Квиток в один кінець

— Решти не потрібно, — промовив я в бік водія, через мить грюкнувши дверима.
Таксі рушило далі, залишивши мене на самоті. Втягнувши ніздрями повітря, я відчув типове поколювання всередині носа, провівши під ним рукавом. Якусь мить я просто стояв та дивився вгору, опісля смикнув лямку наплічника і рушив уперед, у напрямку великої вивіски «Вокзал».
Вокзал, зазвичай переповнений і галасливий, був неначе пустка у цей час. Порожні лави, одна робоча каса, до якої лежав мій шлях, і моя персона, яка, мов перекотиполе серед пустелі, порушувала незмінну картину цього місця. Я хотів просто придбати квиток і поїхати звідси якнайдалі, байдуже куди.
— Агов, є хтось? — гукнув я у віконце. — Агов.
— Так, так. Доброї ночі. Вибачте, відходила ненадовго.
— У вас є квитки кудись на найближчий час? Немає значення куди… — байдуже промовив я до неї.
— Хм… одну секунду.
Касирка присіла у своє крісло й, поправивши оправу, глянула в монітор.
— На жаль…
Я не став її дослуховувати. Повернув голову у бік лав й рушив туди. Кинувши наплічник поряд, я сів, поклавши передпліччя на стегна, втупившись у підлогу. Обручка постійно нагадувала про своє існування, тисла, змушуючи мене прокручувати її великим пальцем тієї ж руки. Деякий час опісля я почув, як мене гукають. Обернувся. Касирка. Вона жестом показувала мені підійти до неї.
— Ну що там?
— Шановний, через годину нашу станцію проїжджатиме один потяг, і там є вільні місця, щоправда, не найдешевші. Він прямує до…
— Без різниці куди, я згоден, — перебив її я. — Можете обрати будь-яке місце…
Я дав їй документи та готівку. Отримавши квиток, вирішив одразу ж піти на перон й очікувати прибуття поїзда там. Ліхтарі, що траплялися на шляху, ледь освітлювали дорогу: часом миготіли, а десь не працювали взагалі. На щастя, сьогодні була повня. Я став посередині перона, спершись на колону, якраз там, де мав би розташовуватися мій вагон після прибуття. За декілька хвилин відчув дрижаки, через що витер ніс рукавом та підняв комір пальта трохи вище, продовживши стояти там.
Час, як завжди, пролітав непомітно. І ось уже краєм ока я вловив жовте світло, що, мов промінь, розрізало темряву ночі, прямуючи в мій бік. Нарешті я відволікся від своїх думок і зміг чітко почути низькочастотний шум локомотива та ритмічний стукіт коліс по рейках. Незабаром головний вагон пронісся повз мене зі звуком шипіння пневматичних гальм та гучного гудка. Запах мастильних матеріалів, який я відчув, і вигляд поїзда, що мав уже ось-ось зупинитися, викликали в мене деякі спогади. Проте лише на мить. Двері вагона відчинилися, і я побачив високого, одягненого у смокінг чоловіка, який спустився до мене. Скоріш за все, це мав бути провідник, але я не був певен. Він ввічливо усміхнувся до мене і запитав, чи не на цей поїзд я очікую, простягнувши мені руку. Я знизав плечима та дав йому свій квиток. Він швидко просканував його поглядом і за мить, глянувши на мене, запросив усередину. Ми піднялися східцями і пройшли до мого купе. Дуже шанобливим тоном він розповів про всі зручності, якими я зможу скористатися протягом усієї дороги. Кожне купе було розраховане тільки на одну людину. Напевне, це мав бути привілей дорогого квитка. Не встиг я дістати бодай щось із наплічника, як ми вже рушили. Але як так? І п’яти хвилин не минуло. Дивно... Пролежавши деякий час на ліжку, метаючись з боку на бік, я зрозумів — заснути не вийде. Пригадав слова провідника про вагон-ресторан, що працював цілодобово, тож вирішив прогулятися туди. Пройшовши кілька вагонів, я почув легкі звуки музики попереду себе, що ніби манили йти на їхній поклик. Враховуючи пізній час, я не очікував, що побачу тут багато людей. Відкрив двері й зайшов усередину, почавши оглядатися навсібіч. Це місце освітлювалося тільки свічками, проте було достатньо видно, щоб розгледіти деякі столики і бар по правий бік. Легкий шлейф сигарного диму плавав тут всюди, ніби у невагомості. Хоча окрім бармена, я поки що не помітив нікого.
— Доброї ночі, шановний, — почув я збоку від себе голос.
— А, доброї, напевно.
— Бажаєте напою чи, можливо, пізньої вечері? Я до ваших послуг.
