Розділ 2

                                                                       
- Мамо, я вдома!

- Ох, доню, як обіцяла, прийшла раніше! Все вже готово. Посидиш із нами чи підеш до себе? - запитала вона сервіруючи стіл.

- Вибач, але я втомилась. Та і вам не хочу заважати, - вимовила я та зачинила двері в нашу спільну з батьками кімнату.

Далі все виконувалось по чіткому плану, який був готовий ще з мого 16-річчя. Коли я сиділа і ридала у подушку від відносин розірваних на день закоханих. А мама просто сказала, що я сама винна у тому, що не втримала всіми улюбленого Андрія.

Я витягла чорну, пошарпану сумку, якій вже роки три та почала складати речі.

Декілька худі, червона сукня, яка додавала мені ще декілька років та одна пара джинс. Мій записник у якому знаходилось найважливіше. Мої думки. Лише з папером я могла розділити поганий настрій. Пляшка води та декілька бургерів з торгового центру, косметичка і готово. Ось, як мало потрібно для щастя Аді.

Паспорт, гроші, прикраси та квиток кладу у свою маленьку сумочку через плече. Залишилось найскладніше. Лист. Я не знала, що писати. Відкрити карти та розповісти, що я втекла через їх " чудове " виховання чи просто написати бувайте?

Через хвилин 10 все ж таки вийшло, щось накатати. Стримувати емоції було важко, але втрачати голову зараз не краща ідея.

"Мамо, я вибачаюсь, що так вчинила з тобою. Ти не погана людина і я люблю тебе, але саме твої та татові вчинки призвели до моєї втечі. Я сподіваюсь на ваше розуміння і навіть, якщо ви звернетесь у поліцію нічого не зміниться і я не повернусь. Я вирішила усе для себе. Я впораюсь. Я стану своїм ідеалом."

І останнє. Втеча. Так, банально, через вікно. Це вже можна назвати поганою прикметою, адже скільки дівчат у пошуку кращого життя тікали через вікно у мегаполіси, а потім зі сльозами на очах повертались пригнічені та спустошені додому. Але мені не було чого втрачати. Я вже пригнічена та спустошена і єдине, що я боюсь загубити, так це свої амбіції, які зібрати доладу вийшло не з першого разу.

***

Потяг у мене о 21.00, а приїхала я на 30 хвилин раніше. Сідаю на лавку біля потрібної колії та чекаю. На телефон вже надходять дзвінки. Виймаю сімкарту та кладу у карман. Треба купити цигарки. Десь тут повинен бути магазинчик...

Заходжу у невеличку будівлю, де є напевно все, що потрібно людям. В мене досить часу, щоб порозглядати тут усе. Підходжу до відділу з іграшками та згадую своє дитинство. Маленька Ада завжди хотіла покорити цей світ, але ніхто й не здогадувався, що вона буде втікати зі Львова ось так.

Мою увагу привернув маленький слоник. Його очі благали забрати з собою у затишну домівку. Я взяла його у руки та відразу зрозуміла, що він повинен бути моїм.

- Затишну домівку я тобі не гарантую, але мою любов обов'язково, - посміхнулась я йому та побігла швидко купувати цигарки, адже мій потяг вже прибув на колію.

Я завжди ненавиділа запах цигарок, але вони все одно дуже заспокоювали. Коли б життя було краще, я б навіть не дивилася на них.

- Доброго дня, дівчино. Ваші документи та квиток, - запитав проводник років сорока.

Я протягнула йому все, що він в мене попрохав та, забравши паспорт назад, зайшла у вагон. Швидко знайшла своє місце, що знаходилось на нижцій полиці.

Я з дитинства не любила їздити на верхніх. Страх впасти та відсутність столика (адже, його завжди присвоюють ті, хто сплять на нажчих) мене бентежила.

Мене відразу ж напружила ситуація з дитиною, що хникала на полиці напроти. Я почала розкладати речі, як до мене підійшла молода жінка з тою малою дівчинкою, яка й досі хникала.

- Дівчино, вибачте, що я вас турбую, але виникла не дуже зручна для нас ситуація... Нам вже завтра конче потрібно бути у Києві, а місце залишилось на верхній полиці лише одне, - о ні. Я вже знаю, що вона хоче запропонувати. - Я дуже прошу вас уступити нам ваше місце, адже моя донечка дуже боїться висоти.
У очах цієї жінки стояла велика мольба, але я не збиралась поступатись. Це місце купувала я. І я буду на ньому спати.

Хоч мене і переповнювали емоції злості, я досить вічливо відповіла:

- Вибачте, але ні. Я теж боюсь їздити зверху. Запитайте у того, хто буде спати поряд.

Вже уночі, коли я намагалась уявити своє чудове майбутнє, знову почула хникання цієї дитини. І, чомусь, так заколола мене моя дурнувата совість, що я піднялась і запропонувала:

- Слухайте, давайте дівчинку сюди. Хай лягає біля мене. Разом якось і поспимо.

- Було б чудово! - в її голосі було чути полегшення. - Підеш до дівчинки на ліжко? - мала замахала головою.

Я слухала рівномірне сопіння дитини та відчувала аромат молочка від неї. І подумала про свою маму. Як вона зараз? Я ж зовсім не хотіла згадувати про неї та батька з друзями, рік так точно. Але... Щось не зрозуміле в мені само дістало з сумки сім карту та вставило її у телефон. Швидке повідомлення мамі вже все одно нічого не змінить.

"Не хвилюйся. Зі мною все добре, але вже як години три я за тисячу миль від дому..."