Глава 2. Настанова

Перше, що я знайшла в рюкзаку, — це акуратно складена записка разом із грошима. Розгорнувши її, я вирішила прочитати й подивитися, що ще лежало всередині.

«Айрін, сподіваюся, що ти не прочитаєш цього листа, бо заберу його, щойно ми опинимося в безпеці. Але все ж, статися може що завгодно... У всякому разі, ти маєш знати, де шукати допомогу і як упоратися з тим, що якийсь час ми не будемо поруч.

Перше, що потрібно запам'ятати. Не витрачай, будь ласка, даремно гроші, добре? Вони ще знадобляться. Тато сказав покласти трохи більше, бачила б ти його обличчя, коли я викинула у твій рюкзак усю заначку!

Друге. Пам'ятаєш, ми якось їздили, на Різдво, в гості до Чедвінгтона, років сім тому? Розумію, зараз ти знаходишся досить далеко, від його будинку, але тобі потрібно туди дістатися, він обов'язково тобі допоможе.

Третє. Добре їж і будь дуже обережна, коли будеш ходити вулицями. Можливо, за тобою стежитимуть. Зливайся з натовпом, як тато тебе вчив. Пам'ятаю, ти добре вміла це робити, коли він хотів тебе за щось покарати.

І останнє. Ми любимо тебе, моя маленька, і обов'язково зустрінемося, повір.

Цілую. Мама.

P. S. Знищ лист, щойно прочитаєш».

Я притиснула листок до грудей так, немов він найдорожча річ у світі.

Мамо. 

Мама вірила, що піде зі мною. Вірила, що я навіть не дізнаюся про цю записку. Але чому все обернулося саме так? Самотня, в забутій і покинутій будівлі, я весь день мріяла про те, щоб на ранок — це виявилося всього лише кошмаром. 

І мені потрібно було знищити ці рядки, тому що...

А чому я взагалі опинилася в такій ситуації? Чому мій світ раптово перетворився на це? Батьки невідомо де й у кого. Йти додому небезпечно — тато попереджав, що, втікши з клітки, не можна повертатися, коли щось там забув. Це ж пастка. Розповісти друзям зі школи? Безглуздо. Раз таке трапилося з татом і мамою, то хто захищатиме їх — простих школярів? І, навіть, якщо мені допоможуть, я можу накликати біду на людей, які мені дорогі. А ще, не можна бути впевненими, що вони не приєднаються до моїх переслідувачів і не розкажуть про мене. Так ризикувати, я точно не могла. 

«Найголовніше правило — безпека. Твоя та інших. Ніколи не ризикуй життями людей, які не знають про здібності. Вони можуть злякатися і сказати те, про що пошкодують, але буде вже занадто пізно».

Ось. У цих словах ховався таємний сенс. Раніше, я ніколи особливо не розмірковувала над ними. Не розглядала їх з усіх боків. Але тепер... Тато знав, що може статися. Він не говорив усього, але давав інформацію частинами. Маленькими шматочками. Ймовірно, серед усіх його уроків знайдеться те, що покаже, хто бажає мені зла.

Усередині все горіло вогненним полум'ям. Я знала, що робити далі. Насамперед слід було заспокоїтися.

Раз. Два. Три. Чотири... Рахувати доти, доки паніка не мине, а ясність розуму не повернеться. Не можна допускати, щоб сльози не давали мені думати. Я обов'язково побачу своїх рідних і для цього потрібно залишатися на волі, і робити все, як сказав тато.

Я знову заглянула всередину рюкзака. Там виявилися різні речі — починаючи від спідньої білизни й закінчуючи теплою кофтою і штанами. Безумовно — бігти та не повертатися. Ось про що думали батьки. Кілька сухих пайків, парочка яблук і... пиріг? Ну хоча б щось смачне.

Стало прохолодно, і я дістала спальний мішок. Тут мало бути безпечно певний час, адже в покинутих будівлях не завжди хтось мешкає. А з огляду на те, що вона була десь на околиці міста, ніхто й не подумає шукати мене тут.

Укутавшись тепліше, я дістала пиріг і з'їла його. Потрібно відновити сили, перш ніж рухатися вперед. Якщо батьки говорили про Чеда... Він живе досить далеко, за один раз до нього не дострибнути. Доведеться зробити мінімум одну зупинку, а краще дві, адже після стрибка знадобиться ще й день відпочинку. Разом три дні. Якщо правильно все розрахувати та подумати, де можна перечекати ці нещасні години, все пройде більш-менш спокійно. А зараз не завадило б трохи спокою. Підсунувши ближче портфель, я заснула, страждаючи від кошмарів.

***

Прокинувшись у холодному поту, я витерла сльози й швидко озирнулася на всі боки. Здалось, що хтось за мною стежив. Глибоко видихнула. Примарилось. Усе та ж старезний, напівзруйнований будинок з облізлою фарбою на стінах. І нікого не має. 

— Не сон...

Хотілося ридати, хотілося спалити це місце до попелу й увірватися до тих людей, які забрали моїх батьків, щоб знищити їх по одному. Але я не могла. Усі сльози залишилися уві сні. Зараз тільки холодний розрахунок і розуміння, що потрібно робити далі.

Зібравши речі, я дістала яблуко. Узяла телефон і знайшла паперову мапу країни. Така завжди лежала в кожного з родини в похідних рюкзаках. Спробувала зрозуміти, наскільки далеко я можу переміщуватися, щоб потім і не впасти без духу, і опинитися якомога ближче до своєї мети.

Будиночок біля озера.

Це те саме місце, де незабаром я хотіла бути; спокійний і розмірений шелест листя, чудовий краєвид на озеро і добра посмішка друга.

Я ще раз подивилася на штати та зазначила своє місце розташування. Ось тут — Грейт-Фолс, штат Монтана — я поставила крапку на вулиці, де знаходився цей «будинок». Але мені потрібно було на південь, прямо у Флориду — палець увіткнувся в штат, схожий на апендикс, оточений водою, окрім північного кордону, там розташовувалися Джорджія та Алабама. До Лейкленда налічувалося понад дві з половиною тисячі миль... Поставила другу крапку і з'єднала її з першою. Так, доведеться і справді зробити кілька зупинок, розділити дві тисячі миль навпіл, а потім стрибнути на відстань п'ятсот. Це, найімовірніше, зовсім виб'є мене з колії, але якщо опинюся там, де потрібно, впевнена, кілька днів відпочинку — Чед мені забезпечить.

Перша зупинка — Карні, штат Небраска. Маленьке містечко, де є мотель на околиці. Друга — Форд-Сіті, штат Алабама. Відзначивши ці місця, я важко зітхнула. Уперше за день з'явилося щось хороше. Так, це не змінювало всієї ситуації, але хоча б намітився план, а, як казав тато — це половина успіху. Решта залежить від того, чи не піде все шкереберть.