Розділ 13

- О Господи, Дмитро, де б ми ще зустрілись? Ти чому тут? - чоловік дійсно був радий бачити Діму. Напевно, друзі.

А ось ця дівчина розглядала мене. І навіть не приховувала цього. Я ж не відставала. Дивилась на неї таким самим, оцінюючим поглядом.

- Дівчатка, ви поспілкуйтесь, а ми відійдем, - розмовляти з цією дамою я зовсім не збиралась, але ж треба тримати імідж.

Поки я перебирала в голові всі свої знання про світські бесіди та аристократичну поведінку, вона заговорила.

-  Я Емма. І я ніколи не бачила тебе біля Дмитра. Хто ти?

- Дуже мило з твого боку, що ти намагаєшься взяти в мене інтерв'ю, але вибач. Тебе це не повинно хвилювати, сонечко.

Взяла нашу валізу. Дякувати Богу, вона була не важка, та пішла ( це гучно сказано, скоріше, поповзла, бо на підборах тягти, хоч і не важку, але сумку з одягом не так легко) до Діми. Він здивувався.

- Що, не знайшли спільну мову? - посміхнувся цей чоловік.

- Знайшли. Просто ми вже запізнюємось. Не люблю не пунктуальність. Була рада познайомитись. Йдемо?

- Так, ходімо, - в його погляді читалась не зрозумілість, але він відчув, що залишатись з Еммою я не хочу, тому нічого не запитував. І за це йому дякую.

***

Наш номер був одним із найкращих в готелі. Ну, звісно. Діма не міг узяти інший. Швидко прийнявши душ ( зрозуміло, що разом), я почала одягатись. Залишалось ще 30 хвилин до від'їзду.
Сьогодні на мені була сукня білого кольору. Милі босоніжки, адже ноги вже боліли від підборів. І останнє, це маленька мініатюрна сумка.

- Ну, що ти там? Ми вже можемо, нарешті, їхати? - простогнав з глибин коридору чоловік.

- Так, можемо. Я вже закінчила.

Дорога зайняла мало. Навіть менше, ніж я сподівалась. Хотілось подовше дивитись на красу міста. Всі кудись йдуть. У своїх справах.

Ось там дівчина виходить із магазину Dior з великим пакунком. І ніхто не знає чи сама вона стільки заробила, чи її хтось забезпечує. Так і про мене ніхто й нічого не знає... Вже два роки ніхто і нічого. Але ж Ада не померла, як кажуть у дешевих романах. Ада живе і нікуди не йде. Ада - це я. І назавжди залишусь Адою...

Музика гула звідусіль. Маленькі ярмарки, магазинчики зі старими та новими книгами. Сотні різних смаколостей та чоловік з ножицями у руках. Буде перерізати стрічку, що означає - захід відкритий.

Всі одразу почали дружелюбно усміхатись Дімі та оглядати мене. Все, як завжди.

Ми стали біля, якоїсь компанії. Слава Богу, жінки були в іншому боці і ніхто не казав нічого, з приводу мене. Діма обійняв мене за талію та тримав поряд. А я навіть змогла взяти участь у розмові та показати, що я дещо й знаю.

- Чудова країна! Я перший раз тут, але вже був у замці Султанів. Покої Махідевран чудові... Відчувається, що вона була найулюбленішою у Сулеймана.

- Вибачаюсь, але улюбленою дівчиною Султана Сулеймана була Роксолана. Та і її покої не були найкращими. Звичайна кімната, де жила вона та її діти. Вже пізніше, коли перший з шехзаде підріз кімнату, здається, змінили, - серйозно проказала я.

- Дімо, хто ця чудова дівчина, і звідки вона знає так багато? - ми всі почали сміятись.

- Це Аманда. Аманда це Кирило Євгенійович.

- Приємно познайомитись, - він хотів щось сказати, але почалось відкриття фестивалю і вся увага пішла туди.

- Добрий день, любі друзі. Раді вітати на нашому заході так багато українських гостей, - наша мова з його уст різала слух, але це не заважало мені із захватом розглядати район. - Не хочу довгих та урочистих промов, тому пропоную розпочати!

Всі зааплодували. Чоловік перерізав стрічку і ми увійшли. Музика залунала ще гучніше, ніж раніше. Мій настрій покращився.

На справді, вже на половині дороги я зрозуміла, що Діма весь у справах з цими людьми. Ніби, своїх дівчат вони привели розважатись і взагалі показати їх, а самі лише й думають про роботу.

Тому, майже відразу, я пішла швидше, розглядаючи маленькі магазинчики.

Моя любов до всіляких таких речей була неймовірно великою. Тим більш тут, у Турції! Пахло свічками, океаном, що розташувався поряд та веселощами.

В один момент я й сама не зрозуміла, як вийшла на головну вулицю. В центрі була жінка, що просто віддавалась танцю. Це було щось східне, і я пригадала дитинство. Більшу частину життя я займалась танцями. І це я просто обожнювала. Але, з усім цим Київом, я і думати про них забула.

Напевно, я такими захопливими очима дивилась на цю жінку або просто стояла у першому ряду і сподобалась їй, що в одну хвилину вона за руку потягнула мене до себе.

Я швидко піймала ритм, а люди почали плескати у долоні. Я забула про все. Я не відчувала навіть щастя. І це було чудово. Бо іноді настільки хочеться забути про все. Хочеться нічого не відчувати і просто віддатись життю.

Музика скінчилась. Дівчина обійняла мене і я повернулась у натовп. Там мене перехопив Діма.

- Амандо, ти чудово танцюєш!! Чому б тобі не почати займатись саме цим? Я ж бо обіцяв допомогти і танцювати в тебе виходить добре!

- А я ж бо казала, що мені не потрібна твоя допомога. Ми вже можемо їхати додому? Я втомилась, - повідомила я, намагаючись перекинути розмову в інше русло.

Київ. Наш час.

- Чому Ви знову відмовились від допомоги Дмитра? - запитала Анна, перебираючи численні листочки з питаннями.

Ада посміхнулась. Ніби, вони могли придумати завчасно хоча б одне з них.

- Тому, що я звикла все робити сама. Мені не потрібні "Папіки". Я сама, своїм розумом та красою, зможу досягнути успіху. І, якщо ви ще не побачили, я дійсно працювала. Мене могли підняти о третій ночі та сказати "їдь, Амандо, нам дуже треба." Недосипи, повністю зіпсована психіка та зламана молодість. Здається, я достатньо відплатила за все те, що зараз маю.