Розділ 4

Люди сходять з потяга і, наче розсипані мандарини, котяться кожен у свій бік. На пероні стоїть міцний гуркіт коліщаток, на вулиці світає. Когось зустрічають, комусь не далеко. Навіть дивно, скільки людей зустрічають Різдво у потязі.

Коли пасажири зникають з перона, залишаємось тільки ми з Олесею і роззираємось довкола. З іншого боку колії біжить чоловік в розстебнутій куртці. На голові смішна шапка, в руках квіти, а навколо шиї обмотаний шарф. Такий самий, як у мене. Всередині все холодіє, перетворюється на грудку снігу і застрягає у горлі. Не можу поворухнутись і мовчки витріщаюсь на все, мов статуя.

Я не впевнена на сто відсотків, але в голові проскакує думка, що це Андрій. Господи, як же не зручно вийшло. І нащо було бовкати про чоловіка, якого сподівалась зустріти на пероні незнайомці? Сварю себе страшенно. Та що вже зробиш, відступати немає куди, як і натовпу, з яким би можна було змішатись.

Чоловік, здається, мене не помічає чи просто не звертає уваги, підбігає до Олесі і підхоплює її на руки. Піднімає над землею, кружляє і цілує, цілує, цілує.

Олеся стає поруч з чоловіком і знайомить нас.

— Тарасе, — усміхається Олеся, — Це моя знайома, Сніжана.

— Приємно познайомитись, Тарасе, — простягаю руку і він легко її стискає. Вимушено усміхаюсь, бо щойно, здається, пережила торнадо всередині.

— Ми ж можемо її підвезти? — заглядає в очі Тарасу Олеся, тримаючи його під лікоть.

— Звісно, — усміхається їй, — Прикольний шарф, — каже мені, роздивляючись мій червоний шарф. Один в один, як і у нього на шиї. — Звідки він у вас?

— Це подарунок, — відповідаю і берусь за ручку валізи, — На день народження.

Ми йдемо по перону з валізами до його автівки.

Тарас натискає на брелок і сіра Вольво блимає фарами, її сигналізація вимикається і ми, склавши валізи до багажника, пірнаємо в теплий салон. Олеся сідає на переднє пасажирське сидіння, я — на заднє. Тарас заводить двигун і вмикає пічку на повну, салон наповнюється шумом разом з потоками тепла. Щітки двірників ковзають по лобовому склу, зганяючи м’які сніжинки, що так норовливо намагаються його засипати.

Ще пів години їзди і ми біля хвіртки дому моїх батьків. На ганку світить ліхтар, бо попри ранковий час на вулиці ще темно. У вікнах не світиться.

— Дивно, — кажу і дивлюся на годинник, — Мама завжди встає о шостій.

Виходжу з машини, Тарас дістає мою валізу з багажника і ставить на сніг.

— Твої точно вдома? — питає Олеся і кутається дужче в своє пальто, — Йди, постукай. Ми почекаємо. 

— Дякую, — кажу і берусь за ручку валізи, — Але вони певно в церкві. Сьогодні ж Різдво.

— Підвезти тебе до церкви? — пропонує Тарас, позіхнувши.

— Ні, дякую, — кочу свою червону валізу по білому снігу, що все сипле і сипле, — Я лиш валізу залишу і сходжу. Прогуляюся селом.

— Раптом що — дзвони, номер у тебе є, — Олеся махає мені рукою і сідає в автівку, 

Авто повільно вирулює з вулиці, кидаючи жовте світло фар попереду. Проводжаю їх поглядом, поки вони не зникають в світанковій імлі, і рушаю до ґанку. 

Пес висовує кудлату сонну голову з будки і, впізнавши мене, тихо скавучить. А тоді ховається назад. Погода і справді не сприяє бажанню навіть носа висовувати з теплого лігва.

Стукаю голосно в двері, хоча знаю, що марно. Якщо в хаті темно — значить нікого немає вдома. 

Точно в церкві.

Закочую валізу за будинок, подалі від людських очей. Важко не помітити червону пляму посеред білого сніжного простирадла. Перевіряю рівень заряду на телефоні — майже половина. На кілька годин вистачить.

Задираю голову догори — неба не видно, тільки сива імла і маленькі сніжинки налипають на вії. Часто моргаю.

На вулиці пахне морозом і дров’яним димом, з коминів тоненькими цівками ліниво повзе дим. Ось, у сусідів — справа, зліва, через дорогу. А над комином батьківської хати — ані натяку на дим немає. Серце смикається і починає стукати частіше. 

Значить, в хаті давно не топилося. 

Значить батьки не в церкві. 

Може нарешті поїхали в подорож, як завжди мріяли? 

«Яка ж я дурепа! — лаю себе подумки, — Треба було подзвонити.»

Руки змерзли, але я швидко знімаю рукавички і розблоковую екран. Тицяю на номер мами і слухаю довгі гудки в слухавці. Після третього гудка відповідають:

— Доню, щось сталося? — швидко говорить мама, замість привітання.

— Все добре, мамо. А ви де? Я приїхала, а вдома нікого немає.

По той бік слухавки спочатку чути якийсь шурхіт, а тоді сміх.

— А ми в Києві, — каже мама, — Щойно з потяга зійшли.

— Що ви там робите, в Києві? — ховаю одну руку в кишеню, бо пальці мерзнуть.

— Приїхали привітати єдину доньку з днем народження. Сюрприз хотіли зробити.

Тепер вже і я сміюся. Чи то від нервів, чи від радості, чи від полегшення.