Розділ 2

* * *

— Пробач мені моє нахабство, але раз вже доля така прихильна до мене, то маю скористатися моментом, — Андрій ставить свою спортивну сумку на підлозі тамбуру і миттю долає дві розкладених сходинки, спускаючись до мене.

Лиш мить, за яку встигаю потонути в його сірих очах і розтиснути долоні, міцно зчеплені в замок, і він обхоплює мою голову руками, ніжно торкається моїх губ своїми.

Вони теплі, майже гарячі, переплітаються з моїми — трохи холодними, бо першу секунду я їх не відчуваю. Та вони нагріваються за секунду. Кров вдаряє в голову і закипає, а тоді, набравши розгону, шугає в ноги, поколює в пальчиках, міцно стиснутих тісними кедами. Шапка спадає з волосся і, прокотившись спиною, зникає десь на пероні. Я не пручаюся, мені приємно і затишно. Від нього пахне кавою і трохи тютюном. Його щетина поколює моє обличчя, але мені хочеться ще. Подумки шепочу «тільки не зупиняйся». 

Ми навряд чи ще зустрінемось, і тому я можу побути трохи зухвалою — робити те, що ніколи б собі не дозволила — цілуватись на пероні з хлопцем, якого знаю максимум пів години. Навпомацки простягаю руки і обплітаю його за пояс, притягую до себе. Він з полегшенням видихає мені в губи. Притискає міцніше, правою рукою притримує мою потилицю, а ліва опускається на мою поясницю. Цілує, наче вперше і востаннє. Тілом проходить дрож, гаряче відчуття забороненого плоду зігріває нутро. Коліна, мов желе, ледь тримають мене. Під заплющеними повіками щемить. 

— Мужчина, ви їдете чи передумали? — роздратовано гукає провідниця, — Потяг відправляється.

— Секунду, — Андрій відпускає мої губи і впирається своїм чолом в моє, його очі все ще заплющені. Мої ж трохи підглядають з-під примружених повік. 

Андрій знімає свій червоний шарф — єдину яскраву річ зі свого одягу — і обмотує його навколо моєї шиї. Ще раз коротко цілує мої губи і заскакує у вагон.

 — Сніжано, — гукає з-за спини провідниці, яка складає сходи до вагону, — Давай так. Якщо це і справді наша доля, наступного Різдва зустрічаємось там же, де й сьогодні. О сьомій вечора.

Я, притуливши руки до грудей, киваю головою. А тоді роблю кілька кроків за потягом, що рушає, махаю йому на ходу. Я прийду.

Потяг зникає в темряві, минаючи жовті вокзальні ліхтарі і перетворюється на маленьку світлову крапку на темному горизонті. Серце моє калатає, мов скажене. Притуляю свою холодну долоню до гарячих губ — туди, де ще хвилину тому були його губи — і замріяно заплющую очі, викликаючи з пам’яті ті відчуття, які ще не встигли ніде сховатися. Хочу закарбувати це. 

Як подарунок. Мій особистий подарунок на Різдво.

Ніщо не натякало на такий поворот подій, Андрія я знаю від сили хвилин тридцять, а здається ніби були знайомі все життя. Цьому неймовірному поцілунку передували кілька хвилин знайомства на вокзалі. Тоді я йшла на вокзал з чітким наміром поїхати додому на свята. Наважувалась з місяць, мабуть. А тоді заметіль, затримка потяга і моє рішення побалувати себе дорогущою кавою в привокзальному кіоску, яке й закінчилося знайомством з Андрієм.

— Зробіть, будь ласка, чорного чаю з лимоном, — чоловік з притрушеним снігом волоссям потирав руки від холоду, пританцьовуючи біля кіоска. Спортивна сумка, закинута на одне плече, визирала з-за спини, смугастий шарф недбало обгорнутий навколо шиї, частково приховував кількаденну щетину.

— Важкий день? — спитала, зустрівшись з ним поглядами. В моїх руках горнятко теплого лате, а валіза вдало слугує стільцем.

— Та таке… — він махає рукою, поки готується чай, — Сподівався схопити якийсь квиток на потяг останньої миті. Думав, в переддень Різдва можливе диво. Але, попри те, що потяг спізнюється, ніхто не захотів уступити. Пробачте, якщо набридаю.

— Зовсім ні, — його голос приємний, а говірка нагадує моє дитинство, — Ви зі Львова?

— Угу, — мугикає і відсьорбує чай, — Так помітно?

— Трохи, — знизую плечима, проганяючи холод, що підступно увірвався з поривом вітру під розстебнуту куртку, — Знайома говірка.

— Я — Андрій, — усміхається, від чого на його щоках проступають ямочки.

— Сніжана, — салютую кавою і він підходить до мене ближче, — Можу чимось вам допомогти?

— Хіба що маєте зайвий квиток до Львова, — підморгує, — А так, навряд чи…

Квиток до Львова маю, але ділитися ним з незнайомою людиною не маю бажання. Я заздалегідь придбала його, щойно квитки з’явилися в продажу. На Різдво це дуже популярний напрямок, тому вважаю ледь не дивом, що вдалося все ж його придбати. І я десять років не була вдома на Різдво. Це мій квиток і крапка. 

Вголос не кажу нічого, а у відповідь просто усміхаюся.

Він п’є чай з лимоном, а я — лате, і ми говоримо про улюблену музику, фільми і книги. Дивуюся, як легко йде розмова і що у нас стільки спільного. 

Нарешті табло сповіщає, що колії розчищені і потяг відправиться з невеликою затримкою. Я хапаю валізу і ми йдемо на перон.

— Спробую ще з провідником домовитись. Я можу і в тамбурі їхати. Там шість годин всього. Плюс-мінус.

— До Львова на свята плануєш? — питаю мимохідь.

— Якби ж то, — сумно зітхає, — Краще б на свята. Маму в лікарню забрали. Інсульт. Приємного мало.