Квиток в один кінець

    — Решти не потрібно, — промовив я в бік водія, через мить грюкнувши дверима.
Таксі рушило далі, залишивши мене на самоті. Втягнувши ніздрями повітря, я відчув типове поколювання всередині носа, провівши під ним рукавом. Якусь мить я просто стояв та задумливо дивився вгору, опісля смикнув лямку наплічника і рушив уперед, у напрямку великої вивіски «Вокзал».
    Вокзал, зазвичай переповнений і галасливий, був неначе пустка у цей час. Порожні лави, одна робоча каса, до якої лежав мій шлях, і моя персона, яка, мов перекотиполе серед пустелі, порушувала незмінну картину мертвої тиші цього місця. Я хотів просто придбати квиток і поїхати звідси якнайдалі, байдуже куди... 
    — Агов, є хтось? — гукнув я у віконце. — Агов…
    — Так, так. Доброї ночі. Вибачте, відходила ненадовго. 
    — У вас є квитки кудись на найближчий час? Немає значення куди… — байдуже промовив я до неї.
    — Хм… одну секунду.
Касирка присіла у своє крісло й, поправивши оправу, глянула в монітор.
    — На жаль…
       Я не став її дослуховувати. Повернув голову у бік лав й рушив туди. Кинувши наплічник поряд, я сів поклавши передпліччя на стегна,задумливо втупившися у підлогу. Обручка постійно нагадувала про своє існування, тисла, змушуючи мене прокручувати її великим пальцем тієї ж руки. 
    Не знаю, як довго я так просидів, проте через деякий час почув, як мене гукають. Обернувся. Це була та касирка. Вона жестом показувала мені підійти до неї.
    — Ну що там? 
    — Шановний, через годину нашу станцію проїжджатиме один потяг, і там є вільні місця, щоправда, не найдешевші. Він прямує до…
    — Без різниці куди, я згоден. — перебив її я. — Можете обрати будь-яке місце…
    Я дав їй документи та готівку. Отримавши квиток, вирішив одразу ж піти на перон й очікувати прибуття поїзда там. Ліхтарі, що траплялися на шляху, ледь освітлювали дорогу: часом миготіли, а десь не працювали взагалі. На щастя, сьогодні була повня. Я став посередині перона, спершись на колону, якраз там, де мав би розташовуватися мій вагон після прибуття. За декілька хвилин мене почали пробирати дрижаки. Я витір ніс рукавом та підняв комір пальта трохи вище, продовживши стояти на місці.
***
    Час, як завжди, пролітав непомітно. І ось уже краєм ока я вловив жовте світло, що, мов промінь, розрізало темряву ночі, прямуючи в мій бік. Нарешті я відволікся від своїх думок і зміг чітко почути низькочастотний шум локомотива та ритмічний стукіт коліс по рейках. Незабаром головний вагон пронісся повз мене зі звуком шипіння пневматичних гальм та гучного гудка. Запах мастильних матеріалів, який я відчув, і вигляд поїзда, що мав уже ось-ось зупинитися, пробудили в мені деякі давні спогади, проте лише на мить… 
    Двері вагона відчинилися, і я побачив високого, одягненого у смокінг чоловіка, який спустився до мене. Скоріш за все, це мав бути провідник, але я не був певен. Він ввічливо усміхнувся до мене і запитав, чи не на цей поїзд я очікую, простягнувши мені руку. Я знизав плечима та дав йому свій квиток. Він швидко просканував його поглядом і за мить, глянувши на мене, запросив усередину. Ми піднялися східцями і пройшли до мого купе. Дуже шанобливим тоном він розповів про всі зручності, якими я зможу скористатися протягом усієї дороги. Кожне купе було розраховане тільки на одну людину. Напевне, це мав бути привілей дорогого квитка.
