Глава 5. Таємне стане явним

— Я думав ти закричиш, — сказав він, наче нічого такого не сталося і ми давні друзі.

Здавалось час просто зупинився. Я не могла вирішити, що робити далі, як і мій «гість». На ньому був той самий худі і пшеничного кольору волосся, що було коротко підстрижене, тепер не ховалось під його капюшоном. Його очі, що здавались дуже темними, в цьому освітлені, немов би хотіли пропалити в мені діру і, мабуть, я дивилась на нього так само. 

— Чому це? І хто ти такий? — дуже обережно запитала я і розглядала його, хоча склалося таке враження, наче він зовсім непроти.

Як він узагалі опинився тут? І люди полетять на Марс, так, Чеду?

Хлопець посміхнувся, але його очі залишались беземоційними. Я не намагалась поки влізти до його думок. Мені було цікаво, що він сам скаже, а вже потім перевірю, що той насправді ховав. 

— Так роблять всі. Але скажу, — почав він, його басистий тембр голосу звучав трохи роздратувано, — я — друг. Інше неважливо.

Інстинкти. Тато тренував мене і це, нарешті-таки, дало результати. Зненацька, я зрозуміла наскільки була близька до того, щоб перерізати горло цьому хлопцю, який здавався старшим за мене. 

Я не змогла втримати посмішки. В нього точно були проблеми з головою.

— Друг? З чого ти віришив, що я повірю у цю байку? 

Я продовжувала думати про те, що він взагалі тут забув? Я б почула, як відкривались двері, до того ж точно би побачила… але нічого такого не було. Або він примара, або він також має здібності — як я. А останнє узагалі для мене не є гарним знаком. Якщо він опинився тут і ніяк не реагував на мої дії, скоріш за все, я мала рацію, він непросто так зайшов у гості попити чаю. Можливо, він один з тих, хто хоче мене впіймати?

Але мені згадалося, що ці щури, носили костюми. Звично, агенти надягали чорний елегантний костюм. А цей хлопець скоріш схожий на пом‘ятого чолов’ягу, що забув поголотися третій день поспіль. До того ж його погляд був таким холодним, а не просто небезпечним і розважливим. Можливо, він просто звичайний хлопець, ну, точніше не зовсім звичайний, але…

— Мені б було зручніше говорити без леза біля моєї шиї, — зітхнув він і з обуренням подививсяя на ніж, який висів у повітрі.

Зробивши дуже легкий взмах, лезо трохи відлетіло і опинилось на більшій дистанції. Але я не збиралась прибирати його взагалі. 

— Ти так і не відповів, — нагадала я, коли той без сорому обійшов мене і сів поруч, наче ми знайомі. 

Мені довелося зіскочити з дивану. Дуже вже близько підкрався хлопець. Що я взагалі робила? Треба було брати ноги в руки і бігти звідси не дивлячись ні на що. Але чомусь я не могла цього зробити й не бажала йти без інформації. Якби він хотів вже щось зробив би. До того ж, я могла телепортуватись, навіть, при їх блокераторах. Тому, поки що я не бачила ніякої проблеми в тому, щоб вислухати його. 

Скоріш за все, він був тут один. Я нікого не відчувала поблизу. Можливо, за ним теж вели полювання, але це ще не пояснювало, як він опинився в моєму амбарі. І як він взагалі мене знайшов? 

— Ну добре, я — заплутав, — хмикнув той і повернув голову до телевізора, — а тут дуже мило. 

— Слухай-но сюди, — почала дужу грубо, — тебе в гості не запрошували. Я знаю хто ти такий

Його брови лише злегка піднялись, але очі здавались зовсім байдужими до всього. Навіть, на мої слова він майже не звернув увагу, начебто прочитав мої думки до цього.

— Як і я хнаю, хто ти так. Ми обидва в не дуже вигідному положенні. «Фенікс» — полює і на тебе.

— Не зрозуміла. В якому сенсі? — здивувалась я, але не тому що не знала цього. Я просто не розуміла звідки він міг про це почути. удивилась я, но не потому, что не знала этого. Йому треба булло сказати, що «полює за нами», але це звучало зовсім ніяково...

— Агенти вже всім розтрубили про тебе, — сказав він зітхнувши і склавши руки на животі. — Можливо, ти чимось їм дуже заважаєш, якщо вони такі щедрі на винагороду за крихту інформації про тебе. А до твого відома, вони зовсім не Санта-Клауси. 

Слова незнайомця налякали мене ще більше, ніж все до цього. І зараз мій мозок відмовлявся створвати нові плани щодо мого найближчого майбутнього.

— Так ти... Ти прийщов сюди за мною?

— НІ, — махнув головою той. Його обличчя виражало все ту ж байдужість. — Мені однаково, що вони там обіцяють. Мене це не стосується.

— Тоді, що ти тут забув? 

Я стояла навпроти, спостерігаючи за всіма рухами та емоціями на лиці цього хлопця. Але чим більше я з ним розмовляла, тим більше здавалось, що він просто якийсь айзберг. Такий холодний і жодних змін у поведімці. Небезпечний. Такий впевнений в собі, що може запросто увірватись до дівчини зі здібностями і просто так розмовляти. Він точно знає більш, ніж говорить. Від його крижаного погляду, по моїй шкірі пробігла стайка диких мурах. 

— Ах, це, — він всміхнувся.

Потім засунув руку в карман штанів, я насторжилась і приготовулась атакувати, якщо щось трапиться. Але на мій подив хлопець дістав якийсь клаптик папіру і протягнув мені. Скористалась силою, аби  зменшити вирогідність того, що він так нападе на мене або змінить мою концентрацію, яка повністью була зосереджена на лезі. 

— Здається це для тебе. 

Розгорнув папірець, який склали, здавалось, у сотню разів, мій погляд зачепився на рядки, що були призначені саме мені:

«Айрін, привіт, це молодий чоловік, який передав тобі послання Айрин — не ворог. Ми не можемо поки прийти до тебе, тоу що за нами слідкуюють. Залишайся на місці. Все добре, принцесо.

Тато».

«Все добре, принцесо». Я давно не чула подібного звернення. Так, це був тата стиль та почерк, але ця фраза не давала меня спокою. Я подивилась на гостя, потім ще раз на записку. І тут неначе над моює головю засяяла жовта лампочка.

— Дякую, — вдячно кивнула я.— Здається, працювати на організацію дуже складно без костюма, чи не так?

— Взагалі-то не так складно...