Квиток в один кінець

— Решти не потрібно. - промовив я в бік водія, через мить грюкнувши дверима.
Таксі рушило далі і я нарешті залишившся на самоті. Втягнувши ніздрями зимове повітря, відчув типове поколювання всередині носа, провівши під ним рукавом. Якусь мить я  просто стояв та дивився вгору, обмірковуючи щось про себе, опісля поправив лямку наплічника і рушив вперед, у напрямку великої вивіски *Вокзал*.
Вокзал, зазвичай переповнений і галасливий, був неначе пустка у цей час. Пусті лави, одна робоча каса, до якої лежав мій шлях, і моя персона, яка, мов перекотиполе серед пустелі, порушувала незмінну картину мертвої тиші цього місця. Хотілося  придбати квиток і поїхати звідси якнайдалі, байдуже куди... 
— Агов, є хтось??? — гукнув я у віконце. — Агов…
— Так, так… доброї ночі. Вибачте, відходила ненадовго. Зазвичай о цій порі у нас рідко бувають відвідувачі.
— У вас є квитки кудись на найближчий час? Не має значення куди… — байдужим голосом буркнув я до неї.
— Хм… одну секунду.
Касирка присіла у своє крісло й, поправивши оправу - глянула в монітор.
— На жаль, зараз вже всі…
— Не сумнівався… 
Не давши їй договорити, я розвернувся і пішов у бік лав. Кинувши наплічник біля себе, я присів, важко видихнувши перед собою. Поклав передпліччя на стегна та задумливо втупився у підлогу. Обручка постійно нагадувала про своє існування, тисла, змушуючи мене постійно прокручувати її великим пальцем тієї ж руки. ’Ех…‘
Не знаю, як довго я так просидів, проте через деякий час почув, як мене хтось гукає. Обернувся. Це була касирка. Вона жестом показувала мені підійти до неї.
— Ну що там? 
— Шановний, через годину нашу станцію проїжджатиме один потяг, і там є вільні місця, щоправда, не найдешевші. Він прямує до…
— Без різниці, куди прямує, я згоден. Можете обрати будь-яке місце…
Я дав їй документи та готівку. Отримавши квиток, вирішив одразу ж піти на перон та очікувати прибуття поїзда там. Ліхтарі, що траплялися на шляху, ледь освітлювали дорогу: часом миготіли, а десь не працювали взагалі. На щастя, сьогодні була повня. Я став десь посередині, спершись на колону, якраз там, де мав би розташовуватися мій вагон після прибуття. Снігу майже не було, лише холодний вітер продовжував завівати та обпікати обличчя, через це я підняв комір пальта трохи вище.
Час, як завжди, пролітав непомітно... І ось уже краєм ока я вловив жовте світло, що, мов промінь, розрізало темряву ночі, прямуючи в мій бік. Нарешті я відволікся від своїх думок і зміг чітко почути низькочастотний шум локомотива та ритмічний стукіт коліс по рейках. Незабаром головний вагон пронісся повз мене зі звуком шипіння пневматичних гальм та гучного гудка. Запах мастильних матеріалів, який я відчув, і вигляд поїзда, що мав уже ось-ось зупинитися, пробудили в мені деякі давні спогади, проте лише на мить… Двері вагона відчинилися, і я побачив високого, одягненого у смокінг чоловіка, який спустився до мене. Скоріш за все, це мав бути провідник, але я не був певен. Він ввічливо усміхнувся до мене і запитав, чи не на цей поїзд я очікую, простягнувши мені руку. Я знизав плечима та дав йому свій квиток. Він швидко просканував його поглядом і за мить, глянувши на мене, запросив усередину. Ми піднялися східцями і пройшли до мого купе. Дуже шанобливим тоном він розповів про всі зручності, якими я зможу скористатися протягом усієї дороги. Кожне купе було розраховане тільки на одну людину - напевне, це мав бути привілей дорогого квитка... Не встиг я дістати бодай щось із рюкзака, як ми вже рушили.  'Але як так… і п’яти хвилин не минуло, дивно'. Пролежавши десь хвилин  десять, я зрозумів, що заснути не вийде. 'Треба відволіктися'.
