Глава 7. Метро

Стоячи на місці, з паперовими пакетами у руках, я не розуміла, що повинно трапитись, аби моє життя знову повернулось до мене. Хотілось просто вдягти на себе цей пакет і сховатись від усіх очей, людей і подій, що трапились за ці дні.

Батьків викрали. Мама працювала на "Фенікс" й тато теж. За мною полювали, як за фазаном у лісі. Ще й це нахабний незнайомець, з самозакоханістю величиною з Манхеттен, нізвідки взявшись.

Навколо мене панував хаос. Якби ще декілька тижнів тому, мені сказали, що я буду в бігах, ніколи б не повірила. До того ж мені було ні з ким про це все потеревенькати. Емілі та Чедвінгтон — звичайні люди. Вони не розуміли мої почуття в цій ситуації і як узагалі з цим впоратись. І наче, не я повинна думати про таке, а мої батьки, які знаходяться там-не-знаю-де, при тому примудрилися приховувати так багато від мене. За останнє їм окреме велике дякую.

Я дуже сильно злилась. Гнівилась на батьків, на організацію, що їх забрала, гнівилась на хлопця, якого майже не знала, і на себе. Чому я була настільки наївною? Чому не ставила ніяких питань? Мені треба було зробити хоча б щось. Чинити опір або спробувати зупинити того недолугого, коли він вислизав із моїх пальців. Хоча недолугою можна було назвати тут тільки мене. І як мені тепер його знайти? Ц дуже хвилювало це, оскільки він єдиний, хто міг мені розповісти про "Фенікс" і дати хоч якісь відповіді. Навіщо я піддалася емоціям і просто відшила його?

"Найнебезпечніша зброя, — говорив мій тато, — це емоції. Будь це страх чи паніка, вони дадуть знати про себе найгіршим способом. Вони не дозволять тверезо міркувати й поведуть тебе небезпечним шляхом. Тому краще навчитися тримати емоції під контролем".

Варто було згадати про це раніше. Але, схоже, цей урок я вивчила гірше, ніж усі інші.

Дійшла додому і не помітила як саме. Поклала сумку на невеличку шафу та пройшла на кухню. В моїй голові, наче вирував торнадо, який приніс купу сміття, і не знала як від нього позбутись. Розкладаючи продукти по місцях, я змирилась з думкою, що мені конче необхідно знайти того хлопця. Але навмисно це робити я не хтіла, ба більше, в мене особливо й вибору не було. Завдяки йому я можу врятувати батьків, а це було найголовніше. Краще б раніше про це подумала, а не у останню мить, після того, як щось зробило. Звісно, Айрін, робить так постійно, ні, щоб краще поміркувати, я йду на перекір усьому розуму, а потім сиджу і жаліюсь.
Був лише один варіант...

Чед, мабуть, шукав мене, а я так і не дізналась номер його телефону. Та й, напевно, дуже небезпечно дзвонити йому. А ще я залишила в амбарі свої речі, татову заначку... Ем з'явитися вдома лише у вечері.

Думки не полишали мій розум про те, що треба повертатися. Тому зітхнувши і припускаючи усі варіанти, я все-таки наважилася на це. 

Секунда мого бажання, і я опинилась де хотіла. Дуже темно. Подумки ввімкнула вимикач і світло розкинулось навкруги. Нікого. Мені стало трохи легше, але всеодно тривожне відчуття залишилось. Якщо той хлопець знайшов мене, то як це зробив? Хоча... Чому тут дивуватись, він же «екс»—агент? Хто його знає які методи використовував. І до речі, як його звати? Треба хоча б щось з нього витягнути, а то окрім зовнішності і декількох здогадок, нічого невідомо. Він не був схожий на доглянутих агентів — легка небритість, худощяве лице, осунувшийся вигляд та темні круги під очима, майже як його очі... Здавалось, що він нічого не зможе мені зробити, але я була впевнена, що він дуже небезпечний. І в будь-якій ситуації, зможе спокійно за себе постояти. 
І в загалі, коли це я так багато уваги приделяла незнайомим для мене людям? Треба було закінчувати з цим. 

Подивившись уважно, помітила свої речі. Вони були на тих самих місцях. Окрім легкої пелюки, тут наче нічого не змінилось. Однак, не все... Свічка.

Ой, який він турботливий, сарказм лунав в моїй голові. 
Я відійшла від входу, і пройшла до журнального столику, що примикав до дивану, придивилась — воск тільки-но почав зтікати на поверхність, і як раз хтось затушив полум'я. І це точно було не я. Мабуть, якби вона горіла далі, тут нічого не залишилось. Якщо брати до уваги мій зошит, що лежав поряд. 

Я сіла на диван, задумавшись про те, що сталось за останні тижні. А саме як опинилась у цій ситуації. Звинувачувати батьків, не входило до моїх планів. Те, що моє життя не було схоже на звичайне, не робить ніякої погоди... Емілі сказала, що мама зробила щось не так. 
Пару хвилин намагалась приглушити радісні спогади з минулого. 

Декілька разів пройшлась по амбару, намагаючись придумати, що робити далі та окрім записки яку я могла залишити другові, нічого в голову не йшло. Повертатись, поки не планувала. Якщо буду в Емілі, можливо, екс-агент завітає і я зможу щось дізнатись? Взяв ручку і відірвавши невеликі шматок паперу, почала писати: "Привіт, Чед. Зі мною все гаразд. Не хвилюйся дуже сильно. Місце для ночівлі є". 
Ім'я та адресу  де я вирішила зупинитись не повідомила. Якщо йому буде треба, він мене знайде і так. Тим паче, не хотілось його підставляти. Якщо агенти знайдуть цю записку то не зможуть зрозуміти звідки вона... хоча... щось підказувало, що ніхто б не погодився жити у амбарі, окрім мене. 

Зітхнувши, почала збирати речі, щоб повернутись. Це не зайняло багато часу, десь біля п'ятнадцяти хвилин. І телепортувалась в свою кімнату. Полишила рюкзак і сіла на ліжко, намагаючись зрозуміти чим би себе ще зайняти. В принципі, мої однолітки ходять до школи, спілкуються одне з одним. Що робить Айрін? Просто сидить роздумуючи про своє минуле. Я подивилачь на годинник, що стояв на невеличкій шафі, не з моїми речами, декілька годин до приходу Емілі. Можна, навіть, прогулятися. Вона звичайно поверталась о четвертій. І тому, швидко накинула на себе сірий худі і вийшла з дому, як нормальна людина, через двері. 

В повітрі витав якийсь приємний запах дощу, наче він ось-ось пуститься на землю. Здавалось, що ще трохи і вулиці потонуть у зливі, бо над домівками нависли темні грозові тучі. Для мене це був гарний момент, щоб насолодитись хоча б чимось.