Розділ 24

Холодний вітер дув мені в обличчя. Сліз вже не було. За ці роки я виплакала все, що тільки було можливо. Напевно, всі ріки світу залишились без води. А я знову залишилась з розбитим серцем. Хоча, все може бути не так погано. Ліна казала змагатись. Можливо, вона дійсно права? 

Коли я заходжу в невеличкий кабінет, Женя вже на місці. І навіть зайняв місце поряд із собою. 

Насправді, присутні були вже усі. І всі почали знову розглядати мене. Я, як завжди, на висоті. Сукня сиділа на мені чудово (Я навіть не думала, що одяг Ліни так мені підійде). Не видно, що я плакала у неї вдома, не видно розбитого серця. Не видно Ади. Єдине, що залишається біля всіх цих лицемірних потвор - це Аманда. Ескортниця з Києва без права на повагу. Лише на таку мою сторону вони можуть розраховувати. 

- Всі в зборі. Будемо починати, - проголосив чоловік і відкрив червону папку. 

Далі почались тисячі не зрозумілих слів. І все, що я змогла перекласти на звичайну мову, так це те, що моїм родичам майже нічого не дісталось. Дійшла черга до мене. Я була передостання. Я напраглась. Тато також. Бо його ще й досі не проголосили. 

- "Моїй милій донечці віддаю мої прикраски, альбоми та рахунок у банку, де є вже майже 50000 гривень. Сподіваюсь, ти витратиш їх на мрію, - а сліз і досі не було. Я не розплачусь тут. Не сьогодні. - Ну, а своєму чоловіку віддаю квартиру за адресою" Це все, що написала жінка. Всім дякую за увагу. Заповід перейде в дію 08.01.2016 

Всі родичі почали виходити (звісно, засмучені), а я, Женя та батько залишались на місцях. Нарешті, Женя встав. Я за ним. Ми підійшли до юриста, що все це оголошував. 

- Думаю, Ви та громадянин, Янголов Віктор Єгорович, повинні знати. Ваша донька, Янголова Ада Вікторівна, подає в суд та буде боротись за квартиру. Дякую за увагу. Допобачення. 

І ми сміливим, вірним та впевненим кроком пішли в сторону дверей. Я була впевнена, що квартиру мама віддасть батьку. Я дуже вдячна їй, що в мене залишились гроші. Ще й така сумма, але тут і зараз на мене чекає розмова з Женею. Це хвилювало мене більше. 

Ми вийшли на вулицю. Я сильніше закуталась у шубу і підійшла до його машини. В п'ятьох кроках від нього. Так близько, але в одночас, так далеко... 

- Жень, я все тобі розповім. Я не хочу, щоб ти мене ненавидів... Я хочу нормальних відносин з тобою. 

- Вони почалися б ще два дні тому, але ти не розповіла мені раніше батька все це... Починай, - він сів на капот машини та подивився в очі. 

Довелось починати під його пильним поглядом. 

- Я дійсно працювала в ескорті. У вісімнадцять років я була занадто безголовою дурепою і прагнула, лише грошей будь-яким способом. Спочатку чоловіків було багато. Але пізніше залишилось, лише декілька важливих клієнтів та депресія. І все. Нікого поряд. Лише я та декілька подруг, які так само знали мене Амандою. Потім я зустріла твого батька. Закохалась, - я закотила очі, бо розумію, як по-дитячі це виглядає. - Ми разом поїхали до Турції, де я вивалила на нього правду, що закохалась. Там і посварились. Потім мені телефонують та кажуть, що померла мама і я вилітаю сюди. Далі ти знаєш... Я просто хотіла грошей та можливо трошки турботи. Я була мала і зовсім без мізків. А потім це все затягнуло. У прірву без гальмів. Я не хотіла, щоб ти про це все знав. Я боялась твоєї реакції. Адже... Ти, напевно, моє перше щире кохання. Я не виправдовую себе, але розумію, що знову залишилась сама. І знову в цьому винна я. Бо в мене не має мами чи подруги, які порадили б мені хоча б щось! 

- Гарні слова, Адо, але я не люблю брехню. І мені важко зараз обрати, якийсь вихід з ситуації. На вагах або ти, або батько. І це максимально важкий вибір. Ще й при тому, що я теж тебе кохаю. 

Женя повагався, але все ж таки простягнув до мене руки, і я втонула у його обіймах. Вперше в мене сталась справжня істерика. Раніше сльози котились маленькими краплинами і я завжди їх зупиняла. Тут же я можу бути собою і не робити цього... 

Женя, щось тихо нашіптував. А я зрозуміла, що на мене ще чекають пригоди. Але в першу чергу, я повинна зробити все, щоб він вибачив мені. 

- В тебе є де зараз жити? - Запитав він. 

- Так, Ліна прийняла мене... Це давня знайома. 

- Гаразд. Тебе підкинути? 

- Ні, не треба, - відповіла, витираючи сльози, - Я хочу прогулятись. 

- Зателефонуй, коли будеш вдома. 

А я пішла гуляти. Сніжний Львів був чудовим. В цьому році багато снігу, який залишається білим, не дивлячись ні на що. 

Взяла собі каву з шоколадним сиропом. Стояла біля кафе та не знала, куди йти та що робити. Дістала телефон, зробила декілька сторі. З натягнутою усмішкою. 

Я зрозуміла всього декілька років тому, що людям не потрібні твої проблеми. Їх ніщо не цікавить і ніхто. Їм не цікаво, що ти віжчуваєш. Їх цікавить, лише гарна картинка у пості, де ти пишеш про мотивацію та вдосконалення себе. 

Стояла тут, а думала про Турцію, Стамбул. Поверніть мене туди... Там зараз тепло, на пляжі чути дзвони з церкви. Іноді, мені здається, що коли все нарешті стане добре, я прийму Іслам. Бо мені настільки спокійно поряд з їх храмами, що здається, лише вони можуть вилікувати мою зранену душу.