Чоловік за барною стійкою схилив голову, жестом запрошуючи присісти. Гарна зачіска, хороші манери, недешевий на вигляд смокінг. Я намагався пригадати, а скільки взагалі я віддав за той квиток та й куди ми прямували, хоча хіба тепер це має значення…
— Горілки!
— Ви віддаєте перевагу якійсь конкретній марці? У нас представлені…
— Господи, — я вдарив долонею об стійку, — просто налий щось!
— Як побажаєте.
Бармен умить дістав пляшку з-під стійки й наповнив чарку.
Я вхопив її, піднісши до рота. М'який, прохолодний запах етанолу вдарив у ніс. Я завагався. Один з пальців нервово смикнувся декілька разів, як тільки пригадав один епізод із життя. 
«Ох і давно не ход_ли в т_кі місця…»
— Що? Що ти сказав?
Той повернувся до мене з виглядом нерозуміння:
— Даруйте, але я нічого не казав.
Але ж я тільки що... Здалося? Торкнувшись обручки, я знову став нервово прокручувати її навколо пальця.
— Шо, давно не пив, приятелю? — кремезний, рудоволосий чолов’яга поставив майже порожню пляшку з-під віскі на барну стійку, підсівши поряд.
Я скоса глянув на нього.
— Не з говірливих, так?
Злегка мотнувши головою, я повернувся поглядом до чарки. Рідина всередині вібрувала в такт разом із колесами поїзда, в якому ми їхали.
— Пане, вам сподобалося віскі? — проговорив бармен до мого сусіда.
Рудоволосий перехилив пляшку і допив усе до останньої краплі.
— Нічо так, файне питво, екх. Давай ще щось на свій смак і сальця неси.
— Одну хвилину.
Я глянув на вікна. Суцільна темрява, без єдиного натяку на повний місяць, який нещодавно освітлював усе навкруги. Іронія.
— Ось ваші закуски. А це — 21-річний Балвені з регіону...
— А бодай ти скис. Мені першого разу вистачило твоїх теревень... Давай гамай звідси. І це забери...
— Як буде завгодно.
Бармен віддалився, забравши порожню пляшку, а Рудий, відкоркувавши нову, зробив декілька глибоких ковтків, гучно відригнувши під кінець.
— Спробую вгадати, — він почесав товстими пальцями занедбану бороду, дивлячись кудись перед собою. — Постійно біжиш, женеш на повну, намагаєшся втекти від треклятого минулого, але воно ніяк, падло, не відстане... Знайоме відчуття?
У мене сіпнулося око.
— Не знаю, про що ти, — сказав я, відчувши, як каблучка на пальці стала пекти і тиснути ще більше.
— По очах же бачу, екх. Цього не приховаєш... Хош, поділюся дечим? — він наблизився до мене майже впритул. — Я також!
— Слухай, я просто хочу побути наодинці…
— Ну, як скажеш, як скажеш, екх... Тільки-от що я тобі скажу наостанок. Дивися в обидва! Щось із цим місцем не так, розумієш?! Оревуар.
Нарешті відвалив. Не думав, що побути наодинці так проблемно.
— Як вам ваше купе? Сподіваюся, вам усе сподобалося?
Я повернув голову і знову побачив провідника. При світлі свічок цього разу його обличчя нагадало декого, мої зуби аж скрипнули від стискання. За його спиною щось приховано блимнуло. Невже зброя? Навіть не роздумуючи, я схопив склянку і вдарив нею по правій скроні цього провідника. Вхопивши за комір, я кинув його на найближчий столик. Хотів уже рушити далі, проте на мить перевів погляд униз. Моєї ноги торкалася пляшка з-під віскі. Я не роздумуючи підняв її та розбив нижню частину об край стільниці, почавши йти до провідника з нестримним бажанням убити… «Зупинись. Це не ти. Ти не такий!» — у моїй голові лунав чийсь голос, неначе з глибин підсвідомості. Я зупинився і побачив перед собою лише провідника, а не те, що мені вважалося до цього. За спиною у нього нічого не було. Сироти проступили по моїй шкірі. Я виронив напіврозбиту пляшку, розвернувся і побіг у бік свого купе, зачинившись там.
Відчуття розпачу боляче стисло, пекло, викликаючи бажання шматувати все навкруги. З того моменту, як сів у цей поїзд, я відчував, що напруга в мені тільки постійно зростає, але не розумів чому... Навіть цей бар. Він був такий знайомий, прямо як… Може, з цим місцем і справді було щось не так...
«Ей, Максиме, глянь, Софія нам_лювала так_й чудови_ малюно...»
— Марино?