    Не встиг я дістати бодай щось із наплічника, як ми вже рушили.  Але як так? І п’яти хвилин не минуло. Дивно... Пролежавши деякий час на ліжку, метаючись з боку на бік, я зрозумів – заснути не вийде. Пригадав слова провідника про вагон-ресторан, що працював цілодобово, тож вирішив прогулятися туди. Пройшовши кілька вагонів, я почув легкі звуки музики попереду себе, що ніби манили йти на їхній поклик. Враховуючи пізній час, я не очікував що побачу тут багато людей. Відкрив двері й зайшов усередину, почавши оглядатися навсібіч. Це місце освітлювалося тільки свічками, проте було достатньо видно, щоб розгледіти деякі столики і бар по правий бік. Легкий шлейф сигарного диму плавав тут всюди, ніби у невагомості. Хоча окрім бармена, я поки що не помітив нікого.
    — Доброї ночі, шановний, — почув я збоку від себе голос.
    — А, доброї, напевно.
    — Бажаєте напою чи, можливо, пізньої вечері? Я до ваших послуг.
    Чоловік за барною стійкою поважно схилив голову, жестом запрошуючи присісти. Гарна зачіска, хороші манери, недешевий на вигляд смокінг. Я намагався пригадати, а скільки взагалі я віддав за той квиток та й куди ми прямували, хоча, хіба тепер це має значення…
    — Горілки… 
    — Ви віддаєте перевагу якійсь конкретній марці? У нас представлені…
    — Господи, — я вдарив долонею об стійку, — просто налий щось!
    — Як побажаєте…
    Бармен умить дістав пляшку з-під стійки й наповнив чарку. 
    Я вхопив її, піднісши до рота. М'який, прохолодний запах етанолу вдарив у ніс. Я завагався. Потік роздумів заполонив голову, а всередині стало вирувати від гніву. Один з пальців нервово смикнувся декілька разів.
    «Ох і давно не ход_ли в т_кі місця…»
    — Що? Що ти сказав?
    Бармен повернувся до мене з виглядом нерозуміння:
    — Даруйте, але я нічого не казав.
    Але ж я тільки що... Здалося? Торкнувшись обручки, я знову став нервово прокручувати її навколо пальця. 
    — Шо, давно не пив, приятелю? — кремезний, рудоволосий чолов’яга, поставив майже порожню пляшку з-під віскі на барну стійку, підсівши поряд.
    Я скоса глянув на нього. 
    — Не з говірливих, так? 
    Злегка мотнувши головою, я повернувся поглядом до чарки. Рідина всередині  вібрувала в такт разом із колесами поїзда, в якому ми їхали.
    — Пане, вам сподобалося віскі? — проговорив бармен до мого сусіда.
    Рудоволосий перехилив пляшку і допив усе до останньої краплі.
    — Нічо так, файне питво, екх. Давай ще щось на свій смак і сальця неси.
    — Одну хвилину.
    Я глянув на вікна. Суцільна темрява, без єдиного натяку на повний місяць, який нещодавно освітлював усе навкруги. ‘Іронія’.
    — Ось ваші закуски. А це — 21-річний Балвені з регіону...
    — А бодай ти скис. Мені першого разу вистачило твоїх теревень... Давай гамай звідси. І це забери...
    — Як буде завгодно.
    Бармен ввічливо віддалився, забравши порожню пляшку, а Рудий відкоркувавши нову, зробив декілька глибоких ковтків, гучно відригнувши під кінець.
    — Спробую вгадати, — він почесав товстими пальцями занедбану бороду, дивлячися кудись перед собою. — Постійно біжиш, женеш на повну, намагаєшся втекти від треклятого минулого, але воно ніяк, падло, не відстане... Знайоме відчуття?
    У мене сіпнулося око.
    — Не знаю, про що ти — сказав я, відчувши, як каблучка на пальці стала пекти і тиснути ще більше.
    — По очах же бачу, екх. Цього не приховаєш... Хош, поділюся дечим? — він наблизився до мене майже впритул. — Я також!
    — Слухай, я просто хочу побути наодинці…
    — Ну, як скажеш, як скажеш, екх... Тільки-от що я тобі скажу наостанок. Дивися в обидва! Щось із цим місцем не так, розумієш?! Оревуар.
    Нарешті відвалив. Не думав, що побути наодинці так проблемно. 
