Розділ 3

З того часу минув рівно рік. І ось я знову на вокзалі, допиваю свою каву і позираю на годинник. Майже восьма. До кіоска вистроїлася чимала черга, але Андрія серед них немає. Може не помітив мене в цьому натовпі?

Хоча, дуже в цьому сумніваюся. Посеред людей, одягнених в темний одяг, посеред міста, закутаного в темну мряку я мала б видаватися яскравою плямою в своєму червоному пуховику і в червоній шапці з балабоном. З маленькою червоною валізою і шарфом, який він мені подарував після того поцілунку.

На вулиці холодно, сніг мете косими смужками, забивається під куртку, вітер холодить шкіру. Переминаюся з ноги на ногу, пританцьовуючи, ще майже годину. 

Дива не сталося. Андрій так і не з’явився.

Допиваю свою другу непристойно дорогу каву і поволі плентаюся на перон.

Вокзал шумить скреготом коліщаток і людським гамором, потріскуванням гучномовця і уривками оголошень. Колеса моєї валізи монотонно шкрябають гранітну підлогу вокзалу, поки я шукаю вихід до своєї колії.

Питання, чому він не з’явився, постійно крутиться в голові. А він взагалі пам’ятає про моє існування? Чи той поцілунок проминув просто епізодом в день, сповнений тривог і хвилювань? 

Та, якщо чесно, я і сама не вірила, що це щось означає. Рік жила звичним життям, лиш зрідка згадуючи той поцілунок і випадкову зустріч. А сьогодні з самого ранку так серце зайшлося в передчутті, що руки весь день помалу тремтять. Так хочеться вірити в диво і зустрітися. Обмінятися номерами телефонів, як нормальні люди, а не домовлятися про зустріч за рік. 

Та певно життя затягує у вир, стирає щемкі моменти з пам’яті, підміняє їх  поточними планами і справами. І в цій метушні легко загубити відчуття дива.

Та я все ж сподівалась. І навіть зараз, оглядаючи пасажирів на пероні, шукаю поглядом його постать.Марно. Він не прийшов.

— Ваш квиточок, — ввічливо питає провідник, перевіряє документи і пропускає мене до вагону. 

Моє купе посередині вагону. Коли я заходжу туди, моя компаньйонка вже переодягнулася і розмістилася.

— З Різдвом вас, — молода жінка усміхається. 

На ній м’який светр з оленями і святковий настрій. На столику в купе стоїть упаковка печива і дві барбариски. Фіранки розшторені, та з вікна всеодно нічого не видно, окрім плям жовтавого вокзального світла.

— І вас з Різдвом навзаєм! — вітаюся і, запхнувши свою валізу під диван, сідаю.

Потяг рушає і вже за десять хвилин до купе стукає провідник з гарячим чаєм в металічних підстаканниках. Ми з сусідкою по купе переглядаємося і ствердно киваємо. Ну яка ж поїздка обійдеться без фірмового чаю.

— Олеся, — жінка так завзято киває головою, що її руді кучері вибиваються з зачіски і кілька спіральних завитків падають на обличчя. 

— Сніжана, — відповідаю ввічливістю.

— До Львова на свята?

— Так, — кажу і зав’язую волосся у хвіст, — Уявляєш, десять років не зустрічала Різдво з родиною!

— Ого, — вигукує Олеся, — Десять років не бачила рідних?

— Та ні, — сміюся, — Я приїжджаю кілька разів на рік. А от на Різдво давно вже не була. Та я його, в принципі, і в Києві не святкувала. Постійно на роботі. Але й зустрічати його не було з ким, так що немає про що шкодувати. А ти? До рідних чи на атракціони?

— Можна сказати, що на атракціони, — сміється, — Але з рідними все ж зустрінусь.

Ми п’ємо чай і говоримо про все на світі. Не даремно говорять про випадкового попутника, з ним можна говорити про все, що тебе турбує, не хвилюючись, що це десь випливе в реальному житті.

Олеся розказує мені свої тривоги, ділиться сумнівами. А тоді я їй розповідаю про свої марні очікування. Я щаслива, що їду на свята до сім’ї, але все ж смуток від несправджених надій потихеньку шкребеться, проситься бути висловленим.

— І ти справді сподівалася, що він прийде? — питає Олеся.

— Справді, — сміюся і сама розумію наскільки безглуздо це звучить. — Звучить по-дитячому, так? Може й так… Я просто, знаєш… Хотіла дива. Справжнього дива для себе. Бо у мене ще й день народження завтра, не тільки в Ісуса. 

Зітхаю і відчуваю, як кров приливає до моїх щік. Стає трохи соромно за свої сподівання. Точно, як маленька капризна дівчинка.

— А може він тебе не впізнав? — припускає Олеся, — Ви ж бачились всього раз кілька хвилин рік тому!

Олеся несподівано підтримує. Її карі очі сповнені співчуття і розуміння.

— Звісно я припускала таку можливість. Тому і одяглася вся в червоне, щоб точно бути помітною. 

— Це точно, — усміхається Олеся, — Тебе важко було не помітити.

— Ну ось, сама бачиш. А звернувши увагу, він би помітив мій шарф, — дістаю його з рукава куртки і показую Олесі, раптом та не звернула уваги, — Це ж він мені подарував тоді. На пероні. Видно ж, що ручна робота.

— А якщо… — Олеся ледь не висловлює свою думку, але осікається і замовкає.

— А якщо він мене помітив і вирішив не підходити? Ти ж це збиралась спитати? — перепитую, ковтаю грудку в горлі, — Теж про це думала. Може й так бути. Постояв, подивився і подумав: нащо воно мені треба? І не підійшов. Може й так. Мабуть, не судилося…