обличчя, але не змогли затьмарити досить красиве світле обличчя.

У моїй голові роїлося занадто багато запитань. Хто вона? Навіщо обійняла? Чому так пильно дивиться? А все, що можу з подивом споглядати на незнайомку, на її неймовірно красиві карі очі. На бордові пухкі губи, на запалі щоки та на зібране ззаду темно-каштанове волосся.

Здавалося, що ця ситуація тільки підливає масла в вогонь моїх незрозумілих життєвих перипетій. Чому звичайним людям живеться так просто? Напевно, мені здається, що це так, але втеча з дому, розставання з батьками, вже точно не те що відбувається із середньою статистичною сім'єю.

— Вибачте, але я вас зовсім не знаю, — почала неквапливо я, розірвавши тривале мовчання. Цікаво, а що думає Лінкольн? Принаймні, до нього жінці не було ніякого діла.

— Не дивно, що не знаєш, Айрін, — її голос звучав так спокійно і впевнено, а очі блищали від сліз. — Я розповім тобі про все. Для цього сюди й прийшла.

— Усе? В якому сенсі? — здивувалася я.

Ще раз подивилася на незнайомку, а потім перевела погляд на Лінкольна, який, здається, зовсім нічого не відчував, крім нудьги. Я знову позаздрила його спокою.

Я вже втомилася дивуватися. За цей час стільки всього змінилося, що робити це щоразу не мало сенсу, але я продовжувала цим займатися. Цікаво, що де повинно статися аби заставити мене захотіти зміни планету для проживання?

Жестом вказавши на диван, що стояв посередині амбару, я впустила незнайомку і пішла за нею. Хоча дійсно не розуміла, навіщо, я це роблю. Можливо, через те, що тут є ексагент, який може постояти за себе і, можливо, за мене, страх покинув моє тіло? Я сіла на диван із кам'яним обличчям, трохи далі від незнайомки.

Спокій. Так спокій.

Подивившись на Лінкольна, я побачила грайливу посмішку, наче якесь змагання для мене, і холодні очі те, що викликало в мені обурення. Чому? Чому він тут стоїть, немов усе знає наперед? І чому щоразу, ось так і продовжую, засмучуватися через подібне... Ех, надздібності — не гарантія байдужості.

Знову настала гробова тиша. Ніхто нічого не говорив. Складалося відчуття, що тут зібралася таємна організація. Тільки легкий шелест дерев на вулиці. А мене, тим часом оточували незнайомці. Люди, що повністю мають бути мені не цікаві. Але чомусь, я продовжую вислуховувати кожного по черзі? І хто буде наступним?

Я подивилась на жінку і не могла перестати спостерігати за нею. Щось мені у її зовнішності, не давало спокою. Начебто якщо я буду дивитися на неї досить довго, то зможу відкрити якусь таємницю. Вона мала: досить правильні риси обличчя, гостре підборіддя, як в мене, орлиний довгий ніс, і пухкі червоні губи, біля яких зліва знаходилась чорна родимка. Все здавалось таким знайомим, і в той самий час, зовсім ні. Що за відчуття, мені було взагалі неясно. В чому ця жінка так не мене діє?

Після довгого розглядання, я знову кинула занепокоєний погляд на Лінкольна. Ніхто навіть не ворухнувся. Атмосфера всередині ставала ще більш напруженою. Мабуть, треба було, щось зробити з цим, але я продовжувала удавала, наче це взагалі не свердлить мені мозок зсередини.

— Ну то що ж ви хотіли сказати? — не витримала я і почала питати.

Бурштиновий погляд пав на хлопця і посмішка в мить щезла з його обличчя. Ну ось і містер льодяник — розтанув і склав не задоволено руки на животі. Здається, йому було неприємно, що жінка так дивиться на нього.

— Я не знаю, хто він такий, — мовляла незнайомка, дивлячись на Лінкольна, а потім вона кинула погляд на мене, — але він тут точно не потрібен у такій розмові.
— Мабуть, я все-таки піду, — не став сперечатися хлопець, наче тільки й чекав, що його виженуть.

Лінкольн кинув на мене неоднозначний погляд, а потім подарував зневажливу усмішку жінці. Начебто вони незнайомі, щоб ось так себе вести. Але й на цьому дякую, що він дивився так не на мене. Після цього він просто зник, залишаючи мене одну.

Я хотіла вже виправдовуватись, що той використав свої здібності при звичайній людині, але щось натякало на те, що вона зовсім точно незвичайна. І ще, мене хвилювало те, як Лінкольн зрозуміє, що треба повернутись? В мене занадто багато питань. Особливо про те, як він може допомогти повернути батьків? І як він так просто взяв і залишив мене, навіть, не спитавши. Я звісно не так добре його знаю, але ж краще ніж цю незнайомку, яку бачу вперше.

Зупинивши думки, про цього дивного хлопця, я подивилась на жінку, яка з радістю розглядала все моє тіло, наче під мікроскопом. 

Ох і буде каша, коли повернеться Чедвінгтон. А мені йому ще пояснювати звідки набрала цілий табір людей, яких не знаю.

— Айрін, — покликала мене незнайомка, тим самим розвіяв тишу, що було до цього, — я знаю усе про твої здібності та про те, що трапилось з тобою за ці два тижні.

— І це повинно мені якось допомогти? — подарувала їй скептичний погляд, а усмішку просто не втримала.

Її лагідний голос просто заворожував і заставляв приймати й надалі участь у цьому каламбурі

— Не зараз, — здалась вона й тяжко видихнула. — Спочатку, мабуть, тобі треба дізнатись, хто я і як мене звати, — ніяково розгладила вона спідницю чорного кольору, що ледь прикривала її коліна, склала після свої руки на них. — Я — Арія Блейк. Мені дуже шкода, але все, що я тобі зараз розкажу — правда. Я і дуже прошу тебе, вислухати мене до кінця, — Арія підняла голову і зі смутком подивилась на мене, хотілось провалитися крізь землю.