КВИТОК на Марсіанський Експрес

ПОСАДКА НА МАРСІАНСЬКИЙ ЕКСПРЕС

     Фраза про яблука, які ростимуть у майбутньому на Марсі, часто асоціюється з міфом про те, що її колись уперше сказав сам Карл Саган — знаменитий астроном, науковий популяризатор і письменник-фантаст. Уже потім її підхопили та растиражували в різних оповіданнях, статтях, виступах і навіть піснях.
     До речі, причетність Сагана до цієї фрази була перевірена навіть штучним інтелектом, який, перелопативши всі відомі й доступні джерела інформації, залишив за Карлом Саганом першість у цьому висловлюванні. Однак точного джерела чи дати появи цієї фрази в його творах або промовах знайдено не було — лише непрямі згадки про те, що десь при свідках вона була сказана.
     У будь-якому разі в суспільстві, на тлі успіхів космічної програми землян, уже тоді витала популярна тема освоєння найближчих до Землі планет. Зрозуміла річ — погляд був спрямований саме на Марс.

     При цьому Саган був одним із найяскравіших дослідників космічного простору й активно обговорював перспективи заселення Марса, а також можливість і необхідність трансформації планети для проживання людини. Його праці, охоплюючи телепрограми та книжки, надихали багатьох письменників і ентузіастів науки думати про майбутнє людства в космосі, зокрема про можливість вирощування рослин на Марсі, у тому числі яблук.
     Звісно, зараз на Марсі яблука не ростуть, але процес наближення до цього вже розпочався. І я дуже рада, що живу в такий час, а головне — можу особисто спостерігати, як розквітає планета Марс.

КВИТОК НА ЕКСПРЕС

     Перельоти між планетами Сонячної системи для мене вже стали буденною справою. Я людина сентиментальна. Попри те що потреба у фізичному квитку для посадки на будь-який рейс давно відпала — завдяки безлічі способів дистанційної реєстрації та особистим електронним системам зв'язку, — я все одно обов'язково купую його матеріальну копію з обов'язковим зазначенням мого імені як пасажира: «Аліса Семенова. VIP-пасажир».
     Звісно, це вже не той знаменитий клапоть паперу, який уперше продали в Англії 1830 року на перший залізничний потяг лінії Ліверпуль — Манчестер. Тепер це напівпрозора картка, виготовлена на основі рідкісного мінералу з Марса. Вона світиться в гравітаційних полях планет: на Землі — традиційно яскраво-синім кольором, на Марсі — яскраво-червоним. Чим далі від Землі, тим сильніше змінюється колір квитка. Уявіть собі: ваш квиток на рейс поступово перетворюється з блідо-блакитного спочатку на жовтий, потім на помаранчевий, а на підльоті до Марса стає червоним.
     Обов'язково купити такий квиток — моя данина дитинству та спогадам про мій перший політ на Марс.
     До речі, ви в курсі, коли був проданий перший квиток на космічний корабель? У 2001 році його придбав Денніс Тіто — перший космічний турист. Квиток на корабель «Союз» коштував тоді цілих 20 мільйонів старих доларів. Серйозна сума на ті часи.
     З того часу комерційні квитки на космічні кораблі стали своєрідним символом мрії людини злітати в космос. Для мене ж це радше ритуал, ніж необхідність. Я їх колекціоную. Кожен маршрут має свою емблему й відображає культуру планети, куди я літала, традиції рейсів і компаній, послугами яких користувалася.
      Кожен квиток у моїй колекції — витвір мистецтва.
     Особливе місце в цій колекції посідають квитки «Марсіанського Експреса». Щоразу вони різні, і чим частіше ти користуєшся цим рейсом, тим більше можливостей він відкриває в майбутньому.
     Моя мета — «Квиток Марка Твена». Саме так він і називається. Компанія-оператор Експреса видає його видатним пасажирам або тим, хто скористався її послугами понад тисячу разів.
     Це «вічний квиток» — такий самий, який у XIX столітті американська залізнична компанія вручила письменнику Марку Твену на знак вдячності за серію статей про свою діяльність.

