Квиток в один кінець

Стояла страшенна спека, яка буває лише раз на кілька літ. Здавалося, що вода випаровувалася прямо з-під шкіри. Чоловіки в машинах, які оточували будівлю аеропорту, безперервно витирали спітнілі лоби, попри увімкнені на повну кондиціонери.

Хоч була година пік, та біля входу до аеропорту не було ні душі. Ніхто не входив і не виходив. Ба більше, не було жодних оголошень і жоден літак не здіймався в повітря і не сідав.

В широкій заскленій будівлі, складеної з різноманітних прямокутників, було тихо. Всередині було значно прохолодніше, ніж надворі, проте навіть так ніхто не спішив увійти.

В залі очікування стояв страшенний гармидер. Перекинуті сидіння і розсунуті столи, шафки й камери зберігання створювали образ природного хаосу, якого звично не бувало в цій геометрично "правильній" будівлі…

Картину доповнювали розлиті й розмазані по підлозі й просочені у килимове покриття кров упереміш з водою.

Саме так, о 12:34 цього дня, всього лише якихось дев'ять хвилин тому, в цій залі відбувся вибух гранати, після чого слідувала коротка перестрілка. Біля входу лежало кілька тіл, одягнених у впізнавану форму охорони. Вони були понівечені уламками та подекуди плоть нагадувала радше червону кашу. Трохи далі були ще пару охоронців зі смертельними ранами від куль.

Час для нападу було вибрано бездоганно, так що навіть одній людині вдалося справитися з усіма охоронцями в кімнаті й забарикадувати два входи.

В центрі кімнати була нашвидкуруч збудована "фортеця" – камери зберігання і столи утворювали замкнену "кімнатку" всередині відкритої, як на долоні, зали. Зрештою, потрібно було лише одну кулю снайпера через одне з багатьох широченних скляних панелей, щоб прибрати винуватця.

Аеропорт швидко оточили, проте недостатньо швидко, щоб встигнути вирішити все одразу. З іншого боку, все було не так просто, адже нападник, як тільки зрозумів, що є кому слухати, дав чітко знати, що будь-яка шкода йому здійме в повітря всю залу очікування і більшу частину будівлі.

І все б нічого, якби не одне "але", в залі досі знаходилися 27 людей, серед яких більшість складали жінки, діти та літні люди. Зараз вони всі лежали на видному з вікна місці в центрі кімнати лицями до землі зі зв'язаними за спиною руками.

В центрі мініфортеці сидів винуватець, нервово постукуючи пальцями лівої руки по коліну. В ній він тримав саморобний детонатор, а в правій – пістолета.

Поліціянти тягнули час, намагаючись вести діалог зі зловмисником через гучномовці. Той також через гучномовець дав знати, що чекає викуп і шлях до відходу, доки на годиннику не настане 13:00. Можливо саме в цьому проявлялось деяке аматорство, тому що часу було значно більше, ніж очікували спітнілі лоби надворі.

Кожна хвилина наближала їх до створення і втілення плану порятунку, що грало на нервах чоловіка в фортеці.

Рука знову потягнулася до гучномовця і поліція отримала нову умову: не пізніше 12:50.

В той самий час в залі очікування, один із заручників – чоловік, який досі лежав у зім'ятому і брудному тепер костюмі, підніс голову і сказав, що хоче дещо запропонувати…

***

Переді мною сидів схилившись у мій бік спітнілий чоловік. Хоча він був повернутий до мене, мого відображення не було в його очах – він дивився наче кудись крізь мене.

– Чого ти хочеш?

Він на мить глянув мені прямо у вічі, після чого знову наче відійшов кудись далеко.

– Ти чув вимоги. Три мільйони. Вихід звідси. А тоді ви всі повертаєтеся додому живенькі, – ми обидвоє глянули вбік трупів, – Ну, майже всі. То ти маєш гроші чи вирішив даремно тратити мій час?

– У мене немає грошей, але я маю іншу пропозицію, яку тобі варто вислухати. А, і ще одне, можеш не погрожувати мені пістолетом. Руки у мене зв'язані, якщо хочеш, стоятиму до тебе спиною весь час.

– В тебе залізні нерви, якщо ти вирішив прийти мене бісити. Думаєш я не наважуся винести тобі мізки? Ти бачив, що сталося з охоронцями. Чи ти якась важлива шишка, що я мав би тебе лишити живим? Грошей не маєш, то сиди тихо лицем в килим і чекай свого часу. І не смій повертатися нікуди, доки я з тобою говорю чи виходити з-за барикад. Ще не вистачало, щоб ти почав подавати якісь знаки крізь вікно.

– Знову кажу, мене не налякаєш пістолетом. Якщо хочеш, то стріляй. Але тоді більше не залишиться нікого, хто буде намагатись серйозно з тобою домовлятися. Вирішуй, тому що часу в тебе обмаль, поліція знайде якийсь варіант і цю кімнату скоро будуть штурмувати.

Я опустив погляд і задумався на мить. Поліція скоро щось придумає. Але чому тоді вставати з підлоги й наражати себе на небезпеку?

Чоловік навпроти теж відвів погляд, чи радше, знову дивився крізь мене. На його обличчі не було ні краплі страху, лише якась дуже важка тінь чи то втоми, чи бозна-чого. За мить наші погляди знову зустрілися.

– Добре, я вислухаю тебе. Все одно більше немає чого робити, поки поліція тягне час.

– Дуже добре. Можна спочатку почути, чому ти це все почав?

– Яким боком це до твоєї пропозиції? Якщо не перестанеш ходити довкола, то дійсно вистрелю, – ми обидвоє розуміли, що ці слова більше нікого не злякають, – Сам-то чого встав?

– Мені здається, що ми з тобою схожі.

– Справді? Хочу тоді почути, скільки ж людей ти вбив?

– Жодної. Не в цьому схожі. Мені здається, що нам обом нічого втрачати. Чи я не правий? Тому й не лякають мене твої погрози, хлопче. У мене нічого не залишилося. Ні сім'ї, ні грошей, ні роботи. Я купив квиток в один кінець, щоб знайти місце, де все закінчу нарешті…

– Оце мені заручник попався. Такого й даром не треба. А що з твоєю сім'єю? Дружина кинула, чи що?

– Не було у мене дружини ніколи. Тиждень тому помер старий, це останній, хто залишався.

– І ти тому вирішив померти? Комплекси якісь з дитинства, чи що? Прив'язаність?

– Не тому. Радше, я відкладав це, поки він не помре спокійною смертю. Так склалося моє життя, що я досі тримався лише тому, що залишалися небайдужі люди. А тепер мене вже нічого не тримає.