Розділ 17

- Адо, все добре? - чую я Женю та швидко витираю сльози. 

- Так, просто телефонував батько... Коли буде оголошення заповіту? - швидко переводжу тему. Не хочу знову говорити про тата. 

- Через 40 днів. В нас буде час підготуватись до засідань. А ти взагалі впевнена, що квартира саме за заповідом не перейде тобі? 

- Навіть, якщо й так, то тоді тато почне війну за неї. До того ж, в мами є якась сумма грошей, яку вона скоріше за все віддасть мені. Адже, я завжди цінувала гроші... - всміхаюсь. 

- А що змінилось зараз? 

- Змінилась я. Змінились люди та моє відношення до них. Вже навряд чи буде, як раніше... - я піднімаю голову та бачу Діму. 

- Ти вирішив зайнятись її справою? - запитує він. 

- Так, я хочу допомогти своїй дівчині у цьому всьому, - він наголошує на словах про дівчину. 

В мене це все визиває лише сміх. Всього якихось два дні назад я займалась сексом з його батьком, а сьогодні роблю вигляд, що дівчина Жені. Моє життя не перестає мене дивувати. 

- Так, добре. Адо, вибач, але мені треба їхати. Закрию одну справу і буду повністю займатись твоєю. А завтра поїдемо на кладовище та у Київ. Бувай, - він чмокає мене в щоку та йде. А я залишаюсь сам на сам з Дімою. 

Київ. Наш час. 

- Господи, який наш світ тісний! Ти зустріла Діму у Львові так ще й з сином.... В голові не вкладається. 

Аду дратували такі емоції цієї безтактної дівчини. Дякуємо, що хоч не втішає, бо сльози текли й текли по обличчю Янголової. Коли ж вони закінчаться?
- Чому ти не розповіда все Жені та просто не з'їхала? 

- Бо він хотів мені допомогти. Так, знайти іншого юриста не проблема, але він вже знав про мене все, а лишніх грошей помилятись та лишнього часу розповідати про ситуацію в мене не було. 

Київ. 2015 рік. 

Я прямую на верх, до своєї нової кімнати, але Діма вже кричить на весь будинок. Його грубий голос просто-таки змушує затриматись. 

- Можливо, ти поясниш, що діється? Це така помста мені? 

- Попустись на землю, милий. Я не збираюсь витрачати на тебе час. Забагато бажаєш... 

- Амандо, я знову повторюю, що ти тут робиш? 

- Не називай мене так! Я Ада. Нарешті можу знову бути нею. А ще, я дівчина твого сина і я дійсно не знала, що ти його батько. 

- Я сподіваюсь, що Ада це вже твоє справжнє ім'я? - вже спокійніше каже Діма. - Чи знову всіх навкруги обдурюєш? Бо особисто я тобі вже не вірю! 

- Так, справжнє. І мені все одно віриш ти чи ні. Я не збираюсь з тобою розмовляти. Як би не проблеми у моєму житті я б вже давно покинула цей будинок. 

- Що в тебе там сталось? Я можу допомогти і після цього ти зникнеш звідси так само швидко, як і з'явилась. Не треба впутувати в свої помсти мого сина! 

- О ні, жахлива ескортниця не потребує твоєї уваги та грошей. Я впораюсь сама!! - кричу я та закриваю двері. 

Сльози знову великими краплями стікають з обличчя. Я вже не намагаюсь їх стримувати. Заходжу у ванну та дістаю свою пилочку для ногтей. Це перше, що попалось під руки. 

І я почала різати себе... Сильно. До кісток. Так, що всі почуття було не зрівняти з цим, так що було все одно, що вже завтра треба було їхати кудись. Мізки вимикались. Вимикалось і серце. І, напевно, саме через те, що в цей момент я карала себе, що не врятувала її, саме через серце, яке нарешті переставало відчувати, мені це подобалось.