Розділ 20

Я була зла. Дуже і дуже зла. Ким він себе важає? Думає, що знає більше інших? Весь такий розумний. Одразу вгадує, де є кохання, а де його не має. Дякую, що хоча б не поїхав з нами у цей рацс. Напевно, зранку я здалась йому дівчиною, яка може піти на все. 

І пішла б. Бо встрачати мені вже немає що. Я хочу спробувати пограти з ним в ці котики-мишки. А потім переїду кудись. У Турцію, наприклад. Країна, де я нарешті зможу стати собою та знайти гармонію з цим довбонутим світом. 

- Слухай, якщо він не поїхав з нами, то і ми можемо не їхати у рацс? - Ця думка здалась мені просто геніальною. 

- Йому ж захочеться подивитись на квітанцію, яку видають з датою весілля. Тому, не вийде, - засмучено промовив Женя. 

- Але ж її можна підробити... 

- Я юрист, Адо, і займатись подібним не збираюсь. Яким би я не був за кордоном. Тут, я вихований і чемний хлопчик, - я показала йому язик та вийшла з автівки. 

Хлопець привіз мене у центральний рацс Львова. При тому, що у місті я жила з динства, у рацсі ніколи не бувала. Навіть поряд з ним. 

Київ. Наш час. 

- У вас не виникало якихось почуттів до самого Жені? Адже, поряд був він. Він вас підтримував, - поцікавилась дівчина. 

- Я була занадто зайнята думками про виклик Дімі. Він не давав мені й хвилини спокою. Як тільки Женя їхав з дому, починався ад. Хоча, ад і не закінчувався. Всі мої думки були про Діму. І, якщо спочатку, це були думки про кохання, то потім, вони перетворились у думки про помсту. 

- Чому вас не здивувала пропозиція Жені про одруження? 

- Бо це все в стилі Діми. За час, проведний з ним, я багато чого зрозуміла в ньому. Але була засліплена коханням, якого на справді не було, і не помічала очевидного. Він не найкраща людина. Він просто замінив мені батька. Замінив опору і підтримку, якої не вистачало у той період. Маленька Ада, сама у великому місті ескорту. Звісно, їй потрібна доросла і надійна людина поряд. Але це не кохання. Це звичайнісінька прихильність. 

Львів. 2015 рік. 

Ми вийшли з цього місця заклопотаних і одружених. Женя палив та розмовляв з кимось. Я ж розглядала квітанцію. Вирішили, що назначимо дату на весну. До того часу все це може влягтися і не доведеться сковувати себе печаткою у паспорті. 

- Поїхали, до озера? Я знаю тут одне дуже гарне місце, - запропонувала я. Женя погодився. І йому, і мені зараз не вистачало спокою. 

Доїхали ми швидко. У Львові, на моїй пам'яті, не часто були затори. Сонце, яке вже не гріло, освітлювало простір. На березі нікого не було. Це мене не дуже засмутило. Я дійсно втомилась від людей останнім часом. 

Вдягнута я була не зовсім для озера. Коротенька шубка, яка не прикривала навіть четвертинку ніг, зтуфлі на підборах та сукня. 

Але при цьому досить гарно ковиляла до першого каміньця поряд. 

- Мама часто мене сюди привозила в дитинстві... - на очах знову з'явились сльози. В сотий раз за цей рік. - Вона завжди хотіла, щоб я ділилась з нею своїм життям, розповідала про себе та друзів. Саме тому привозила сюди. В квартирі, де постійно поряд є тато не дуже виходило відверто розмовляти. А я... Я все одно не розповідала. Вже потім, в Києві я відчула, що мені не вистачає її "Що сталось? В тебе все добре? Можливо, поїдемо до озера?". Вона хотіла, щоб я була максимально здоровою психологічно. Але не вийшло... - я зупинилась. У голові промайнула думка, що Жені це все не цікаво. А я взагалі-то не люблю скаржитись комусь, окрім як самій собі. 

- Моя мама... Я її майже не пам'ятаю. Вона померла ще в дитинстві, але я досі не знаю, через що. Батько завжди був у бізнесі і взагалі не звертав на мене увигу. Як це буває у романах. Я постійно був з нянею. А тато... Він ніколи не приводив у будинок жінок. Я завжди знав, що вони в нього є, але ніколи не бачив їх. Ми сварились через усе, що тільки можна, але не через жінок. Вже дорослим я дізнався, що він користується послугами ескортниць. І у Києві одна була. Аманда. Але я не шукав на неї інформацію. Навіщо, якщо буквально вчора з'явилась Кенді, - я втратила здатність дихати. Він... Господи, він навіть не підозрює, що я і є Аманда!! 

- І як ти відносишься до цих дівчат? - задала я цілком логічне питання. Хоч і чути відповіді на нього не хотіла. 

- Ніяк. Хай роблять, що їм заманеться, але до мене навіть не підходять. Відчуття сотні чоловіків років на двадцять їх доросліше чути від них самих за кілометр. 

Саме тоді я зрозуміла, що він ніколи не довідається правди. Щоб не сталось. Втратити його довіру - це моя смерть. Бо він єдина людина, яка дійсно знає мене справжню.