Вирішив вийти з купе і прогулятися. Від провідника я дізнався про вагон-ресторан з баром, що працював цілодобово. Мене це трохи зацікавило… Пройшовши кілька вагонів, я почув легкі звуки музики попереду себе, що ніби манили йти на їхній поклик. 'Знайшов'. Враховуючи пізній час, я не очікував що побачу тут багато людей. Хотілося просто глянути одним оком. Увесь вагон-ресторан, освітлювався тільки свічками, проте було достатньо видно, щоб розгледіти деякі столики і бар по правий бік. Легкі нотки сигарного диму свідчили, що тут курив хтось нещодавно. 
— Доброї ночі, шановний, — почув я збоку від себе голос.
— А, доброї, напевно.
— Бажаєте напою чи, можливо, пізньої вечері? Я до ваших послуг.
Чоловік за барною стійкою поважно схилив голову, жестом запрошуючи присісти. Гарна зачіска, хороші манери, недешевий на вигляд смокінг… Я намагався пригадати, а скільки взагалі я віддав за той квиток та й куди ми прямували, хоча хіба тепер це має значення…
— Горілки… 
— Ви віддаєте перевагу якійсь конкретній марці? У нас представлені…
— Господи… просто налий мовчки… 
— Як побажаєте…
Бармен умить дістав пляшку з-під стійки й наповнив чарку. 
Я вхопив її, піднісши до рота. М'який, прохолодний запах етанолу вдарив у ніс. Я завагався... Потік роздумів заполонив голову, а всередині стало вирувати від гніву. Один з пальців нервово смикнувся декілька разів.
"Ох і давно не ходили в такі місця…"
— Що? Що ти сказав?
Бармен повернувся до мене з виглядом нерозуміння:
— Даруйте, але я нічого не казав.
'Але ж я тільки що... Невже, здалося'? Торкнувшись обручки, я знову став нервово прокручувати її навколо пальця. Біля мене підсів хтось збоку. Кремезний рудоволосий чолов’яга, поставив майже порожню пляшку з-під віскі на барну стійку.
— Шо, давно не пив, приятелю? — пробубнів він своїм басовитим голосом.
Я скоса глянув на нього. 
— Не з говірливих, так? 
Злегка мотнувши головою, я повернувся поглядом до чарки. Рідина всередині  вібрувала в такт разом із колесами поїзда, в якому ми їхали.
— Пане, вам сподобалося віскі? - проговорив бармен до мого сусіда.
Рудоволосий перехилив пляшку і допив усе до останньої краплі.
— Нічо так, файне питво, екх. Давай ще щось на свій смак і сальця неси.
— Одну хвилину.
Я глянув на вікна. Суцільна темрява, без єдиного натяку на повний місяць, який нещодавно освітлював усе навкруги. ‘Іронія’.
— Ось ваші закуски. А це — 12-річний Балвені з регіону Спей...
— А бодай ти скис. Мені першого разу вистачило твоїх теревень... Давай гамай звідси. І це забери...
— Як буде завгодно.
Офіціант ввічливо віддалився, забравши порожню пляшку, а Рудий відкоркувавши нову, зробив декілька глибоких ковтків, гучно відригнувши під кінець.
— Спробую вгадати, — він почесав товстими пальцями занедбану бороду, дивлячися кудись перед собою. — Постійно біжиш, женеш на повну, намагаєшся втекти від треклятого минулого, але воно ніяк, падло, не відстане... Знайоме відчуття?
У мене сіпнулося око.
— Не знаю, про що ти — сказав я, відчувши, як каблучка на пальці стала пекти і тиснути ще більше.
— По очах же бачу, екх. Цього не приховаєш... Хош, поділюся дечим? — він наблизився до мене майже впритул. — Я також.
— Слухай, я просто хочу побути наодинці…
— Ну, як скажеш, як скажеш, екх... Тільки-от що я тобі скажу наостанок… Дивися в обидва. Щось із цим місцем не так, розумієш… екх… Оревуар…
'Нарешті відвалив. Не думав, що побути наодинці так проблемно'. 
— Як вам ваше купе? Сподіваюсь, вам усе сподобалося?
