Епілог

Минув рівно рік з того вечора, коли Димко привів Максима до художньої студії. Настав теплий травневий вечір, коли повітря стає солодким від цвіту акації, а сонце сідає повільно, ніби не хоче залишати це щасливе місто.

У великому заміському будинку Дениса та Віри сьогодні було галасливо. На терасі накривали великий стіл. На самому почесному місці, на стіні тераси, висіла невелика, але дуже гарна картина, яку Катя намалювала спеціально для цієї зустрічі. На ній був зображений великий золотистий пес Барон, який сидів на пухнастій хмаринці й з доброю посмішкою дивився вниз на своїх друзів. Під картиною завжди стояв свіжий букет польових квітів — знак того, що він назавжди в їхніх серцях.

Першими приїхали Максим та Катя. Димко, тепер уже солідний і дуже доглянутий кіт, поважно вийшов із машини. Він не боявся — він відчував, що це місце наповнене любов'ю.

— О, а ось і наш сріблястий Купідон! — вигукнув Денис, виходячи назустріч друзям.

Віра вибігла слідом, вона ніжно глянула на портрет Барона, ніби вітаючись із ним, а потім обійняла Катю.

— Знаєте, — тихо сказала Віра, — сьогодні вранці я бачила в небі хмаринку, дуже схожу на великого пса. Здається, Барон сьогодні теж з нами і дуже задоволений, що ми всі зібралися.

Раптом з-за кущів жасмину визирнула гостра руда мордочка. Рудик, почувши гостей, примчав зі свого лісового вольєра. Він завмер на мить, розглядаючи Димка. Лис нахилив голову набік, а кіт поважно муркнув. Секунда напруження — і ось уже рудий хвіст і сріблястий хвостик весело закружляли на галявині.

— Подивіться на них, — усміхнулася Катя, обіймаючи Максима. — Кожен із них прийшов до нас по-своєму. Барон навчив Ксенія та Артема мудрості й любові, Рудик приніс у життя Віри та Дениса драйв, а Димко повернув мені віру в дива і привів мене до тебе.

— Вони — наш магічний літопис, — додав Максим. — І Барон був тим, хто почав цю першу сторінку. Без його великого серця не було б і нашого щастя.

Вечір тривав за розмовами. Коли зовсім стемніло, на небі запалилася одна особлива, найяскравіша зірка. Вона мерехтіла золотавим світлом прямо над терасою. Всі на мить замовкли, дивлячись угору.

— Дивіться, це Барон нам підмигує, — прошепотіла Віра.

Димко зручно вмостився на колінах у Каті, а Рудик приліг біля ніг Дениса. Магічний літопис продовжувався. І хоча Барон тепер був небесним охоронцем, його доброта продовжувала жити в кожному мурчанні Димка та в кожному веселому стрибку Рудика.

Бо справжня любов ніколи не вмирає — вона просто змінює подобу, щоб назавжди залишатися поруч.