    — Як вам ваше купе? Сподіваюсь, вам усе сподобалося?
    Я повернув голову і знову побачив провідника. При світлі свічок цього разу його обличчя нагадало декого, мої зуби аж скрипнули від стискання. За його спиною щось приховано блимнуло. Невже зброя? Навіть не роздумуючи, я схопив склянку і вдарив нею по правій скроні цього провідника. Вхопивши за комір, я кинув його на найближчий столик. Хотів вже рушити далі, проте на мить перевів погляд униз. Моєї ноги торкалася пляшка з-під віскі. Я не роздумуючи підняв її та розбив нижню частину об край стільниці, почавши йти до провідника з нестримним бажанням убити… ‘Зупинись. Це не ти. Ти не такий!’ — в моїй голові лунав чийсь голос, неначе з глибин підсвідомості. Пелена гніву, почала спадати, повертатаючи мене до тями. Я зупинився і побачив перед собою лише провідника, а не те що мені вважалося до цього. За спиною у нього нічого не було. Сироти проступили по моїй шкірі. Я виронив напіврозбиту пляшку,  розвернувся і побіг у бік свого купе, зачинившись там. 
    Відчуття розпачу накрило мене. Усе всередині роздирало, душило, пекло, викликаючи бажання  шматувати все навкруги. З моменту, як я сів у цей поїзд, я відчував, що напруга в мені тільки постійно зростає, але не розуміув чому... Навіть цей бар. Він був такий знайомий, прямо як… Може, з цим місцем і справді було щось не так...
    «Ей, Максиме, глянь, Софія нам_лювала так_й чудови_ малюно...»
    — Марино?
    Я протер очі й озирнувся навколо, але тут нікого не було. З боку вхідних дверей почулося клацання. Звук доносився із замка. Механізм усередині зробив декілька обертів, закінчивши все, ще одним клацанням наприкінці. Я встав і підійшов до дверей. Повільно опустивши ручку, відчинив їх і… мов ужалений, відскочив назад. Навколо все змінилося. Темно-червоні нарости та незрозумілі скупчення мас були повсюди. Вони переливалися і пульсували. У повітрі щось витало, ледь помітне, змусивши мене сильно прокашлятися. Я пригадав, що в наплічнику лежали давно спаковані медичні маски про всяк випадок. Я і подумати не міг, що вони колись знадобляться. Одягнув пару штук за раз, решту запхнув у кишеню. Очі різало також, але тут я вже нічим не міг зарадити. 
    Я вийшов у прохід і декілька секунд прислуховувався та оглядався навколо. Вирішив постукати в купе поряд зі мною. Ніхто не відчинив і не озвався. Постукав в інші також. Нічого. Чим більше я дивився на все навколо, тим сильніше відчуття абсурду накочувало на мене. Я міг поклястися, що випив не настільки багато, аби таке могло примаритися. Глянув у вікна. Суцільна пітьма без єдиного натяку на світло. Повернувся назад у купе, але й воно швидко обростало наростами згниваючи на очах. Я важко ковтнув слину. В очах потемніло, а дихати стало ще важче, через що я впав на одне коліно. Я спробував заспокоїтися, але мені не ставало легше, тільки гірше... Пригадавши дещо, дістав гаманець. З третьої спроби я нарешті зміг дістати фотографію в ньому. Сльоза прокотилася по моєму обличчю, болючі спогади нагадали про себе знову, але це допомогло стабілізуватися.
    Достатньо оговтавшись від шоку, вирішив продовжити пошукити людей в інших вагонах. Кроки намагався робити обережні й повільні, обходячи дивні скупчення на підлозі, що постійно тягнулися до мене, коли я проходив повз. У наступному вагоні ситуація повторилася. Всі двері були зачинені. Відчуття, ніби тут взагалі нікого не було. Дійшовши нарешті до локації з баром, я ледь не захлинувся від бажання виблювати. Описати побачене було вкрай важко. Десь попереду, можливо, в наступному вагоні, я почув шурхіт та кроки. Тепер мені вже не так сильно хотілося потрапляти комусь на очі. Невідомо, хто міг звідти вийти. Борючись із мерзенним запахом, я заліз під найближчий столик по праву руку від бару, сховавшись в обіймах мерзенних мас.
