Глава 8. Цікава пропозиція

Другий постріл. Паніка. Крики. Натовп штовхає одне одного. 

Це все нагадувало кіно з уповільненого знімання. Все просто не мало сенсу. В голові було пусто-пусто. Наче хтось викрав усі мої думки. Мене паралізувало від тваринного жаху, який огорнув усе моє тіло, разом з рішучістю. Для мене це більше не були просто ігри в "Наздожени Айрін". Ні, тепер я знала, що проти мене сто відсотково можуть використати справжню зброю. А до такого мене тато не готував. 

Дві кулі, що застрягли у стелі й ще одна загублена надія — це те, що розділяло мене від цих агентів. І не дозволяло зводити з них погляд. В середині все кричало мені: "БІЖИ! Дурна!" — але я не слухала себе. Не знала, навіть, чим мені допоможе те, що я просто знову затаюсь. Їх багато. Вони старші за мене. Вони знайшли мене тут... Навіщо тікати?

Тренування здавались лише дзижчанням над вухом. Всі татові розмови, всі попередження і поради, просто вилетіли вмить. Тому що нереально якось сконцентруватися, коли розумієш, що від смерті тебе відділяють лише натовп, якому на тебе начхати. А ти лише можеш за цим спостерігати, наче загнаний звір очікуючи наступного кроку. А чи потрібна була їм моя смерть? 

Перевіряти це мені зовсім не кортіло. Що це за взагалі за організація, що не боїться використовувати зброю на людях та ще й у підземці? Їм потрібно приховуватись, а виходить, що їх зовсім не турбують такі речі. Чому? Для цього було два пояснення. Або вони просто психи, або їх підтримує влада. І ось другий варіант... Я дуже сподівалась на те, що це не правда. Але щось підказувало, що вони просто психи які працюють на державу. Від цих думок волосся вставало дибки. 

Але часу на роздуми більше не було. Я побачила у тунелі світло, що означало, що наближається потяг. Більше людей не залишилось, окрім нас втрьох. І це означало, що мізків у них було набагато більше, ніж в мене. 

Агенти спускалися по сходах, наче смакуючи кожний крок і показуючи, що тепер мені нікуди дітися. Ніхто мене не захистить і я сама у цьому світі. 

«Нехай, він буде в цьому вагоні!» — молилась я. Нічого не залишалось більше.

Потяг нарешті зупинився. І я краєм побачила, що з дверей трохи поодаль, хтось махав рукою, наче притягуючи мене до себе. Не стала чогось чекати й швидко телепортувалась до середини. Трохи не розрахувавши, ще б трохи та опинилась би на хлопцеві. Він впорався з тим, щоб втриматись самому і при цьому не дати впасти мені. Бо руками я майже зіштовхнула його на перон. Треба буде попрацювати над таким видом телепортації... А то не знаючи куди і як це робиш, складно розрахувати, як правильно опинитись у просторі. 

Я відійшла, відчуваючи, як червонію. На ньому більше не було капюшону. Його очі з подивом подивились в мої. Він зробив крок до мене і дверцята в мить закрились. Він вище, набагато вищий за мене. І мені зовсім не кортіло думати про те, що я спеціально врізалась у нього, хоча звісно це було не так, але внутрішня я, як маленька дитинка, мріяла опинитись у чиїхось міцних руках і обіймах, аби хтось захистив мене від поганців, що гнались за мною. І той самий липкий жах, що скрипить всередині, наче тебе хтось от зараз переслідує на пустій вулиці вночі. І хочеться бігати та кричати про допомогу. 

— Вибач, — тільки й змогла промовити, відчуваючи ком у горлі. 

Я повернула трохи голову і побачила тих агентів у кінці вагона. Як вони тут опинились? Але про це довго хвилюватись не прийшлось. Незнайомець став трохи попереду мене, а я спостерігала за поглядом цих скажених псів. Найбільше дивно те, що у вагоні не було людей і тут тільки ми в чотирьох. Чи не потрібно пасажирам кудись їхати, аби заважати цим агентам мене впіймати? Чи можливо мене впіймали у пастку і цей дивний хлопець не на моїй стороні і я марно йому довірилась?

Без попередження, агенти направили на мене свої пістолети, але хлопець встав попереду і тепер вони цілились у нього. Навіщо він це зробив? 

Але мені стало трохи легше від того, що начебто він все-таки захищав мене і не хотів їм віддавати. Але, якщо з ним щось трапиться, що я буду робити далі?

— О, привіт, — мовив чоловік, поки жінка стояла мовчки та наче намагалась заставити мене відчути страх, я тільки трохи гляну із-за спини мого спасителя. 

Його очі зло подивились на незнайомця. Як вони так тримались спокійно при швидкій скорості й потяг не робив ніяких зупинок? Це, що індивідуальне метро для нас? 

— Лінкольн, віддай дівчисько, я удам, що ніколи тебе тут не бачив. Як тобі така пропозиція? — принизлива посмішка з'явилась на його обличчі, а жінка тим часом наче намагалась загіпнозувати когось з нас. Вони обидва виглядали дуже ідеально. Всі такі в чорних костюмах та прилизаною зачіскою, наче вилили літр лаку на волосся. 

Цікаво, що незнайомця звуть, так само як і одного з президентів США. Вони випадково не родичі? 

— Така собі, — з роздратованість відповів той. — Мені взагалі не має ніякого діла до того, що ви хочете. Так що пропоную забиратись геть, поки ви ще можете.

— Ти знаєш, хто на нашій стороні. Тому хлопче, біжи поки можеш, — відповіла дуже грубо жінка. Вона виглядала так наче зараз зірветься, але в той самий час нічого не робила. Чому? — Пішли з нами, дівчинко, твої батьки в нас. Тобі ж хочеться їх побачити? Чи не так? — подивившись на мене так, наче я повинна була одразу це зробити.

У горлі з'явився ком. Вона знала куди давити. Як вони наважились на таку дурну річ?

Батьки — це майже все, що в мене є. І ось вони думали, що знайшли той ключ до того, як мною керувати, але вони дуже сильно помилялись. Я не якесь там дівчисько, яке не можу скласти два плюс два. До того ж дівчинка? Мені взагалі-то скоро вісімнадцять. 

Невігластво — це найменше, що мене зараз турбувало. Я відчувала, як Лінкольн напружився, мабуть, думав, що я піддамся на вмовляння, але вони не знали про мене взагалі нічого. Звідки мені знати, чи говорять вони правду? І чи побачу я, взагалі, своїх батьків? Це була пастка.