ДОГНАТИ МАРСІАНСЬКИЙ ЕКСПРЕС

     Ближче до Землі, за орбітою Марса, у бік Сонця, існували свої обмеження швидкості. Ця область Сонячної системи між Марсом і Землею перетворилася на своєрідне космічне шосе, наповнене безліччю кораблів, торговельних флотів, дослідницьких експедицій і транспортних перевезень.
     Тут спостерігався щільний рух кораблів, які прямували в обидва боки, що створювало вражаючий пейзаж із мерехтливих вогнів та спалахів на темному тлі зірок. Щільність руху була досить високою, і, щоб уникнути зіткнень, прискорення вище певної межі заборонялося. Тому з Землі на Марс можна було долетіти вже не так повільно, як у часи перших міжпланетних експедицій, але й не так швидко, як уявляли собі фантасти минулого.
     Найповільніший пасажирський транспорт, що курсував між Землею та Марсом, називався «Марсіанським експресом», тому що ніколи ніде не зупинявся й використовував ефект так званої «гравітаційної рогатки», щоб, зробивши коло навколо Землі, знову вирушити до Марса.
     «Гравітаційна рогатка», або маневр гравітаційного захоплення, — це метод використання гравітаційних полів планет та інших небесних тіл для зміни курсу й швидкості космічного корабля.
     Подорожі від Землі до Марса з використанням подібного методу почали застосовувати одразу після першої висадки людини на планету. Маршрут займав кілька місяців, оскільки середня відстань між Землею та Марсом становить близько 225 мільйонів кілометрів.
     Якщо користуватися тільки гравітацією планет, летіти довелося б дуже довго. Тому за межами планетарного сектора корабель отримував розгінний імпульс від основних двигунів ГСД — гравітаційно-стискального двигуна. Саме він значно скоротив час польоту між Землею та Марсом.
     В Академії мені доводилося вивчати його будову. Ремонтувати такі двигуни нас не вчили, але знати, як вони виглядають і за яким принципом працюють, було обов'язковою частиною курсу. За допомогою мініатюрних моделей ГСД ми навіть гнули сталеві бронеплити в лабораторії «Космічних аномалій».
     ГСД, встановлений на «Марсіанському експресі», був порівняно малопотужним, хоча й використовував той самий принцип впливу на гравітаційні поля та стиснення простору-часу для створення своєрідної «бульбашки» навколо корабля, що й потужніші міжпланетні та міжгалактичні судна.
     Ця технологія вже понад сто років дозволяє людству подорожувати космосом зі швидкістю, близькою до світлової. А після відкриття підпросторової системи гравітаційних тунелів дальність перельотів стала обчислюватися десятками й сотнями світлових років. Смішно сказати, але перші міжпланетні кораблі були просто «велосипедами» порівняно з нинішніми.
     Після відкриття гравітаційних хвиль і появи технології управління часом у людства з'явилася можливість створити систему штучного управління гравітаційними хвилями, яка взаємодіє з потоками просторово-часового континууму.
     Корабель стискає простір попереду за курсом і розширює його позаду себе, що дозволяє переміщатися з максимально відомою швидкістю як у звичайному космосі, так і в гравітаційно-просторових тунелях.
     Найцінніша особливість цього двигуна — стартовий імпульс. Завдяки гравітаційно-просторово-часовій бульбашці сам стрибок усередині корабля практично не відчувається, незважаючи на миттєвий розгін майже до світлової швидкості.
     Щоправда, здійснювати такі стрибки в межах Сонячної системи безпечно тільки в спеціально виділених транспортних коридорах або через підпросторові ворота за її межами. Усі вони розташовані за орбітою Марса. Там же розташований гальмівний коридор для всіх міжпланетних, міжзоряних і міжгалактичних кораблів, що прибувають у сектор.