Я повернув голову і знову побачив провідника. При світлі свічок цього разу його обличчя нагадало декого, мої зуби аж скрипнули від стискання. За його спиною щось приховано блимнуло, невже зброя… Навіть не роздумуючи, я схопив склянку і вдарив нею по правій скроні цього провідника. Вхопивши за комір, я кинув його на найближчий столик, ніжки якого одразу ж зламалися. Моєї ноги торкнулася пляшка з-під віскі, я підняв її та розбив нижню частину об край стільниці, почавши йти до провідника з нестримним бажанням убити… Але через кілька кроків зупинився. Свідомість, яку застелила пелена гніву, почала повертати мене до тями. Це був не я, не я… Треба заспокоїтись. Я усвідомив, що переді мною був лише провідник, а не та людина. За спиною у нього нічого немає. 'Що сталося? Чому ці галюцинації такі реальні'? Я розвернувся і побіг у бік купе, зачинившись там. Відчуття розпачу накрило мене. Усе всередині роздирало, душило, пекло. Від цього хотілося шматувати все навкруги. З моменту, як я сів у цей поїзд, я відчував, що напруга в мені постійно зростає. Навіть цей бар - чому він був такий знайомий, прямо як… Може, з цим місцем і справді було щось не так.
''Ей, Максиме, глянь, Софія намалювала такий чудовий малюнок...''
— Марино?
Я протер очі й озирнувся навколо, але тут нікого не було. 
«Напевне, я божеволію…» 
З боку вхідних дверей почулося клацання. Звук доносився із замка. Механізм усередині ніби зробив декілька обертів, закінчивши все ще одним клацанням наприкінці. Я встав і підійшов до дверей. Повільно опустивши ручку, відчинив їх і… і, мов ужалений, відскочив назад. 
«Що за чортівня???» 
Навколо все змінилося… Темно-червоні нарости та скупчення мас були повсюди. Вони переливалися і пульсували. У повітрі щось витало, ледь помітне, змусивши мене сильно прокашлятися. 
«Можливо, пліснява... Але звідки???». 
Я пригадав, що в рюкзаку в мене лежали давно спаковані медичні маски про всяк випадок. Я і подумати не міг, що вони колись знадобляться. Одягнув пару штук за раз, решту запхнув у кишеню. Очі різало також, але тут я вже нічим не міг зарадити. Я вийшов у салон і декілька секунд прислуховувався та оглядався навколо. Потім вирішив постукати в купе поряд зі мною. Ніхто не відчинив і не озвався. Постукав в інші також. Нічого... Чим більше я дивився на все навколо, тим сильніше відчуття страху накочувало на мене. Це точно було ненормально. Я міг поклястися, що випив не настільки багато, аби таке могло примаритися. Глянув у вікна, але нічого. Суцільна пітьма і більше нічого… Повернувся назад у купе, але воно швидко обростало наростами й згнивало на очах. Мурашки пробігли по спині. В очах потемніло, а дихати стало ще важче. ‘Чорт, не вистачало ще й панічної атаки’. 
Я зібрався і спробував заспокоїтися, використовуючи деякі техніки, але допомагало не дуже. Пригадавши дещо, дістав гаманець і фотографію в ньому. Сльоза прокотилася по моєму обличчю, болючі спогади нагадали про себе знову, але це допомогло стабілізуватися. Достатньо оговтавшись від шоку, вирішив пошукати людей та провідників. ‘Для початку повернуся до бару’. 
Кроки намагався робити обережні й повільні, обходячи дивні скупчення на підлозі, що тягнулися до мене, коли я проходив повз. У наступному вагоні ситуація повторилася. Всі двері були зачинені. Відчуття, ніби тут взагалі нікого не було. Дійшовши нарешті до локації з баром, я ледь не захлинувся від бажання виблювати. Описати побачене було вкрай важко… Десь попереду, можливо, в наступному вагоні, я почув шурхіт та кроки. Тепер мені вже не так сильно хотілося потрапляти комусь на очі. Невідомо, хто міг звідти вийти. Борючись із мерзенним запахом, я заліз під найближчий столик по праву руку від бару, сховавшись в обіймах мерзенних мас.