Я протер очі й озирнувся навколо, але тут нікого не було. З боку вхідних дверей почулося клацання. Звук доносився із замка. Механізм усередині зробив декілька обертів, закінчивши все ще одним клацанням наприкінці. Я встав і підійшов до дверей. Повільно опустивши ручку, відчинив їх і… мов ужалений, відскочив назад. Навколо все змінилося. Темно-червоні нарости та незрозумілі скупчення мас були повсюди. Вони переливалися і пульсували. У повітрі щось витало, ледь помітне, змусивши мене сильно прокашлятися. Я пригадав, що в наплічнику лежали давно спаковані медичні маски, про всяк випадок. Я і подумати не міг, що вони колись знадобляться. Одягнув пару штук за раз, решту запхнув у кишеню. Очі різало також, але тут я вже нічим не міг зарадити.
Я вийшов у прохід і декілька секунд прислуховувався та оглядався навколо. Вирішив постукати в купе поряд зі мною. Ніхто не відчинив і не озвався. Постукав в інші також. Нічого. Чим більше я дивився на все навколо, тим сильніше відчуття абсурду накочувало на мене. Я міг поклястися, що випив не настільки багато, аби таке могло примаритися. Глянув у вікна. Суцільна пітьма. Повернувся назад у купе, але й воно швидко обростало наростами, згниваючи на очах. Я важко ковтнув слину. В очах потемніло, а дихати стало ще важче, через що я впав на одне коліно. Спробував заспокоїтися, але мені не ставало легше, тільки гірше... Дістав гаманець. З третьої спроби я нарешті зміг витягнути звідти фотографію. Відчув, як засльозилися очі, болючі спогади нагадали про себе знову, але це допомогло стабілізуватися.
Достатньо оговтавшись від шоку, вирішив продовжити пошуки людей в інших вагонах. Кроки намагався робити обережні, обходячи дивні скупчення на підлозі, що постійно тягнулися до мене, коли я проходив повз. У наступному вагоні ситуація повторилася. Всі двері були зачинені. Відчуття, ніби тут взагалі нікого не було. Дійшовши нарешті до локації з баром, я ледь не захлинувся від бажання виблювати. Описати побачене було вкрай важко. Десь попереду, можливо, в наступному вагоні, я почув шурхіт та кроки. Тепер мені вже не так сильно хотілося потрапляти комусь на очі. Невідомо, хто міг звідти вийти. Борючись із мерзенним запахом, я заліз під найближчий столик по праву руку від бару, сховавшись в обіймах мерзенних мас.
— Ей. Є тут хто? Сука, що тут коїться? Народ, де всі?
Хтось вийшов з наступного вагона і почав йти, судячи з кроків, у сторону бару. Через деякий час я побачив знайомий силует. Це виявився той Рудий. Я вирішив вилізти й поговорити з ним. Можливо, разом ми б змогли знайти вихід із цієї ситуації.
— Пане! Бачу, ви заблукали.
Сиплий голос, який донісся до мене, змусив мене припинити мої дії й полишити сховок.
— О, нарешті хоч хтось…
Здоровань аж заволав від переляку, впавши на підлогу.
— Не бійтеся. Я хочу вам допомогти.
— Хто… що ти таке? Ні, не підходь!
Рудий став відмахуватись і відповзати, аж поки не зіштовхнувся зі стіною. Далі рухатися було нікуди… Скрипучі кроки повільно наближалися в його бік. Я не бачив обличчя, тільки нижню половину тіла. Він був схожий на провідника, але щось неправильне відчувалося в ньому. Я помітив це навіть зі свого сховку.
— Ну що ви, пане. А як же ті, хто просив вас зробити те саме? Чи ви колись бодай раз зупинялись? Ні! Проте у вас все ж є вибір. Доєднайтеся до нас і спокутуйте свої гріхи вічно або станьте декоративним доповненням цього поїзда. Вибір за вами…
— Здохни, падло.
Рудий вхопив розбиту пляшку, почавши гнівно колоти нею цю істоту з піною у рота.
— Ви зробили свій вибір.
Рука провідника повільно лягла на голову Рудого. Той вмить змінився. Виронив пляшку, вхопившись за горло. Я побачив, як на його тілі виникли міазми, шкіра стала напухати, з усіх отворів швидко витікала кров. Його голова неприродно вивернулася в мій бік. За мить до того, як його розширені зіниці стали скляними, я був певен: вони помітили мене. Заклякнувши, я продовжував мовчки, навіть не дихаючи, сидіти під столом, дивлячись на бридку темно-червону масу, яка ще донедавна була людиною. Блювотні позиви почали заповнювати ротову порожнину, але я ковтав їх назад, якомога тихіше, щоб цей провідник мене не почув.
— Хм... невже тут є ще хтось?
Я весь здригнувся від цих кількох слів. Побачив, як його торс повертається в мій бік. Тепер його скрипучі кроки змінили свій вектор, рушивши до мене. Мені потрібно вибиратись звідси негайно, навіть ризикуючи себе викрити. Зараз або ніколи. Я важко вистрибнув убік. Поповз навкарачки, постійно відриваючи від себе нарости і відкидаючи слиз, що, мов паразити, міцно прилипали до одежі й просочувались під шкіру.