     За особистими відчуттями людини, яка не раз літала на міжпланетних і міжзоряних лініях, стрибок усередині бульбашки не викликає неймовірних перевантажень. Чого не можна сказати про ударну дію за її межами.
     Під час спрацьовування ГСД краще нікому не перебувати в радіусі трьох кілометрів — інакше сплющить, як консервну банку.
     Я бачила, як величезні астероїди розліталися на пил під час екстреного маневру ухилення з короткочасним увімкненням ГСД.
     У нас на курсі були віртуози, які могли одним коротким увімкненням двигуна буквально зрушити будь-який предмет у космосі. Наприклад, відправити космічне сміття куди-небудь за межі сектора, ніби футбольний м'яч у кегельбані. Це був вищий пілотаж, за який викладачі іноді навіть сварили.
     Енергетична установка ГСД працює за принципом поділу атомів у реакторі, який використовує паливо, синтезоване з темної матерії. Вона забезпечує практично безмежний запас енергії — ніби маленька кишенькова зоря.
     Єдине обмеження — час роботи таких двигунів у заселеній зоні Сонячної системи. Просторово-часова бульбашка створює потужні перешкоди в континуумі у величезному радіусі навколо корабля, що далеко виходить за межі трикілометрової зони безпосереднього гравітаційного впливу. Тому використання ГСД у карантинній зоні Землі дозволено тільки в межах чітко визначеного розгінного коридору.
     Використовуючи гравітаційну рогатку, космічний корабель виконував гальмування, здійснював обліт Землі й Марса, після чого знову виходив на маршрут, проходячи через заздалегідь розраховані гравітаційні точки. Це дозволяло економити паливо, використовуючи гравітаційні поля планет для виконання маневрів.
     На віддаленій ділянці маршруту вмикався ГСД. Далі корабель, використовуючи гравітаційні стернові двигуни, гальмував до кінця шляху.
     Без такого імпульсу політ міг займати від чотирьох до дев'яти місяців — залежно від обраної траєкторії, швидкості корабля та ефективності використання гравітаційних маневрів. З застосуванням ГСД час польоту скорочувався до двох діб, а іноді — лише до кількох годин. Такі рейси теж існували.
    Подібний спосіб пересування дозволяв значно знизити витрату палива й енергії, роблячи міжпланетні перевезення в межах Сонячної системи максимально безпечними й економічними.
     Взагалі, на маршруті працювали два «Марсіанські експреси» — перший і другий. Вони завжди зустрічалися десь посередині шляху, ніби два фунікулери на гірському схилі: один піднімається, інший спускається, і пасажири вітають один одного через вікна.
     Щоб потрапити на «Марсіанський експрес», потрібно було дочекатися його прибуття на орбіту Землі, а потім, наздогнавши його на орбітальному транспортному кораблі, та піднятись на борт на ходу.
     Ці кораблі-ветерани нашої зоряної системи курсували між Марсом і Землею понад сімдесят років. Їх ремонтували просто в польоті, практично не виводячи з експлуатації.
     Щоправда, якщо ти запізнився на свій експрес, чекати наступного доводилося дві доби.
     Звісно, сьогодні до Марса можна дістатися й швидше — на чартерних міжпланетних кораблях усього за десять–п'ятнадцять годин.
     Можна було б і ще швидше, але рух здійснюється за спільним Магістральним коридором. Ця область стала своєрідним космічним шосе, де швидкість кораблів обмежена через високу щільність руху.
     Під «щільністю» тут мається на увазі відстань між кораблями в десятки, а іноді й сотні кілометрів. Однак при подібних швидкостях це надзвичайно насичений транспортний потік, який вимагає від пілотів і командирів постійної концентрації та суворого дотримання правил безпеки на кожному етапі польоту.