    — Ей. Є тут хто? Сука, що тут коїться? Народ, де всі?
    Хтось вийшов з наступного вагона і почав йти, судячи з кроків, в сторону бару. Через деякий час я побачив знайомий силует. Це виявився той Рудий. Я вирішив вилізти й поговорити з ним. Можливо, разом ми б змогли знайти вихід із цієї ситуації. 
    — Пане! Бачу, ви заблукали.
    Сиплий голос, який донісся до мене, змусив мене припинити мої дії полишити сховок. 
    — О, нарешті хоч хтось… 
    Здоровань аж заволав від переляку, впавши на підлогу. 
    — Не бійтесь. Я хочу вам допомогти.
    — Хто… що ти таке? Ні, не підходь! 
    Рудий став відмахуватись і відповзати, аж поки не зіштовхнувся зі стіною. Далі рухатися було нікуди… Скрипучі кроки повільно рухались в його сторону. Я не бачив обличчя, тільки нижню половину тіла. Схоже, це був провідник, проте щось неправильне було з ним. Я відчував це навіть зі свого сховку.
    — Ну що ви, пане. А як же ті, хто просив вас зробити те саме? Чи ви колись бодай раз зупинялись? – Ні. – Проте я все ж дам вам вибір. Доєднайтесь до нас і спокутуйте свої гріхи вічно, або станьте декоративним доповненням цього поїзду. – Вибір за вами…
    — Здохни, падло.
    Рудий вхопив розбиту пляшку, почавши гнівно колоти ним цю істоту з піною у рота.
    — Схоже, ви зробили свій вибір.
    Рука провідника повільно лягла на голову Рудого. Той вмить змінився. Виронив пляшку, вхопившися за горло. Я побачив як на його тілі виникли міазми, шкіра стала напухати, з усіх отворів швидко витікала кров. Його голова неприродно вивернулась в мій бік. Я побачив розширені до межі зіниці, які за мить, до того як стати скляними, побачили мене. Заклякнувши, я продовжував мовчки, навіть не дихаючи, сидіти під столом, дивлячись на бридку темно-червону масу, яка ще донедавно була людиною. Блювотні позиви почали заповнювати ротову порожнину, але я ковтав їх назад, якомога тихіше, щоб цей провідник мене не почув.
    — Хм... невже тут є ще хтось?
    Холодний піт виступив по всьому тілу від цих кількох слів. Я побачив, як його торс повертається в мій бік. Скрипучі кроки почали рухатися тепер до мене. Я мав вибиратись звідси, навіть ризикуючи себе викрити. Зараз або ніколи. Я важко вистрибнув убік. Поповз навкарачки, постійно відриваючи від себе нарости і відкидаючи слиз, що мов паразити, міцно прилипали до одежі й просочувались під шкіру.
    — Пане, у мене до вас розмова. Зупиніться...
    — Та пішов ти!
    Його скрипучі кроки, що повільно наближалися до мене, мотивували мене не зупинятися ні на мить. Нарешті, я зміг підвестися. Тіло стало легшим, але руки так втомилися, що я ледь ними рухав. 
    — Пане, вам нікуди бігти. Це не має сенсу.
    Я не зупинявся, рухався далі. Ще трохи й потраплю в наступний вагон. Чимось треба заблокувати вхід, але чим? Ліворуч від себе на стіні я помітив рушницю. Вхопив її та перевірив. З виду це була справжня рушниця. Тут було заряджено два набої. Зняв із запобіжника і націлився на провідника. На мить, мене скував страх. Я зміг нарешті розгледіти його. Тепер стало зрозуміло, що так сильно налякало Рудого...
    — Ви всі трупи, підходьте, всіх переб’ю...
    Попереду мене, якраз із того вагона, звідки я прийшов, лунав чийсь голос…
    — Хмммм…
    Провідник зупинився і, повільно повернувшись, глянув у той бік. Ідеальна нагода, щоб знести йому голову. Я двічі клацнув на спусковий гачок. Пелена диму на мить застелила мені очі й потрапила у легені, змусивши мене прокашлятися. Через два вдохи, зір став повертатися до норми, а сліди диму розійшлися по сторонах. 
