Розділ 2

Катя запросила Максима всередину, і хлопець опинився в справжньому королівстві мистецтва. Повітря тут було густим від запаху олійної фарби, терпентину та свіжої деревини. Повсюди стояли картини: на одних були зображені туманні ліси, на інших — яскраві міські вулиці. Але в центрі студії, на головному мольберті, Максим помітив незавершений портрет... сірого кота.

— Я малювала його щоразу, коли ставало надто сумно, — тихо сказала Катя, наливаючи гостю чаю. — Димко був моїм єдиним другом після того, як я переїхала до цього міста. Коли він зник, я відчула, ніби з мого життя вимкнули колір.

Димко тим часом поводився як справжній господар. Він обійшов кожен куток, перевірив свої старі миски, які Катя так і не наважилася викинути, а потім стрибнув на диван поруч із Максимом і почав впевнено штовхати його лапою, підсуваючи ближче до дівчини.

— Здається, він намагається сказати, що ви тепер — одна команда, — посміхнувся Максим. — Знаєте, я програміст. Моє життя — це цифри та суворі правила. Я ніколи не вірив у долю чи інтуїцію. Але те, як цей малий вів мене через місто... це було схоже на алгоритм, який написав хтось набагато розумніший за нас.

Катя засміялася — вперше за довгий час це був не сумний, а чистий, дзвінкий сміх.

— Алгоритм серця? Мені подобається така назва.

— Катю, я... я бачу, що вам потрібна допомога в студії, — Максим озирнувся на розкидані підрамники. — Я не вмію малювати, але я можу допомогти облаштувати тут усе технічно, або просто переставити важкі речі. Тим паче, Димко, здається, не збирається мене відпускати.

Кіт підтвердив ці слова гучним «мяу» і зручно вмостився прямо на колінах у Максима, міцно вчепившись кігтями у його светр.

— Ну, якщо Димко наполягає... — Катя подивилася на хлопця з цікавістю. — Завтра я планую почати велику серію картин про «Таємне життя міста». Можливо, ви станете моїм головним критиком?

Максим відчув, як його звичний, холодний світ програмування починає наповнюватися яскравими фарбами. Він дивився на Катю, на сріблястого кота, який переможно мружився, і розумів: це не просто випадкова зустріч.

Раптом Димко зістрибнув на підлогу, підійшов до столу і... лапою перекинув склянку з водою прямо на чистий аркуш паперу, де лежав олівець Максима. Вода розлилася дивною формою, що нагадувала серце.

— Ой! — скрикнула Катя, кидаючись за серветкою. — Димку, ти знову бешкетуєш!

— Або він просто малює плани на наше майбутнє, — додав Максим, допомагаючи їй витирати воду.

Їхні руки зустрілися над мокрим столом. Це була лише мить, але Димко, сидячи осторонь, задоволено облизав лапку. Робота Купідона вимагала точності, і він, сріблястий безхатченко, який нарешті знайшов свій дім, знав: головне — вчасно розлити воду, щоб розтопити лід.

Катя не встигла підхопити серветку, як Димко, відчувши повну свободу дій, зробив ще один технічний маневр: він м’яко стрибнув на палітру, де ще залишалася свіжа синя та золотиста фарби, а потім пройшовся прямо по тому самому «водяному серцю» на аркуші Максима.

— О ні, Димку! Це ж була моя найкраща французька гуаш! — сплеснула руками Катя, але в її голосі не було роздратування, лише лагідний подив.

На папері залишилися чіткі сріблясто-сині відбитки лап, які вели від Максима до Каті. Це виглядало так символічно, що обоє на мить замовкли, розглядаючи «шедевр» малого бешкетника.

— Знаєш, — порушив тишу Максим, — я все життя намагався все контролювати. На роботі, якщо в коді є помилка — це катастрофа. А тут... твій кіт щойно створив помилку, яка виглядає краще, ніж будь-яка моя ідеальна програма.

Димко тим часом, абсолютно не соромлячись замурзаних лап, вистрибнув на підвіконня і почав вилизуватися з таким виглядом, ніби він щойно завершив розпис Сікстинської капели. Його срібляста шерсть відсвічувала в місячному світлі, що пробивалося крізь панорамне вікно студії.

— Він завжди такий, — посміхнулася Катя, прибираючи фарби. — Коли ми жили разом раніше, він відчував мій настрій краще за будь-кого. Якщо мені було сумно — він приносив мені свої іграшкові мишки. А якщо я не могла почати нову картину — він просто сідав на полотно, поки я не наважувалася зробити перший мазок.

Вона подивилася на Максима. Тепле світло ламп робило її очі глибокими, а синя плямка на щоці додавала образу якоїсь дитячої беззахисності. Максим раптом відчув, що не хоче повертатися у свою стерильну квартиру з моніторами та порожніми стінами.

— Катю, я... я хотів запитати. Якщо Димко так довго був на вулиці, йому, мабуть, потрібен огляд. Я знаю одного чудового ветеринара, Дениса, він мені колись допомагав із сусідським собакою. Можемо завтра разом відвезти Димка до клініки? А потім... потім ми могли б зайти в той парк, де ми зустрілися. Він так на нього дивився, ніби хотів мені щось показати саме там.

Катя здивовано підняла брову, а потім її обличчя освітилося радістю.

— Це чудова ідея! Я так боялася, що з ним щось трапилося за ці роки. І... я б дуже хотіла знову пройтися тим парком. Раніше ми з Димком гуляли там щовечора, поки він не загубився під час тієї жахливої зливи при переїзді.

Димко, почувши слово «парк», миттєво припинив вмиватися. Він спружинив з підвіконня і підійшов до Каті, поклавши лапу на її руку, а іншу — на долоню Максима, яка все ще лежала на столі.

— Ти бачиш? — прошепотіла Катя. — Він ніби благословляє нас на цей вихід.

Вечір у студії затягнувся за розмовами. Максим розповідав про свої подорожі в кодах, а Катя — про магію змішування кольорів. Вони випили ще три чайники чаю, і Димко жодного разу не покинув кімнату. Він переміщався від одного до іншого, наче живий клубочок срібного зв’язку.

Коли Максим нарешті зібрався йти, Катя провела його до дверей.

— Дякую тобі, Максиме. Не тільки за Димка. А за те, що повернув мені віру в те, що дива трапляються навіть у вівторок ввечері.

Максим взяв її за руку — цього разу впевненіше.