Глава 9. Свобода

Ну що ж, м'який зелений диван, дуже світла кімната та свіжа їжа з чистим одягом... схоже що більш приємного моменту і не придумуєш для цієї розмови. А гадала, що декілька днів тому, я була готова на все, аби більше ніколи не зустрічатися з цим дивним хлопцем, ім'я котрого — Лінкольн.

В моїй голові, виникало досить багато питань. Я не була впевнена, що мені навіть вистачить листа А4, аби описати все, що мене так хвилювало. Хоча, в першу чергу, я хотіла дізнатися все, що сталося з моїми батьками і де вони можуть знаходитися зараз.

А чи знав Лінкольн, про те що вони також працювали на «Фенікс», як і він? Можливо вони разом працювали, а він вирішив мені не казати? І коли саме він перехотів бути агентом? Мені здавалося ще трохи і моя голова лусне, від всіх цих думок і здогадок.

В моєму серці ховалася надія на те, що все можливе повернути так як було і продовжити жити як раніше. Бо в школі мене очікували мої друзі. Вчителі так і не дізналися, куди я зникла. І що тепер, я просто так вчили ту математику і висиджувала всі ті уроки, які так ненавиділа, але вони мені були потрібні для коледжу? Я розуміла, що це все самообман. Більше нічого не буде так, як раніше і треба всеодно продовжувати рухатися вперед, аби врятувати моїх близьких.

Поки я думала про це, намагалася приготувати щось схоже на перекус. Заварила чай і зробила декілька сендвічей. Коли я поставила їжу на стіл, то присіла на стілець, поруч з диваном, не хотілося знаходитися дуже близько з хлопцем, а так хоча б встигну щось зробити, якщо він чогось надумає.

— Гадаю, в тебе купа питань? — накинувся на їжу той, наче не бачив її з місяць. — Дуже смачно...

— Це лише сендвічі, нічого незвичайного,  — відмахнулась я. — І так, ти правий, в мене дуже багато питань, — відповіла і склала руки на грудях, потім відвела погляд на двері амбару. Було якось незручно.  — Чому ти захотів стати зрадником?  
— Скільки тобі років? — замість відповіді, спитав той, дуже повільно пережовуючи їжу і запиваючи все чаєм. Я напроти, так і не доторкнулись ні до чого. Їсти зовсім не хотілось. Складно уявити, але півгодини тому, мене намагалися вбити. Не знаю як він може — просто так сидіти і їсти.

Мене досить стурбувало його питання тому що він таки не відповів на моє. Схоже, він не дуже хотів це робити, і бажав таким чином дізнатися те що йому цікаво. Але він мене недооцінює, я не з тих капризиних дівчат, які не можуть розповісти про свій вік, тому що соромно зізнаватися і хочуть виглядати старше або молодше.

— А ти наче не знаєш? В тебе ж було досьє на мене, — тут мені закортіло перевірити його. Він, напевно, думав, що я не згадаю про цей факт. 
— Ах, таки точно, — незграбно той заліз рукою в пшеничного кольору волосся і по дурному посміхнувся. Здається, тут сидить непоганий актор, мабуть, потрібен «Оскар». — Це?

Він засунув ліву руку в кишеню штанів і дістав звідти зім'ятий листок. До цього я помітила, під його рукавом якийсь блискіт, наче від якоїсь прикраси. Лінкольн віддав листа мені і знизав плечима, немов нічого поганого не зробив. Розгорнувши папір, я побачила свою фотографію й основні дані. Так, тут мене точно нескладно було впізнати. До того ж, додана інформація про моїх родичів і знайомих. Чед був у їхньому списку, як і Емілі. Останнє мене здивувало.

— Брехун з тебе ніякий, — чесно зізналася я, — тим не менш, тобі відомий мій вік. А ось твій — ні, окрім твого імені і ким ти був, я взагалі про тебе нічого не знаю.

Лінкольн доїв сендвіч і потягнувся за другим. Він ніяково подивився на мене і спробував посміхнутися.

— Взагалі-то, я врятував тобі життя, і не один раз, якщо згадати, — невдоволено зауважив той і поклав скибочку сиру до рота. Так, манер йому теж не вистачало, плюс, у скарбничку до знань про нього.

— Взагалі-то, я і без тебе змогла б все владнати, — так само відповіла я і склала руки на грудях. — До того ж, саме я нас звідти витягнула. А тепер, відкормлюю когось своєю їжею, — ну не зовсім моєю, але йому про це знати необов'язково.

Повернувшись до амбару, я знайшла свою записку і стало зрозуміло, що чедвінгтон ще не приїжджав. Вона лежала на столику, біля дивану, тому прийшлось її знищити. Взагалі-то, це було накраще, тому що я не хотіла все пояснювати другу.

— А якщо згадати, хтось мило ховався за моєю спиною, поки пістолети цілились в мою голову, хіба не так? — пожартував Лінкольн і почав розглядати моє почервоніле обличчя. Та що з ним не так?

— Ага, хтось сам туди мене запхав чи мене пам'ять підводить? — Я скептично подивлась на нього, немов згадуючи те, чого не існує. Хіба, взагалі, це було нормально? Бачити, спостерігати і розмовляти з тим, хто не дуже тобі знайомий?

Амбар, я і колишній агент. Плюс до всього, ми обидва в розшуку в якоїсь дивної організації, про яку я дізналася зовсім недавно. І щось мені підказувало, ніхто навіть не знаю про неї. Хоча і про нас, здібних, звичайним людям, також нічого невідомо. І це точно було накраще.

Мені здавалося, що Лінкольну можна довіряти. Але чи так це було насправді? Потрібно це з'ясувати. Але чому він переводить стрілки і не говорить про свій вік, хіба це так важливо? Він що, молодший за мене?

— Ні, — грубо відповів той. — Не молодший. І, так, це реально дивно.

— Навіщо ти... — ледь знайшла слова, бо почала обурюватися, але глибоко вдихнула, щоб не дати тому стусана, — гаразд, неважливо. Не молодший, ну то й скільки тобі? Дев'ятнадцять? Двадцять? — Я пильно спостерігала за ним, при цьому, загинаючи пальці. — Двадцять п'ять? Ні, стоп. Занадто молодий, тридцять? — Здивовано подивилася на нього, ніби я, правда, вгадала.

— Ну, досить! Ти будеш довго так робити? — Опасливо подивився той на мене і мої руки, що зависли у повітрі.

— Я дуже наполеглива, знаєш? І в мене ще мільйон і сто запитань. Часу в нас теж завались. До завтрашнього ранку тебе влаштує?

Я не любила себе так поводити, але іноді з батьками — це спрацьовувало, а зараз нова жертва. Чому б злегка не познущатися над ним? Краще зі мною не зв'язуватися. Це я могла гарантувати. Зі мною складно сперечатися, якщо почати мене злити. У цій ситуації, я просто можу залишатися абсолютно спокійною. І ось, по обличчю Лінкольна я розуміла, що той холоднокровний хлопець, нарешті, почав хоч якось проявляти себе. Мені вже здавалося, що всередині нього не має окрім порожнечі.