Глава 4. Незваний гість

Амбар? Подивившись на Чеда, я зрозуміла, що він не глузував, коли сказав, що це мій найкращий варіант на порятунок. Залишалось сподіватись, що там буде дуже м'який і гарний сніп сіна.

    — Дуже шкода, що я не можу нас туди перенести, — сказав це, я зловила на собі скептичний погляд.

    — Ти впевнена? — недовірливо питався він.

    Напустив на себе діловитість, я подивилась на друга, так, наче він говорить якусь нісенітницю. І тільки після цього, більш уважно роздивилась карту, що лежала перед носом. Вона не мала нічого спільного з моєю картою, на якій я відмічала свій шлях до Чеда. Ця взялась наче з минулого століття, найімовірніше, що це дуже цінна штуковина. Написи й малюнки взагалі не були схожі на ті, що використовуються зараз, навіть, сусідня вулиця має іншу назву.

    — Звісно, — підтвердила я і покосилась невдоволено на друга. — Щоб переміститися треба або побачити амбар хоча б один раз, або мати фото. Думаю, що останнього в тебе не має. До того ж можна опинитись там, де не хочеш, ще й без сил. Цього мене вчили батьки.

    — Вони казали це, щоб ти не думала про себе багато, — дуже важливо доповів Чед, — я впевнений, якщо ти трохи докладеш зусиль, то без проблем зможеш опинитися там, де тобі заманеться.

    Його губи склались в тонку посмішку, наче він намагався скрити її узагалі. Я помітила як смикнулась його рука. Він насправді вірив у те, що я зможу зробити таке?

    — Ні, — похитала я головою.

    — Так, — він кивнув і подивився на двері.

    — Ні, — вперлась я і не хотіла здаватися.

    — Так, Айрін, це єдиний твій шанс, іншого не знайдеш.

    — Але чому саме так? — поставила питання, одразу ж зрозумівши відповідь на нього. — Думаєш, так мене не зможуть відстежити?

    — Авжеж.

    — Ти ж розумієш, що я можу застрягти де не хочу. Наприклад, у дереві? — сказавши це, я не змогла стримати посмішку. — Ні, ну серйозно.

    — Я впевнений, що такого не станеться, — заперечив Чед. Його карий погляд був більш значим для мене ніж слова.

    Було вирішено, не мною, авжеж, але я зрозуміла, що друг правий. Це єдиний шанс зникнути з радарів організації, яка полює на мене. Якщо Чед думає, що це працює, так нехай і буде.

    Друг зібрав для мене декотрі речі, які б могли мені знадобитися, і поклав їжу від Кейтлін. І мене досі цікавило чому вона не спитала нічого про мене і батьків?

    Взяв усе до рук, я подумала про амбар і подивилась на Чеда, який міцно тримав мене під руку, наче боявся загубити.

    — Невже хвилюєшся? — запитала я, сміючись?

    — Звісно ні, просто перестраховуюсь. Тим паче для мене не звично ось так кудись подорожувати.

    — А Кейтлін тебе не буде шукати?

    — Ні, все добре, не хвилюйся. Тим паче ти мене скоро повернеш.

    Тож, я подумала про місце на карті, де воно знаходилось. І відрахувала в думках. Один. Два. Три...

    Заплющивши очі, хоча цього не треба було робити, я відчула прохолодний вітерець лоскотавший мою шкіру.

    Чед відпустив мене і дуже глибоко вдихнув повітря. Я подивилась на нього і зі співчуттям. Високий кремезний чоловік боїться такого...

    І лише хвилину після, я почала розглядати, що було навкруги. На мій подив, ми стояли в п'ятдесяти метрах від яскраво-червоного амбара. Мені здавалось, що для мене відкрили щось незвичайне і була впевнена, що такою щасливою я не була з того моменту, як викрали батьків.

    Не вірилось, що я справді могла робити дещо настільки круте. Але в голові зненацька з'явились слова батька, на одному з моїх тренувань про телепортацію: «Якщо ти маєш, замало сил, робити стрибки на великі відстані й туди де ти ніколи не була — це може бути дуже небезпечно».

    О це я була неуважною... Батько не казав, що це неможливо, він просто попередив мене про те, що це небезпечно.

      Після цих думок я подивилась на друга, який обходив амбар. Навіщо я не, знала. Всередині мене народжувалася нова надія на те, що все буде добре.

    Сонце вже майже сідало, через що ставало трохи прохолодно, хоча так, погода була дуже приємна. Цікаво, наскільки далеку ми знаходимося від Лейкленду.

    Старий біло-червоний амбар висотою у триповерховий будинок, був схований серед великих зелених дерев, що тягнули свої крони до чистого блакитного неба. І мене долали вагання: чому саме амбар? Чому не якась квартира в нудному місті чи підвал, кінець кінцем?

   — Слухай, можливо, треба було розфарбувати його у сім кольорів райдуги? — не змогла втримати свою допитливість і подивилась на широкі плечі Чеда.

    — Тут вже є покинуті будинки. Амбар же по документах, ще й досі використовується для потреб держави.

    — І ніхто не знає, що він твій? — я схилила голову на бік задумавшись, Чед повернувся до мене і кивнув.

    — Не бійся. В середині є все потрібне. Речі, що дала тобі мати та їжу, що склала Кейті, повинно вистачити на деякий час. Думаю, що зможу інколи навіщати тебе.

    — А мені до тебе не можна телепортуватись? Це ж всього секунда... — з засмученням запитала, розуміючи, що не хочу бути тут одною.

    — Ні, — відповів він, дивлячись на мене зі співчуттям. — Не треба ризикувати.

    Я вирішила не ставити зайвих питань, на котрі не хотіла знати відповіді. Мені не треба було читати його думки, щоб знати, чому він так сказав.

    Він боявся. Цей погляд, коли він дивиться на тебе наче скрізь вікі, трохи відводячи погляд та понурені плечі з сумною посмішкою, дуже нечасто з'являлись у Чеда разом.

   Він вважав, що це може привести «Фенікс» до нього на поріг? Але як саме? І Чедвінгтон точно не хтів, щоб в цей момент я була у їхньому домі. Вірогідніше, так буде краще для всіх. І точно ніхто не зможе доказати, що я була там, і що друг мені допоміг. Дуже розумно з боку Чеда, але іншого від нього і не очікуєш.

    — Я зрозуміла, не хвилюйся, — підбадьорюючи кивнула йому, на що він злегка посміхнувся.