— Ей. Є тут хто? Бляха, що тут коїться? Народ… де всі...
Хтось вийшов з наступного вагона і почав йти, судячи з кроків, в сторону бару. Через деякий час я побачив знайомий силует. Це був той Рудий, який до мене недавно підсідав. Я вирішив вилізти й поговорити з ним. Можливо, разом ми б змогли знайти вихід із цієї ситуації. 
— Пане… Бачу, ви заблукали.
Я закляк від скрипучого голосу, який щойно почув. Не відводячи погляду від Рудого, який вже став повертатися до незнайомця, я вирішив поки не полишати свого сховку.
— О, нарешті хоч когось знай… 
"Крик!"
Здоровань впав одразу ж на підлогу від побаченого перед собою і став не на жарт тремтіти. 
— Не бійтесь. Я хочу вам допомогти.
— Хто ви??? Що ви таке? Не підходьте.. Геть, геть від мене, не торкайтесь мене….
Рудий став відмахуватись і відповзати, аж поки не зіштовхнувся зі стіною. Далі повзти було нікуди… Скрипучі кроки повільно рухались в його сторону. Я не бачив обличчя, тільки нижню половину тіла. Схоже, це був провідник, проте щось дивне було з ним. Я відчував це навіть зі свого сховку.
— Ну що ви, пане. А як же ті, хто просив вас зробити те саме? Чи ви колись бодай раз зупинялись? – Ні. – Проте я все ж дам вам вибір. Доєднайтесь до нас і спокутуйте свої гріхи вічно, або станьте декоративним доповненням цього поїзду. – Вибір за вами…
— Здохни, падло.
Рудий вхопив ножа і почав колоти ним цю істоту з гнівними вигуками й піною з рота.
— Схоже, ви зробили свій вибір.
Провідник поклав руку на голову Рудого, від чого по тілу в того почали виникати міазми, шкіра стала напухати, з усіх отворів швидко витікала кров. Його голова неприродно вивернулась в мою сторону. Я побачив розширені до межі зіниці, які за мить, до того як стати скляними, побачили мене. Заклякнувши, я продовжував мовчки, навіть не дихаючи, сидіти під столом, дивлячись на бридку темно-червону масу, яка ще недавно була людиною. Блювотні позиви почали заповнювати ротову порожнину, але я ковтав їх назад, якомога тихіше, щоб цей *провідник* мене не почув.
— Хм... невже тут ще хтось є…
Холодний піт виступив по всьому тілу від цих кількох слів. Я побачив, як його торс повертається в мій бік, і скрипучі звуки від його кроків почали рухатися тепер до мене. Діватися було нікуди… Я мав вибиратись звідси, навіть ризикуючи себе викрити. Я вистрибнув убік, намагаючись віддалитись від провідника, але не зміг навіть підвестись. Слиз сковував мене. Навкарачки я повз і відривав від себе шмаття наростів, які, мов паразити, міцно прилипали до одежі й просочувались під шкіру.
— Пане, у мене є до вас розмова. Зупиніться, прошу...
— А чорта лисого...
Його скрипучі кроки, що повільно наближалися до мене, мотивували мене не зупинятися ні на мить. Я зміг підвестися. Тіло стало легшим, але руки так втомилися, що я ледь ними рухав. Кроки позаду ставали все ближчими.
— Пане, вам нікуди бігти. Це не має сенсу.
Я не зупинявся, рухався далі. Ще трохи й потраплю в наступний вагон. Чимось треба заблокувати вхід, але чим... На стіні ліворуч від мене висіла рушниця, не дуже схожа на декоративну. Вхопив її та перевірив. Тут було заряджено два набої... Це справжня рушниця. Зняв із запобіжника і націлився на провідника. На мить мене скував страх. Я зміг нарешті розгледіти його. Тепер стало зрозуміло, що так сильно налякало Рудого...
— Ви всі трупи, підходьте, всіх переб’ю...
Попереду мене, якраз із того вагона, звідки я прийшов, лунав чийсь голос…
— Хмммм…..
