Розділ 25

Потік думок перервав телефонний дзвінок. Думала, що це Ліна, але ні. Батько. Що йому треба, цікаво? Ніби, я мало наслухалась його принижень... 

- Чого тобі? - Запитала я грубо. 

- Адо, приїзди до мене додому. Хочу поговорити. 

- Ти, напевно, помилився, бо цей дім мій. Але то нічого. Я... Приїду. 

Не знаю, чому я погодилась. Бо розмовляти з ним немає сенсу. Ми ходимо по колу і від розмов нічого не змінюється. Але, десь у душі, відчувала, що він все ж таки мій батько... І треба вислухати його. Хоча б раз. 

Я увійшла у квартиру та навіть не привіталась. Сіла на диван у кімнаті. Та запитально гланула на тата. 

- Ти дуже змінилась за ці роки... Стала такою вишуканою леді. Гроші, напевно, є, - почав він. 

- Ти покликав мене задля ось цих розмов про мої зміни? Так, я змінилась. Але не для тебе. Ставлення до тебе не змінилось. Тому, кажи вже. Досить цих світських бесід, - встала та пішла до кухні. При розмові з ним у горлі ставало сухо, ніби я в пустелі та не пила декілька днів. 

- Адо, навіщо тобі ця квартира? В тебе купа грошей і багатий наречений, а я залишусь без нічого. 

- Це лише твої проблеми, що за все життя не заробив на гарну старість. Ця квартира потрібна мені, як пам'ять про маму, а не як розмінна монета у виплаті твоїх боргів. - Стала до нього спиною, наливати воду. 

- Ти знахабніла, доню. Ти 18 років прожила на мої гроші, а тепер все це мені кажеш? - Різко розвернув мене до себе. 

- Якби могла, втекла набагато раніше б. Добре, бачу, нормальної розмови не буде. Тому, жахлива шльондра Ада йде назад до своїх мільйонів грошей. 

Далі все відбулось в один момент. Батько настільки розлютився, що взяв зі столу перше, що побачив та пурнув цим мені у живот. Мене охопила паніка та різкий біль. Я похилила голову та побачила ніж. Впала на підлогу. 

Останнє, що я запам'ятала перед тим, як відключитись, це його обличчя. Спочатку воно було страшне, очі навіженого або хворого. А потім... Він злякався. Просто вибіжав з кухні та залишив мене одну. З пораненням та без віри в те, що він ще міг змінитись. 

Київ. Наш час. 

- Напевно, саме у той момент я зрозуміла, що я залишилась без сім'ї. Пробачати батька після того, що він зробив заради квартири я не збиралась. Це буда остання крапля. Я ніколи його не любила, але все одно відчула зраду. Відчула її відтінки, кольори, смак. Це смак крові та болі. Колір болота, яке затягує в себе та більше не відпускає. 

- Він все ж таки повернувся? Чи хто вас врятував? - Запитала жінка, яка була просто в шоці від того, що розповіла Ада. 

- Як мені потім сказали лікарі, мій батько викликав швидку допомогу. Дякую йому, хоча б за це. 

- Ви вибачили його пізніше? 

- Я досі не зрозуміла. Ні, напевно... - Вона замовчала. Кабінет охопила тиша. - Хоча, на справді, це допомогло зняти з усіх людей, які були поряд, маски. Я дізналась, хто вони насправді. А поранення було не сильне. Тому, це просто урок мені та допомога від Бога, поставити все на свої місця. 

Київ. 2016 рік. 

Діма 

- Ада з ножовим пораненням у лікарні! - Женя увірвався у мій кабінет зі сльозами на очах. 

Я різко підірвався, взяв ключі від машини та вийшов з кімнати. Реакція була швидкою. Я сам не зрозумів, як швидко вилетів з будинку. Господи, ця дівчина втрапляє в неприємності зі швидкістю всесвіту!! 

Не хотілось це визнавати, але я хвилювався. Сильно, до болі в кістках. Намагався тримати себе у руках, бо достатньо одного, втратившого розум, Жені. 

- А, якщо вона... - вже у машині хотів запитати син, але я його первав. 

- Навіть не думай про таке. Закрий рота і мовчки сиди, - рявкнув та стиснув кермо руками. 

Ніколи і ні за кого так ще не хвилювався. Але тільки зараз зрозумів, що перестав порівнювати її з ідеалами всесвіту. Вона наречена мого сина. 

Я перестав зневажати її, коли зрозумів, що можу втратити друга. Так, останнім часом я вів себе, як лайно, і тільки зараз, коли можу її втратити, зрозумів, що вона не погана людина. 

Іноді, від своїх необдуманних вчинків страждають інші. І в її зламаній психіці теж винен я. Лише Женя вів себе з нею, як справжній чоловік. 

*** 

Ада 

Вони увірвались у палату один поперед іншим. Я звінко розсміялась, хоч це і було важко зробити після операції. Слабкість оповила все моє тіло, але настрій був гарний. Я не була зла на батька. Такі низькі люди навіть погляду не гідні. Мене більше хвилювали ці стурбовані. Хлопці. 

- Жива... - Викрикнув Женя та провів рукою по волоссю. Видихнув та трохи заспокоївся. 

- Жива, звісно. І вмирати не збираюсь. В мене ще багато справ, - проговорила я ще хриплим голосом. 

- В тебе занадто гарний настрій, Адо. Точно все добре? - Підійшов ближче Діма. Було видно, що кожен крок давався йому важко. 

- Був гарним, поки я не помітила та не почала розмовляти з тобою. Навіщо ти тут? Щоб ще раз нагади, хто я така? - Фиркнула. 

- Знову випускаєш свої колючки... Вибач. - Одне слово, а мій пульс став частіше. 

Він вибачається? Цей чоловік, який не знає середини і вміє лише боготворяти або втоптувати у грязюку? Чоловік, який кожен день у тому будинку перетворював життя на ад? Це дійсно каже він? 

- Що? - Здивувалась не лише я. Переглянулась поглядом з Женею. Він теж у шоці. 

- Вибач. За біль, що причиняв. Зрозумій, я ніколи у житті не приводив у будинок жінок. Я завжди важав ескортниць ляльками без мозку. Але ти... 

- Я інша. Як у романах та казочках. Звісно, я вибачаю і тепер все буде добре. - Із сарказмом промовила я. - Мені треба час. Я зараз просто не готова розмовляти на цю тему. Але я спробую. Бо банально хочу почати нове життя.