Глава 2

Я бігла лісом приблизно хвилин двадцять, поки не побачила курортне містечко. 

- Нарешті. - зітхнула з полегшенням. Добре що здогадалась взутись перш ніж вибігти. І звісно куртка Адама, яка так добре гріла, хоча і більша на розміра три-чотири, але оверсайз зараз в моді. 

Я вийшла на очищену від снігу дорогу, яка вела прямісінько до арки з вивіскою «Мерехтіння». 

Сповільнила темп та насолоджувалась краєвидом. Лижний курорт був наповнений світлом та неймовірною новорічною атмосферою. 

Сніг знову почав падати, та в цей раз не був лапатим. 

Першим ділом на моєму шляху була ярмарка з ялинковими іграшками. Привітні продавці посміхались і пропонували розглядати їх товар. Я мимоволі підходила майже не до кожного прилавка. Надто люблю новорічні прикраси. 

- Ось дивіться який є вертеп з підсвіткою. - запропонувала продавщиця. 

- Вау. - я аж рота відкрила . 

- А в мене гляньте на левітуючу ялинку. - звернув мою увагу продавець з сусіднього прилавка. 

З відкритим ротом підійшла до нього. Невеличка ялинка дійсно левітувала. Продавець навіть рукою провів під низом. 

- Як вона працює? - здивувалась, оглядаючи цю магічну ялинку. 

- Відкрию вам секрет. - шепотом заговорив він та наклонився до мене. - Це новорічне диво. 

Я розглядала дерево з усіх сторін в повному нерозумінні. 

- Все діло в надзвичайно сильному магніті. - продавець засміявся та показав, що під скатертиною був магніт. 

- Але дійсно класно придумано. - посміхнулась у відповідь. 

Якщо б не запах свіжоспеченої випічка я б вже купила половину ярмарки, але голод був сильнішим. 

- Звідки цей запах? - запитала у одного з продавців. 

- О, це з ресторану «Маунтін Шимер», в них найкраща кухня. - відповів мені хтось. 

Мої ноги вже направлялись у заданому напрямку. Величезна семиповерхова будівля, де кожен поверх обвішаний гірляндою. Це напевно не тільки ресторан. Я глянула на вивіску та мій здогад був правильним готель-ресторан «Маунтін Шимер». 

- Добрий день. - привітався з широкою посмішкою адміністратор біля стійки. - У вас заброньований столик? 

- Ні, але можливо буде вільне місце?

- Нажаль, столики бронюють за тиждень. - офіціант розвів руками та в цей момент телефон на стійці адміністрації завібрував. 

В пригніченому настрої направилась на вихід.

- І хіба це найкращі моменти? - запитала саму себе, згадуючи слова Адама. 

Звісно я думала, що можливо Адам і не поганець зовсім. Можливо він хотів куртку забрати, а я так відразу в очі балончиком, але він дивно багато запитань задавав. 

- Дівчино, зачекайте. - окликнув мене офіціант, коли вже майже вийшла. - Тільки що зняли бронь. 

- Чудово. - я аж засяяла. 

Адміністратор провів мене до затишного столика біля вікна. На столі була накрита ніжно бежевого кольору скатертина та стояла свічка з різдвяним орнаментом. 

- Мені здається я виграла джекпот. - оглядаючи столик відповіла офіціанту. 

- Так, це найулюбленіше місце нашого власника. - посміхнувся адміністратор та поклав меню. 

Я зняла верхній одяг та повісила на найближчу вішалку. 

Меню в заклада було неймовірне, я як ресторатор можу сказати. Колишній ресторатор. По іронії долі мій колишній хлопець працював зі мною, тому мені довелось піти ще й з роботи. 

- Мені будь ласка суп «Буабес», келих білого сухого та те, що так смачно пахне на всю вулицю. - замовила коли підійшов офіціант. 

Молодий хлопець на декілька секунд завис та потім зрозумів. 

- Буабес, келих Москато та фірмовий яблучний штрудель з морозивом. Записав. - він поправив фартух.

- Та зарядку. - добавила я. 

Через декілька хвилин мій телефон подав ознаки життя, а через двадцять хвилин мені принесли замовлення.

-  Оперативно. - відмітила офіціанту. 

 Я відразу зайшла в інстаграм та запостила фото з відміткою ресторану, хотіла додати розповідь про сьогоднішню маленьку пригоду, але голод переміг. 

Суп Буабес був найсмачнішим з супів які  довелось коштувати.

- Це не суп харчо з Прима Дони. - хихикнула я.  

Прима Дона - це кафе де я працювала. Скоріше навіть не працювала, а виживала. Зміни по п’ятнадцять годин були випробуванням, але я накопила достатню суму, щоб виїхати з мого міста у столицю. 

Як тільки штрудель торкнувся мого рота мій телефон засвітився. 

- Ян Сміт виставив нові історії. - прочитала я. 

Власне говорячи Ян і є мій колишній. І що ви думаєте я зробила? Звісно ж подивилась що він виклав. 

- Це було очікувано. - подивилась на його фото з новою дівчиною. Пройшло пару тижнів після нашого розриву. Видно не довго він нудьгував. 

«Привіт.» - прийшло мені смс від Яна.