Розділ 1

Осінній вітер ганяв жовте листя по вологому асфальту, змушуючи перехожих щільніше загортатися в пальта. Сріблястий кіт сидів біля входу в кав’ярню, намагаючись зловити хоча б краплю тепла, що виривалася з дверей щоразу, коли хтось входив або виходив.

Він не був звичайним вуличним котом. Не бився за територію, не крав їжу в голубів. Він просто чекав. Його очі кольору стиглого аґрусу уважно вивчали кожну дівчину з русявим волоссям.

Максим вийшов із кав’ярні, тримаючи в руках стакан гарячої кави. Він збирався швидко піти додому, але відчув на собі чийсь пильний погляд. Знизу на нього дивився кіт.

— Привіт, малий, — тихо сказав Максим. — Вибач, я не маю з собою нічого смачного.

Але кіт не просив їжі. Він підійшов ближче, потерся об джинси хлопця і видав довге, вібруюче мурчання. Максим відчув дивне тепло в грудях. У цьому коті було щось таке знайоме, таке щире, що хлопець не зміг пройти повз.

— Ти теж один у цьому місті? — Максим присів поруч.

Кіт раптом відійшов на кілька кроків, зупинився і озирнувся, ніби запрошуючи хлопця йти слідом. В його очах була така впевненість, що Максим, сам не знаючи чому, зробив крок за ним. Він ще не знав, що цей сріблястий хвостик веде його прямо до дверей, за якими вже три роки Катя заварює чай на двох, хоча п'є його наодинці.

Максим ще ніколи не відчував себе таким легковажним. Дорослий хлопець, який звик до логіки та алгоритмів, зараз ішов за безхатнім котом крізь вечірні сутінки. Димко пересувався впевнено: він не біг, а ніби плив над асфальтом, час від часу зупиняючись, щоб переконатися — його новий супутник не відстав.

Вони минули галасливий проспект і звернули у тихі двори, де дерева вже скинули більшу частину свого вбрання. Тут повітря пахло димом від спаленого листя та затишком чужих кухонь.

— І куди ми йдемо? — тихо запитав Максим, сам дивуючись, що почав розмовляти з твариною. — Якщо ти ведеш мене до своєї миски, то маю тебе розчарувати: я не взяв із собою навіть шматочка ковбаси.

Кіт на мить зупинився, обернувся і видав коротке, але виразне «мяу». Це звучало як: «Не будь занудою, Максе, просто дивись під ноги».

Нарешті вони зупинилися біля невеликої двоповерхової будівлі, перший поверх якої займала художня студія. Крізь великі вікна було видно полотна, мольберти та розсипи фарб. Димко підійшов до дверей, за якими горіло м’яке тепле світло, і почав наполегливо дряпати дерево кігтями.

— Гей, малий, нам туди не можна, це приватна власність, — Максим хотів було підхопити кота на руки, щоб відвести подалі, але двері раптом відчинилися.

На порозі з’явилася дівчина. На її щоці було маленьке підсохле пятно синьої фарби, а волосся було зібране в недбалий пучок. Вона тримала в руках пензлик, але коли побачила сріблястого гостя, він випав із її пальців прямо на підлогу.

— Димко?.. — її голос тремтів, наче струна. — Невже це ти?

Кіт, забувши про всю свою котячу стриманість, кинувся до дівчини, видаючи такі звуки, ніби він намагався розповісти їй про всі три роки самотності. Вона опустилася на коліна прямо в дверях, обіймаючи пухнастого втікача, і Максим побачив, як на її очі накочуються сльози щастя.

Хлопець стояв осторонь, відчуваючи себе зайвим на цьому святі возз’єднання, але водночас він не міг відвести погляду від Каті. Вона була саме такою, як він колись уявляв дівчину своєї мрії — щирою, з глибоким поглядом і серцем, що вміє любити навіть маленьку істоту.

— Вибачте... — Катя підняла очі на Максима, витираючи сльози рукавом светра. — Це мій кіт. Він зник три роки тому, коли ми переїжджали... Я шукала його місяцями. Як ви його знайшли?

Максим трохи розгубився.

— Чесно кажучи... це він мене знайшов. І, здається, він дуже хотів, щоб я прийшов саме сюди.

Димко, сидячи в руках Каті, задоволено замружився. Він подивився на Максима, потім на свою хазяйку, і в його муркотінні тепер відчувалася особлива нотка. Він не просто повернувся додому. Він привів із собою ту людину, яка мала заповнити порожнечу в серці його улюбленої Каті.