Розділ 16

Київ. 2015 рік 

Женя виявився не поганим хлопцем, як я думала на початку. Він допоміг мені з новим одягом (тепер я знову виглядала, як вишукана леді). Напоїв мене, якоюсь гидотою і тепер я, без болі в голові, їду до себе додому. 

Дивно, що я повертаюсь туди, при такій ситуації. Женя сказав, що для моїх родичів теж буде моїм хлопцем. Не знаю, як він взагалі погодився пережити зі мною всі ці суди, похорони та взагалі мене. 

Потім нагадую собі, що я винна йому ці "відносини" і все розумію. Що ж, навіть така підтримка мені зараз не завадить. 

Ми паркуємось і я виходжу з машини. Живіт скручує від хвилювань. Вже, який раз. 

Піднімаємось на поверх. Я дзвоню у двері. Хлопець, що стоїть поряд в чорному костюмі тримає мене за руку. Відчиняє тато. Я бачу його вперше за два роки і все, що бачу на цьому обличчі - здивування. 

Так, тато. Я стала леді. Поряд чудовий хлопець (нехай і не справжній) і купа грошей. 

- Привіт, Адо. Заходь, - це все, що каже він і запрошує мене до квартири. 

Тут все так само. Тепер я і не дозволю нічого змінювати. Це те єдине, що є в мене від мами і вона буде моєю навіть, якщо мама написала в заповіті, щось інше. 

В залі в зборі вже, напевно, вся моя рідня. Господи, як я їх всіх ненавиджу!! 

Всі різко замовкають та повертаються до мене. І вони теж в шоці. Я б усміхнулась, але занадто засмучена. 

- Добрий день. Я не надовго. Коли їдемо на кладовище? - проходно питаю я, обдивляючись залу. 

- Адо, це ти, сонечко? Про, що ти запитуєш? - тітка Галя здивована не менше інших. 

- Так, це Ада. Я питаю, коли ми їдемо на похорони. 

- Ми вже були там... Ти запізнилась, - тихо каже та. 

Я швидко дивлюсь на годинник. Рівно дванадцята. Потім дивлюсь на Женю. Він теж в шоці, але швидко бере себе в руки. 

Він повертається до мого батька. 

- Ви казали їй приїхати о... 

Далі я не слухала. Мені погано, і я йду на кухню за водою. Два роки тому я сиділа на ній та обирала квитки в Київ. Не думала, що скінчиться все так... А може, не скінчиться? Треба думати оптимістично, але я не можу. Зараз всі думки про воду. 

Наливаю з-під крану. П'ю. Чую кроки. Тато. 

- Що тобі треба? - грубо запитую я. 

- Твій хлопець сказав, що тобі треба ця квартира. Ти її не отримаєш, - просто видає він. 

Я з грохотом ставлю на місце стакан. Вода розливається. 

- Що? Ти дійсно це кажеш? Я не потрапила на похорон мами. Окей, я не здивована, що ти спеціально домовився, щоб мені сказали інший час, але квартира тобі не потрібна! Ти ж продаси її, і все. Вона моя. І це не обговорюється. 

- Ти тупа шльондра, яка нічого не досягла у житті мені це кажеш? Я готовий зараз же тебе вдарити.... Чи не ти постійно бігла за цими грошима? Чи не ти втікла з дому? Я не збираюсь терпіти характер стерви, яка спить з усіма на право і на ліво, - останні слова він, ніби-то випльовує в мене. 

- Я тебе почула. Але ж і я не сахарна, - підходжу до нього ближче. - Якщо твій мозок нічого ще не зрозумів, то я буду судитись. 

Всі родичі ахають, а я просовуюсь через них та йду на вихід, де мене вже чекає Женя. Він киває, ніби каже, що все правильно я зробила, та ми йдемо. 

Поки в цьому будинку живе Янголов, я не повернусь туди. 

*** 

- Адо, скоро приїде батько, а ми поки що можемо попити чай. Будеш? 

Ми вже приїхали у цей розкішний будинок. Мені тут було дуже не зручно, тому знайомлюсь з його батьком і йду до себе.
- Давай. Але я б хотіла з'їздити завтра до Києва... Мені треба забрати гроші та дещо з одягу. Та і тобі треба віддати гроші за речі, - я дуже ніяковіла. 

- Так, звісно. Ми можемо з'їздити. Тоді, завтра спочатку на кладовище, а потім вже у Київ. На машині навіть швидше, - він посміхнувся мені та віддав чашку з гарячим напоєм. На вулиці і досі йшов сніг. 

- В тебе все буде добре, Адо. Я допоможу в усьому, - посміхається Женя, і на душі стає спокійніше. 

Але не надовго, бо дзвінок у дім змушує нервувати. Не те, щоб я боялась зустрічі з його батьком, але я обіцяла допомогти йому в обмін на допомогу з відсудом квартири, тому маю сподобатись його батьку. 
- Привіт, тату! Дуже радий тебе бачити, і хочу познайомити з моєю дівчиною, - я вдихаю повітря та повертаюсь. 

Це Діма. Ми зустрілись знову. Що я у шоці нічого не сказати. Він дивиться у мої зелені очі і я намагаюсь затримати істерику, що вже наближається. 

В голові випливають картинки з того заходу. Стерви, вино, розтавання та дзвінок, що зіпсував все, що я будувала два роки. 

- Ама... - починає Діма, але я його пририваю. 

- Ада. Ада Янголова. Приємно познайомитись, - мій голос дрожить, але я не звертаю на це увагу. Як можна ширше усміхаюсь.
Вся моя увага прикута до карих очей Діми. В них стільки ж приниження, скільки ж і в моїх. 

Слава Богу, мені хтось телефонує, і я вибачаюсь та крокую надвір. Це тато. 

- Слухаю, - грубо приймаю виклик я. 

- Телефоную сказати, щоб не сподівалась на квартиру. Ти ніколи її не отримаєш. Київська шльондра... 

Я вимикаю слухавку. Слухати все це знову не збираюсь. 

Стою на вулиці в одній лише кофтинці. Руки легенько пощипує мороз, а в волоссі вже подорожують біленьки частинки снігу. Я мимоволі згадала про те, як в дитинстві казали, що плакати на морозі не можна. Бо сльози перетворяться у лід. А тепер здається, що вся моя душа суцільний лід...