Розділ 18

Ранок. Я не спала усю ніч і бажаю спати всю дорогу до Києва, якщо вийде, звісно. 

Я у рожевій кофтинці з рукавом та в пальто. Слава Богу, що зараз холодно, адже мої порізи було б видно усім. Господи, до чого я взагалі докотилась? Ховаю руки, бо різала себе пів вечора. Якщо б це ще допомагало вирішувати проблеми... Але ні. Я все одно пропитана горем з ніг до голови. Ще й з Дімою жити в одному будинку... Для мене не було проблеми грати роль для якогось чоловіка, це навіть допомогло б мені. Але грати перед Дімою, який взагалі не розуміє, коли я встигла стати дівчиною його сина, це інша справа. Але Женя хоче отримати компанію, а я хочу отримати квартиру, тому і він, і я будемо робити заради цього все. 

- Адо, ти там не замерзла? Чи може їсти хочеш? Бо мовчиш майже всю дорогу... - я вмостилась на задньому сидінні з ковдрами та подушками. Але так і не заснула. Слухала музику. 

- Все добре. Думаю про своє. Далеко ще до Києва? 

- Ще хвилин тридцять. Даю пораду. Якщо не хочеш депресії, краще продовжувати жити звичайним життям. Я знаю, це важко, але можливо. Не думай про це все сотню разів та займись чимось таким, що відволіче та заспокоє. В тебе є хобі? 

І тут я згадала про Турцію та танці на фестивалі... Музика, яка забирала мене в свої обійми, я не помічала нічого і не відчувала нічого. Я навіть про Діму тоді забула. 

- Дякую за ідею! - в мене почали горіти очі. Я так спалахнула цим. 

Добре, що тут є інтернет, бо я не дотерплю до міста... 

Створюю сторінку в інстаграм. Все оформлюю і пишу опис. 

"Королева Аду, що побудує рай на попелищі" 

*** 

Я переступаю поріг своєї квартири, що так нагадує про моє безтурботне життя. 

Намагаюсь ні про, що не думати та йду збирати речі. Моя жовта валіза залишилась у Турції, тому дістаю стару сумку, з якою приїхала сюди. З нею ж я це місто і покидаю. Але, сподіваюсь, не надовго. Я обіцяю собі, що повернусь сюди та почну заробляти на інстаграмі та танцями. Я займалась ними років десять, так чому б тепер не повернутись до цього? 

Я впораюсь та повернусь сюди не ескортницею, яка буде кожного шороха за дверима боятись, бо іноді бувають дуже неврівноважені клієнти, а повернусь справді дійсною людиною. 

Київ. Наш час

- У вас так швидко загоїлись рани? 
Ада ненавиділа такі запитання. Занадто тупі, занадто наглі. Але на що вона розраховувала? Так, заплатили їй не мало, але ця дівчина її дуже і дуже бісить. 

- Ви дійсно думаєте, що я так швидко забула про маму? Ні, і не збиралась цього робити. Просто я вирішила жити танцями, перейти в інший бік. Я хотіла заробляти на життя тим, що не зіпсує мене та мою психіку знову. Я захотіла жити по-новому. Але лити сльози я не перестала... Кожен вечір, коли я замикалась у своїй кімнаті та до сьомого поту працювала над новими танцями для сторінки в інстаграм я ридала. І не тому, що життя будо погане. А через помилки, які я вже ніколи не виправлю. На жаль... 

Львів. 2015 рік. 

Приїхали ми, коли Діми вдома не було. Це мені сподобалось, бо витримувати його погдяд та робити вигляд, що я його не знаю, не хотілось. 

- Адо, мій батько запросив нас сьогодні ввечері до ресторану. Будь готова на 18.00, згода? - Запитав хлопець, коли я вже майже зачиняла двері в кімнату. 

- Так, добре. 

Нічого не добре, насправді. Йти кудись бажання не було зовсім, але мені треба виходити з цієї депресії. Я і так цілий день думала про місце, де ще не має порізів. Дуже важко стримуватись зараз. Стримувати весь біль і розпач, які нікуди не поділись... 

Але я впораюсь і цей вечір допоможе мені загубитись у просторі та хоча б на хвилину забути про це все... 

*** 

Ми під'їхали до одного з найкращих ресторанів Львова. Ну, звісно. Діма не може замовити інший. Єдине, я зовсім не розумію, навіщо він нас сюди запросив? 

Чоловік вже сидів за столиком та розмовляв з якоюсь дівчиною. Швидко він знайшов мені заміну. Хоча, що тут казати, я теж не відставала. Зараз йду під руку з його сином та вдаю закоханість. Ні, все ж таки акторське - це моє. 

- Добрий вечір, тато. А хто ця мила дама поряд з тобою? - звичайна вихованість, адже я просто відчувала, як йому не сподобалось, що батько когось привів. М'язи одразу напружились. 

- Це Кенді. Моя гарна подруга. Кенді знайомся, це мій син Женя та його... - він запнувся. Цікаво, що ж скаже? - дівчина Ада. 

Це щось типу благословіння на відносини? Смішно. 

- Я дуже рада знайомству, Кенді. Сподіваюсь, ми потоваришуєм. 

Нарешті ми вмостились і я замовила собі келих вина та крем-суп. Після сотні різних ресторанів, я зрозуміла, що обожнюю найбільше саме його. 

Якийсь час ми сиділи у тиші. Ніхто не намагався почати розмову, тому я взяла це у свої руки.
- Кенді, а ви тут і живите? Чи приїздили до нас на канікули? 

- Так, я живу тут. Чудове місто. А Ви тут вперше? Напевно, разом із Женею прилетіли з-за кордону? Діма багато розповідав про навчання там, - притулилась вона до нього ближче. 

- Ні, я з Києва. Нас познайомили спільні друзі. 

Жені хтось зателефонував, і він покинув стіл. За ним вийшла і Кенді до вбиральні 

Я кинула на стіл серветку та відсунулась від стола, надувши губи. 

- Що, Амандочко, набрид весь цей цирк? - обвів він руками стіл. - Мені теж, мила. 

- Не називай мене Амандою. Я Ада. До того ж, твоя краля не витримає такої конкуренції. Цікаво, скільки заробляють ескортниці у Львові? 

- Можеш перевірити, тобі ж не в перше, - фиркнув він. 

- Не тобі мене судити. Ти не знаєш і частини мене, - я встала та наблизилась до нього впритул. 

- А ти не дала себе пізнати. 

- Гей, у вас все добре? - запитав Женя, десь у мене за спиною. Я повернулась до нього. 

- Так, просто вирішували, куди поїдемо далі, - тупа відмаска, я знаю. 

- Пропоную додому, бо в туалеті погано працював кран і я вся мокра!! - запропонувала Кенді, і всі погодились.