1 частина

Екран смартфона блимав від нескінченних повідомлень.

Мама: «Марку, ти де? Негайно повернися!»

Батько: «Це твій останній шанс вибачитися і взятися за голову».

Марк заблокував екран, засунув телефон глибоко в кишеню потертого худі й сильніше натягнув капюшон. Навушники на повну гучність глушили шум нічного вокзалу, але тремтіння всередині нікуди не зникало. На плечах висів важкий рюкзак, куди він наспіх закинув кілька футболок, улюблені скетчбуки та набір маркерів.

Сварка була жахливою. Батько знову кричав, що малювання не прогодує, і знову порвав його ескізи для виставки. У той момент всередині Марка щось остаточно тріснуло. Він просто розвернувся і пішов у ніч.

На залізничній касі літня жінка з втомленими очима запитала: «Куди їдемо, юначе?».

Марк вигріб із кишені всі заощадження, зароблені на замовленнях в інстаграмі, і тихо сказав: «На найближчий потяг. В один кінець. Мені все одно куди».

І ось він тут. Платформа №7. Потяг «Київ — Чернівці», який вирушав о 23:45, тихо пускав пару на коліях. Марк знайшов свій вагон. Провідник — молодий хлопець у навушниках, схожий на студента, — ліниво глянув на електронний квиток у додатку, кивнув і сказав: «Застрибуй, малий. Твоє місце дев'яте».

У вагоні пахло плацкартною романтикою: чаєм, антисептиком і чиєюсь смаженою куркою. Але Марку було байдуже. Він хотів просто закрити очі й прокинутися за сотні кілометрів звідси.

Він знайшов своє купе. На нижній полиці вже сиділа дівчина. На вигляд — його однолітка. Одне її око закривало довге пасмо яскраво-рожевого волосся, у вухах стирчало кілька сережок, а на колінах лежав старий касетний плеєр. Вона дивилася у вікно, але коли Марк кинув свій рюкзак на верхню полицю, вона повернула голову.

— Теж тікаєш? — запитала вона замість привітання. Її голос був хрипкуватим, але напрочуд спокійним.

Марк здригнувся від такої прямоти.

— З чого ти взяла?

— У тебе на обличчі написано. Такий погляд буває або у тих, хто щось украв, або у тих, кому перекрили кисень удома. Я Лія, до речі.

Вона протягнула руку, на пальцях якої красувалися дешеві пластикові персні.

Потяг м'яко здригнувся і повільно рушив. Вогні перону почали прискорювати свій біг, перетворюючись на довгі розмиті смуги. Марк відчув, як серце калатає десь у горлі. Позаду залишалося все: кімната, розкидані малюнки, крики батьків і минуле життя. Попереду була лише повна невідомість.

Він потиснув її прохолодну долоню.

— Марк. І так... ти вгадала. Мені перекрили кисень.

Лія ніби розуміюче посміхнулася, посунулася і звільнила місце біля вікна.

— Тоді сідай. Ласкаво просимо на борт експресу «Куди завгодно, аби не назад».

Потяг уже набрав хід, ритмічно вистукуючи «тук-тук, тук-тук» по стиках рейок. Нічне місто за вікном швидко поступилося місцем густій темряві, в якій лише зрідка спалахували самотні вогні приміських сіл.

Марк сів навпроти Лії, притиснувши коліна до грудей. Атмосфера плацкартного вагона, яка зазвичай здавалася йому задушливою, зараз дарувала дивне відчуття безпеки. Тут ніхто нічого від нього не вимагав.

— Тримай, — Лія протягнула йому один навушник від свого касетного плеєра. — Музика тут старіша за нас із тобою, але під неї круто дивитися на нічні дерева.

Марк вставив навушник. З амбушура зашипіло, а потім пролунав акустичний гітарний перебір якогось старого інді-року. Музика і справді заспокоювала.

Раптом двері тамбура важко відчинилися, і в проході з'явився хлопець. Високий, широкоплечий, у фірмовій спортивній куртці з емблемою престижного ліцею. Він важко дихав, наче біг за цим потягом останні кілька кілометрів. Його модне худі було заляпане чимось схожим на бруд, а в очах читалася суміш злості й паніки.

Хлопець кинув погляд на номери місць, помітив Марка та Лію і без запрошення опустився на сусідню нижню полицю, закривши обличчя руками.

Лія витягнула навушник, сперлася підборіддям на долоню і з цікавістю схилила голову набік.

— Ого. Схоже, наш рейс збирає повний аншлаг. Ти як, чувак? Живий?

Хлопець не одразу підвів голову. Він глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе, і пригладив розпатлане русяве волосся.

— Нормально, — буркнув він, хоча його голос помітно тремтів. — Просто... ледь устиг.

— Я Ден, — трохи згодом додав він, помітивши, що двоє попутників розглядають його, як екзотичну тварину в зоопарку. Він подивився на свої дорогі кросівки, які тепер були безповоротно зіпсовані болотом. — Я просто мав звідти поїхати. Прямо зараз.

— Розумію, — тихо сказав Марк. Він упізнав цей вираз обличчя. Сам почувався точно так само пів години тому на пероні. — Я Марк. А це Лія.

— Ну що, хлопці, — Лія дістала з кишені пачку м'ятних цукерок і запропонувала кожному. — Раз уж ми всі опинилися в одному купе нічного експресу «в нікуди», давайте грати в карти на стіл. Без брехні. Ден, ти схожий на золотого хлопчика, у якого є все: тачка, популярність, круті шмотки. Що змусило тебе купити квиток в один кінець?