Провідник зупинився і, повільно повернувшись, глянув у той бік. Ідеальна нагода, щоб знести йому голову. Постріл. Дим на мить застелив мої очі пеленою й потрапив у легені, змусивши мене прокашлятися. Нарешті зір став повертатися до норми, а сліди диму розійшлися по сторонах. 
— О Господи... Тільки не...
Рушниця випала з моїх рук. Я закляк. Провідник стояв майже на тому самому місці, тільки трохи збоку цього разу, так і продовжуючи дивитися в бік бідолахи. Туди, де в прорізі дверей стояв чоловік із двома великими дірками в ділянці грудей. Він глянув на мене і впав замертво на підлогу. Я не міг повірити своїм очам... Реакція «завмирання» минула й змінилася на «втечу». Я побіг в інший вагон, і в наступний, і в наступний. Втомившись від постійного бігу, я зупинився. Хвилин двадцять, а може й більше приходив до тями. А далі продовжив свій шлях, тільки тепер обережніше. У вікнах так і не з’явився й натяк на промінь світла. Суцільна темрява… Але ми продовжували їхати - куди й навіщо, незрозуміло, проте шлях тривав. Часом я чув кроки цих «провідників» і одразу ж знаходив сховок, поки вони проходили повз. Один раз я бачив, як хтось, тільки-но вийшовши з купе, натрапляв на провідника, стаючи бридкою масою через мить. Бували й ті, хто проходив через інші зміни. Скільки б я не проходив вагонів, завжди був ще один попереду. ‘Чи існував тут кінець взагалі?’.
Мене почало хилити в сон. Спершу було терпимо, але з часом адреналін вже не так підтримував мій рівень концентрації та тривоги. Ще один вагон, і ще, і ще… Все важче ставало утримувати повіки відкритими. Як хотілося прилягти і задрімати. Але я боявся, що вже ніколи не прокинуся і втрачу їх назавжди. Спогади… спогади - це єдине, що мене тримало в цьому треклятому світі. ‘Якби ж тільки повернути час назад’. 
Позаду мене пролунало декілька пострілів, змусивши мене різко розвернутись. Нікого не було видно, проте відлуння все ще стояло в моїх вухах. Один з пальців знову почав нервово смикатись, поки я продовжував дивитись кудись уперед. Аж поки не почув скрипучі кроки, що знічев'я почали долинати з боку купе.
Двері одного з них відчинилися, і до мене вийшов невисокий, лисий та худорлявий чоловік у смокінгу. Його трохи згорблена спина і старечий вік мали б свідчити, що переді мною - немічний стариган, але це було не так. Я міг розвернутись і спробувати втекти знову, але не став. Більше ні... Досить уже.
Він глянув на мене своїми темними, бездонними, як сама пітьма, очима і мовив:
— Шановний, а ви маєте талант, визнаю… Так довго рідко хто тут може ховатися від нас…
Я ковтнув, кадик мов каміння пройшовся по пересушеному горлу. 
— Я... я непогана людина… Ви не знаєте всього… Це сталося випадково… Вони не мали... Я б ніколи...
— Я знаю, шановний...
— Невже…
— Ваш випадок несправедливий, проте ви тут.
— Але чому…
— Це вже не має значення… Що важливо: якщо ви потрапили сюди, шляху назад, на жаль, немає. У всього є причини. Можливо, і ви тут опинилися не просто так... Ніхто не здатен втекти від своєї власної історії, але ви здатні змінити її. 
— Чи зможу я з цим впоратись взагалі? Чи заслуговую я…
— Це залежить тільки від вас. 
— Виходить, зрештою, мені також залишається зробити вибір, як і всім?
— Думаю, ви вже маєте відповідь на це питання, як і на наступне...
***
Епілог
— Доброго вечора, пане. Схоже, ви вже зачекалися на нас.
— Та ніби ще трохи зарано.
— Дозвольте глянути на ваш квиток. Хм... Усе правильно. Вам до нас. Проходьте.
Пасажир криво посміхнувся та хутко піднявся по сходинках у вагон. Я піднявся за ним слідом, щоб провести та допомогти з розташуванням. Він ще й гадки не мав, куди саме він щойно потрапив.