Глава 1. Три автівки

    Легким кроком, насвистуючи собі улюблену пісеньку з дитинства, я зайшла додому. Нарешті шкільний день був закінчений і моя довгоочікувана мрія здавалася близькою, як ніколи. Гучно крикнула батькам, що повернулась додому та кинула портфель на підлогу біля дверей. У дальній кімнаті почулися гучні звуки, і я попрямувала туди, сподіваючись, що тато збирається на бейсбол, як і обіцяв мені.

    Але, коли я увійшла до кімнати, побачила дещо зовсім інше. Мама і тато, ходили з боку в бік, щось збираючи. У руках у них були якісь речі, які вони укладали в похідний рюкзак. Поруч стояли ще два, схоже, вже повністю зіупакованих. Здивовано спостерігаючи за цією картиною, повільно просунулась до дивану біля стінки, сподіваючись, що це всього лише чергові перевірки батька: перед походом, який був запланований наступного тижня.

     — Що відбувається? — спокійно запитала я і подивилась на тата.

    — Люба, — замість відповіді, до мене підійшла мама і міцно обійняла, тихо кажучи, — ми їдемо.

    — Їдемо? Але чому? — Тихий стогін, який видала вона, заставив мене заципиніти. 

    Я не могла повірити своїм вухам. Чому ми знову кудись їдемо? Невже знову мамина робота?

    — Так треба, ти знаєш навіщо, — відповіла вона і зелені очі засмучено споглядали на мене. — На це немає часу. Зачекай хвилинку.

    Я стояла немов кам'яна статуя, намагаючись усвідомити, що відбувається і коли це вже все закінчиться. Стільки років поспіль щоразу в невідоме місце — там, де ніхто й ніколи не подумає тебе шукати! Але завжди одне виправдання — робота. І зараз мені вірилося в це все менше й менше.

    — Ти це чув? — мама схвильовано запитала в тата, той лише кивнув. — Айрін, ми не просто так проводили з тобою підготовки. Ти знаєш, що робити.

   — Але... Це ж була гра! — протестувала я. — Це несерйозно.

    — Ще і як серйозно, — жорстко відповів батько. — Усе, що ми тобі говорили, усе, чого вчили, всі інструкції, ти знаєш їх досконально — це якраз те, що тобі знадобиться.

    Тато всунув мені в руки рюкзак і поцілував у маківку. Я не могла зрозуміти, що могло такого статись, що зі мною відбувається подібне. Він ніколи не казав нічого подібного і таким тоном, наче від цього залежить все у світі. І це лякало мене дуже сильно. Тато знервовано провів по волоссю, поглядом перевіряючи чи все добре, ще один уже гучний звук, наче хтось, на вулиці, закрив двері в декількох машинах одночасно.

    — Тобі потрібно йти! — швидко вказав він. — Телепортуйся звідси!

    — Але...

    Я почула, як у наші двері почали нахабно стукати.

    — Ми ще зустрінемося, обіцяю, — сказав тато. — А тепер йди, ну ж бо!

    Мама заплакала, і я не хотіла відпускати її. Мені дуже хотілося взяти батьків із собою. Раптово я почула шум — немов хтось уперто намагався відчинити двері ломом. І це здавалось нереальністю. Бути такого не могло!

    — Ми любимо тебе, пам'ятай це. Якщо з тобою щось трапиться, ми не пробачимо собі. Йди.

    Я вичікувально подивилася на маму, яка ледь стримувала сльози, потім на тата, в його темні очі, і серце, здавалося, зупинилося. Не мало значення, що там відбувалося, я хотіла, щоб вони пішли зі мною. Не залишали одну. Забрали з собою. Зробили що завгодно, тільки б ми ніколи не розлучалися.

    — Але чому ви не підете зі мною? — благала я.

    — Не можна. Ніхто не повинен знати, що ти тут була, — відповів батько і підійшов до мами ближче. Потім він упевнено подивився на мене і кивнув. — Йди, Айрін, і не думай повертатися!

    Витираючи сльози, мама вийшла з кімнати. Тато також. І я зрозуміла, що іншого вибору в мене не залишилося. Мені потрібно було зробити те, про що вони просили.

   Кинувши останній погляд на рідних, стримуючи себе, забрала свій рюкзак, який був зібраний. За дверима хтось кричав Я не знала, що буде з батьками. Не розуміла, що робити потім, без їхньої підтримки. Але я повинна була послухати тата. Він ніколи не робив нічого даремно, і тепер настала моя черга виконати наказ.

        І я пішла, забравши із собою рюкзак.

    Пішла в напівпрозорому мареві, що утворилося переді мною, в якому миттєво зникли мати й батько. Я опинилася зовсім в іншому місці — на даху будівлі — навпроти нашого прекрасного і затишного будиночка.

    Чорні величезні джипи зайняли чималу частину двору. Невеликі плями, схожі на натовп розлючених офісних працівників, оточили вхід до нашого будинку. Здавалося, їх не можна порахувати. Одні тримали в руках зброю, інші ломилися всередину.

    Хто вони? Я не могла перестати дивитися на це і думати, що чекає моїх рідних, чому я стою тут і не намагаюся врятувати їх? Я знала відповідь. Розуміла. Але так складно було уявити, що незабаром опинюся зовсім одна. Але ж, я вже одна... у світі, де ніхто не знав про мене і про те, що приховувала моя сім'я, і яку таємницю приховувала наша сім'я. 

    Незнайомці нарешті увійшли. Близько хвилини нічого не відбувалося. Абсолютна тиша давила на вуха. Серце голосно бухало всередині, змушуючи мене шкодувати про свій вчинок. Адже я ще могла встигнути їх врятувати.

    І ось, вони потягли за собою батьків, а я не могла зрозуміти, чому ніхто не чинив опору. Чому нічого не робили? Закривши рот рукою, щоб не ридати голосно, спостерігала за тим, як люди в чорному занурили моїх батьків у позашляховики й швидко зникли з поля зору, ніби нічого й не сталося хвилину тому.

    Я не могла повірити, що ніхто з сусідів навіть нічого не помітив і не зробив. Наче кадр з якогось фільму, що зтерли.

    — Ні... Ні, — повторила я, все ще дивлячись на наш будинок, наче все це повинно щезнути.

    Я лише з нерозумінням втупилася у свої руки — на одній із них виднілися криваві сліди від нігтів. Не помітила, наскільки сильно ними впилася в шкіру. Розпач захлеснув мене з головою, хоча тато завжди навчав, як не піддаватися своїм емоціям і зберігати тверезість розуму. З цим у мене постійно були проблеми. А тепер нікого немає. Що робити далі? Чому вони не хотіли, щоб про мене знали?