— Пане, у мене до вас розмова. Зупиніться.
— Та пішов ти!!!
Його скрипучі кроки, що повільно наближалися до мене, мотивували мене не зупинятися ні на мить. Нарешті я зміг підвестися. Тіло стало легшим, але руки так втомилися, що я ледь ними рухав.
— Пане, вам нікуди бігти. Це не має сенсу.
Я не зупинявся, рухався далі. Ще трохи — і потраплю в наступний вагон. Чимось треба заблокувати вхід, але чим? Ліворуч від себе на стіні я помітив рушницю. Вхопив її та перевірив. На вигляд це була справжня рушниця. У ній було заряджено два набої. Зняв із запобіжника і націлився на провідника. На мить мене полонив страх. Я зміг нарешті розгледіти його. Тепер стало зрозуміло, що так сильно налякало Рудого...
— Ви всі трупи, підходьте, всіх переб’ю...
Попереду мене, якраз із того вагона, звідки я прийшов, лунав чийсь голос.
— Хмммм.
Провідник зупинився і, повільно повернувшись, глянув у той бік. Ідеальна нагода, щоб знести йому голову. Я двічі натиснув на спусковий гачок. Пелена диму на мить застелила мені очі й потрапила у легені, змусивши мене прокашлятися. Через два вдихи зір став повертатися до норми, а сліди диму розійшлися по сторонах.
— О Господи... Тільки не...
Рушниця випала з моїх рук. Провідник стояв майже на тому самому місці, тільки трохи збоку, так само продовжуючи дивитися в той бік. Туди, де в прорізі дверей стояв чоловік із двома дірками в ділянці грудей. Він глянув на мене і впав замертво на підлогу. Я не міг повірити своїм очам. Невже... Продовжуючи дивитися на щойно застреленого чоловіка, я став незграбно задкувати, аж поки не вперся у двері. Розвернувшись,  смикнув за ручку і побіг далі. У наступний вагон і в наступний...
Втомившись від постійного бігу, я зупинився. Хвилин двадцять, а може й більше, приходив до тями. А далі продовжив свій шлях. У вікнах так і не з’явився і натяк на промінь світла. Суцільна темрява. Але ми продовжували їхати — куди й навіщо, незрозуміло, проте шлях тривав. Часом я чув кроки цих «провідників» і одразу ж знаходив сховок, поки вони проходили повз. Один раз я бачив, як хтось, тільки-но вийшовши з купе, натрапляв на провідника, стаючи бридкою масою за мить. Бували й ті, хто проходив через інші зміни. Скільки б я не проходив вагонів, завжди був ще один попереду. Чи існував тут кінець взагалі? Мене почало хилити в сон. Спершу було терпимо, але з часом адреналін уже не так підтримував мій рівень концентрації та тривоги. Ще один вагон, і ще, і ще… Все важче ставало утримувати повіки відкритими. Як хотілося прилягти й задрімати. Але я боявся, що вже ніколи не прокинуся і втрачу їх назавжди. Спогади! Спогади — це єдине, що мене тримало в цьому триклятому світі. Якби ж тільки повернути час назад... Позаду мене пролунало декілька пострілів, змусивши мене різко розвернутися. Нікого не було видно, проте відлуння все ще стояло в моїх вухах. Я вхопив праву руку лівою, міцно стиснувши її, поки продовжував дивитися вперед. Аж поки не почув скрипучі кроки, що зненацька линули з боку купе. Двері одного з них відчинилися, і до мене вийшов худорлявий чоловік у смокінгу. Його трохи згорблена спина і поважний вік мали б свідчити, що переді мною немічний стариган, але це було не так. Я міг розвернутись і спробувати втекти знову, але не став. Більше ні... Досить уже! Він глянув на мене своїми темними, позбавленими білків очима і мовив:
— Шановний, а ви маєте талант, визнаю… Так довго рідко хто тут може ховатися від нас.
Я ковтнув. Кадик, мов камінь, пройшовся по пересушеному горлу.
— Я... я непогана людина. Ви не знаєте всього… Це сталося випадково… Вони не мали... Я б ніколи!
— Я знаю, шановний.
— Невже..?
— Ваш випадок несправедливий, проте ви тут.
— Але чому?
— Це вже не має значення… Що важливо: якщо ви потрапили сюди, шляху назад, на жаль, немає. На все існують свої причини! Можливо, і ви тут опинилися не просто так... Ніхто не здатен втекти від своєї власної історії, але ви здатні змінити її.
— Чи зможу я з цим впоратись взагалі? Чи заслуговую я…
— Це залежить тільки від вас…
— Виходить, зрештою, мені також залишається зробити вибір, як і всім?
— Думаю, ви вже маєте відповідь на це питання, як і на наступне.