    — О Господи... Тільки не...
    Рушниця випала з моїх рук. Провідник стояв майже на тому самому місці, тільки трохи збоку, так і продовжуючи дивитися в той бік. Туди, де в прорізі дверей стояв чоловік із двома дірками в ділянці грудей. Він глянув на мене і впав замертво на підлогу. Я не міг повірити своїм очам... Реакція «завмирання» минула й змінилася на «втечу».
     Я побіг в інший вагон, і в наступний, наступний... 
     Втомившись від постійного бігу, я зупинився. Хвилин двадцять, а може й більше приходив до тями. А далі, продовжив свій шлях. У вікнах так і не з’явився й натяк на промінь світла. Суцільна темрява. Але ми продовжували їхати - куди й навіщо, незрозуміло, проте шлях тривав. Часом я чув кроки цих «провідників» і одразу ж знаходив сховок, поки вони проходили повз. Один раз я бачив, як хтось, тільки-но вийшовши з купе, натрапляв на провідника, стаючи бридкою масою через мить. Бували й ті, хто проходив через інші зміни. Скільки б я не проходив вагонів, завжди був ще один попереду. Чи існував тут кінець взагалі...
     Мене почало хилити в сон. Спершу було терпимо, але з часом адреналін вже не так підтримував мій рівень концентрації та тривоги. Ще один вагон, і ще, і ще… Все важче ставало утримувати повіки відкритими. Як хотілося прилягти і задрімати. Але я боявся, що вже ніколи не прокинуся і втрачу їх назавжди. Спогади… спогади - це єдине, що мене тримало в цьому треклятому світі. Якби ж тільки повернути час назад...
    Позаду мене пролунало декілька пострілів, змусивши мене різко розвернутись. Нікого не було видно, проте відлуння все ще стояло в моїх вухах. Один з пальців знову почав нервово смикатись, поки я продовжував дивитись кудись уперед. Аж поки не почув скрипучі кроки, що знічев'я почали долинати з боку купе.
    Двері одного з них відчинилися, і до мене вийшов невисокий, лисий та худорлявий чоловік у смокінгу. Його трохи згорблена спина і старечий вік мали б свідчити, що переді мною - немічний стариган, але це було не так. Я міг розвернутись і спробувати втекти знову, але не став. Більше ні... Досить уже!
Він глянув на мене своїми темними, бездонними, як сама пітьма, очима і мовив:
    — Шановний, а ви маєте талант, визнаю… Так довго рідко хто тут може ховатися від нас…
    Я ковтнув, кадик мов каміння пройшовся по пересушеному горлу. 
    — Я... я непогана людина. Ви не знаєте всього… Це сталося випадково… Вони не мали... Я б ніколи!
    — Я знаю, шановний.
    — Невже..?
    — Ваш випадок несправедливий, проте ви тут.
    — Але чому?
    — Це вже не має значення… Що важливо: якщо ви потрапили сюди, шляху назад, на жаль, немає. — На все існують свої причини! Можливо, і ви тут опинилися не просто так... Ніхто не здатен втекти від своєї власної історії, але ви здатні змінити її. 
    — Чи зможу я з цим впоратись взагалі? Чи заслуговую я…
    — Це залежить тільки від вас… 
    — Виходить, зрештою, мені також залишається зробити вибір, як і всім?
    — Думаю, ви вже маєте відповідь на це питання, як і на наступне.
                                                  
                                                                               Епілог
    — Доброго вечора, пане. Схоже, ви вже зачекалися на нас.
    — Та ніби ще трохи зарано.
    — Дозвольте глянути на ваш квиток. Хм... Усе правильно. Вам до нас. Проходьте.
    Пасажир криво посміхнувся та хутко піднявся по сходинках у вагон. Я піднявся за ним слідом, щоб провести та допомогти з розташуванням. Він ще й гадки не мав, куди саме він щойно потрапив.