Розділ 4

Минув місяць. Студія Каті перетворилася на справжній вулик. Повсюди стояли нові полотна, а Максим, як і обіцяв, став «технічним директором» підготовки до першої великої виставки. Він налаштував професійне світло так, щоб кожна картина виглядала об’ємною, і створив інтерактивний сайт для проекту «Карта добрих сердець».

— Максе, я так хвилююся, — Катя поправляла край великого полотна, яке було завішене білою тканиною. — Що, як ніхто не прийде? Або якщо вони не зрозуміють, що я хотіла сказати?

Максим підійшов до неї й м’яко поклав руки на плечі.

— Катю, ти бачила чергу за квитками на сайті? Люди хочуть бачити не просто картини, вони хочуть бачити історію. Твою історію. І історію Димка.

Димко, який за цей місяць помітно округлився і став ще більш блискучим, поважно обходив залу. На шиї у нього був маленький метелик сріблястого кольору — Максим наполіг, що головний герой має виглядати святково. Кіт ніби розумів важливість моменту: він не бешкетував, а лише час від часу терся об ноги Максима, нагадуючи, хто тут насправді все влаштував.

Коли двері студії відчинилися для перших гостей, залу наповнив шепіт захоплення. Серед відвідувачів були й знайомі обличчя: Денис прийшов разом із Вірою, а за ними — ще кілька друзів, які підтримували притулки для тварин.

— Подивіться на це! — прошепотіла Віра, зупиняючись перед центральною експозицією.

Катя зробила глибокий подих і зняла тканину з головної картини. На величезному полотні був зображений вечірній парк, стара верба, а під нею — дві постаті, з’єднані сріблястою ниткою, яку тримав у лапках прозорий, майже казковий кіт. Картина називалася «Алгоритм долі».

— Це неймовірно, — сказав Денис, потискаючи руку Максиму. — Ти таки знайшов свій «живий хаос», друже.

Раптом у залі залунала тиха музика. Димко, відчувши, що увага зосереджена не на ньому, вирішив внести фінальний штрих. Він вискочив на невеликий постамент біля картини і сів там у тій самій позі, що й на полотні. Гості вибухнули аплодисментами.

— Він справжній актор, — засміявся Максим.

Під вечір, коли більшість гостей розійшлася, а в залі залишилося лише м’яке світло софітів, Катя підійшла до вікна.

— Максиме, подивись.

На підвіконні, поруч із Димком, лежав той самий старий скетчбук, відкритий на портреті незнайомця. Тепер поруч із малюнком лежав справжній олівець, а Максим стояв поруч у реальності.

— Ти знаєш, — тихо сказав Максим, обіймаючи Катю. — Коли я писав код для «Карти сердець», я думав, що це просто допомога іншим. Але Димко допоміг мені знайти шлях до власного серця.

— Він просто знав, що нам обом потрібен цей «Квиток до щастя», — відповіла Катя, прихиляючись до нього.

Димко заплющив очі й замуркотів. Його місія була виконана. Він повернув Каті її натхнення, а Максиму — його почуття. Тепер у нього був теплий дім, два люблячих серця і ціла галерея, присвячена його сріблястим пригодам. А десь на «Карті добрих сердець» з’явилася нова яскрава точка — точка, де почалася їхня спільна історія.

Коли останні відвідувачі покинули залу, і в повітрі залишився лише ледь помітний запах парфумів та свіжих квітів, Максим підійшов до Каті. Він дістав із кишені маленьку коробочку, обтягнуту сірим оксамитом — кольором точнісінько як шубка Димка.

— Катю, — почав він, і його голос, зазвичай впевнений, трохи здригнувся. — Ти казала, що Димко приніс тобі втрачений скетчбук, бо знав, що там твоє минуле. А я хочу попросити тебе розділити зі мною майбутнє.

Він відкрив коробочку. Там лежала тонка золота каблучка, але замість звичайного діаманта її прикрашав рідкісний сріблястий перламутр, що переливався всіма кольорами веселки.

— Це... це той самий сріблястий підшерсток? — прошепотіла Катя, відчуваючи, як серце вистрибує з грудей.

— Це символ нашої зустрічі, — відповів Максим. — Ти згодна стати моїм найголовнішим алгоритмом?

Катя не відповіла словами — вона просто кинулася йому на шию. У цей момент Димко, який досі поважно сидів на постаменті, вирішив, що сцена потребує фінального аккорду. Він зіскочив на підлогу, підчепив лапою стрічку від одного з подарованих букетів і почав гасати навколо пари, обмотуючи їхні ноги яскравою атласною лінією.

— Він знову нас зв’язує! — сміючись крізь сльози, вигукнула Катя.

Вони стояли посеред своєї виставки — програміст, який навчився відчувати, художниця, яка знайшла свою втрачену частинку, і сріблястий кіт, який виявився найкращим сценаристом у світі.

На екрані монітора, що стояв у кутку зали, пульсувала оновлена «Карта добрих сердець». Завдяки виставці тисячі людей дізналися про Димка, і сотні інших безхатніх котів та собак тієї ночі отримали шанс знайти свій дім.

Димко підійшов до вікна і подивився на нічне місто. Він знав, що завтра вони знову підуть у парк, і він знову буде гордо крокувати попереду, тримаючи хвіст трубою. Бо бути Купідоном — це не просто робота, це покликання. Особливо, коли у тебе є срібляста шубка, добре серце і два власних людини, яких треба охороняти.