1. Веліна.

Він кинув мене ввечері. Не з пафосом, не зі співчуттям — а з холодом, що розриває нутрощі, мов кислотний вибух.
«Все закінчено», — кинув мені і зник назавжди. Я ненавиджу його. Глибоко, смертельно, всім тілом і кожною клітинкою мозку. Ненавиджу, бо він був моїм отруйним кайданом, і я тепер вільна від нього — але поранена так, що кров ллється ріками.
  Ранок прийшов, як відлуння війни.Кіт, ця шерстяна виродка, зістрибнув з балкона, неначе теж хотів звалити з цього лайнового світу.Потім, влетівши мені в обличчя, розірвав шкіру кігтями — ніби кажучи: «Ти сама винна, дурна сволото». Тостер — цей електричний козел — спалив мені хліб, неначе святкував мою поразку.Кросівки порвалися, як символ моєї кризи, і я хромаю по цьому пеклу. Кава, ця гірка рідина, що вилилась на сорочку, стала маркером моєї розбитої долі. І вчора я просилась з роботи раніше. Заради нього. За цю помийку з фальшивими обіцянками.
За його «прощай», що звучить як вирок. Я йду на роботу — з бажанням розбити все навколо, порвати, зруйнувати. Бо цей день — не просто поганий. Це суцільна, чорна, горюча ненависть, що пульсує в мені. Я заходжу на роботу — кафе на краю міста, достатньо велике, щоб мати хоч якусь вагу серед інших. Миттю рвонувши в кабінет для персоналу, переодягаюсь у форму, що вже встигла забути, як пахне чистотою.
Робочий день починається, як завжди. Емілі, звісно, як завжди, вирішила не обдаровувати присутністю зранку. Її відсутність у ці години — майже традиція. І клієнтів небагато, що можна списати на ранковий спокій. Та в цю ранкову ідилію вторгається він.

Біля вікна, спокійно, ніби це його територія, спершись на лікоть, сидить юнак.
Темно-синя вінтажна сорочка — ніби з іншої епохи.
Постава — ідеальна, мов вирізана з картинки.
Зачіска — бездоганна, немов майстер щойно вималював її пензлем.
Вигляд — ідеальний.

І це мене бісить. Жахливо. До нестями. Хто він, чорт забирай? Я вже взяла блокнотик і ледве стримувала бажання вдарити ним його по голові, коли підійшла і, намагаючись звучати професійно, спитала:
— Яке ваше замовлення?

Він тричі стукнув ручкою по столу, повернув голову в мій бік і легенько усміхнувся:
— Добрий ранок.

Я різко сіпнулась. У відповідь лише подумала:
«Будеш мені ще нагадувати, що треба вітатись? Я знаю, що пропустила цей цирк, але робити це з таким обличчям — від мого обличчя?! Та ти хто, щоб так зверхньо ставитись?»

Він помітив мій тон одразу — і ця легка усмішка тільки роздратувала ще більше. Я спробувала зібратися і повторити:
— Яке ваше замовлення?

Він нахилив голову, виблискуючи очима:
— Здається, ви почали розмову не з того.

Я стиснула зуби, розуміючи, що сьогодні це буде довга і жорстка війна.

— Яке замовлення? — питаю сухо.

Він не відповідає. Просто сидить. Відвів погляд кудись убік, в точку на стіні. Мовчки. Ніби не почув. Сто відсотків час розтягує. Сто. Від. Со. Тків.

Я його зараз—

Повільно, не поспішаючи, він переводить на мене погляд. Навіть голову не повертає — тільки очі. І в цих очах — о, він читає мене повністю. Весь мій погляд, стиснуті губи, той нерв, що смикає щоку.Він ледь пирхає. Легенько, ніби сам із себе. І, хитнувшись вперед, тихо, майже в півголоса, всміхаючись:

— Для початку… водички, мабуть.

Я різко покосилась в обличчі. Серйозно?

— Це те, заради чого ти сюди прийшов?! — гаркнула я, стискаючи кулаки.

Він лише кивнув. Усміхаючись. Легенько. Спокійно. Як камінь, який знущається з бурі.

Та я його вб’ю. Просто зараз. Так само легко, як він вбив мій час.

Різко розвернулась. Пішла. Швидко, рішуче, майже гримлячи кроками. І хай подавиться своєю водою, змій усміхнений. Кухня була вузька, напхана тінями й запахом миючих засобів. Я стояла біля раковини, теребанила тарілку, ніби вона мені щось винна. Скільки разів можна вимити одну й ту саму тарілку, га? Повз двері пройшла пані Віллінс — власниця будинку. Не зупинилась, не глянула. Її завжди носило по коридорах, наче примару, — ніби вона тут, а ніби й не зовсім. Вона мене не помітила, звісно. Але мені й не треба було, аби помічала. А от Емілі, стерво в рожевому, мене побачила.

— О, Веллі, — сказала вона, саме в ту секунду, коли я нарешті зупинилась, щоб перевести дух.

Веллі. Це гидотне, понічене скорочення мого імені. Веллі. Як сироп від кашлю. Як цукерка, що прилипла до підлоги. В голові: "Боже, задушити б тебе подушкою. Бавилась би собі іменами десь у пеклі." Вголос — просто тихо, роздратовано:

— Що тобі?

Емілі зупинилась біля дверей, зацікавлено глянувши на мої руки:

— Хтось замовляв воду?

— Ага, — пробурмотіла я. — Один клієнт. Самовдоволений.

— Ааа... — протягнула вона, нібито все зрозуміла. — Ну, я, власне, хотіла тобі написати вчора, але, ну... забула.

— В твоєму репертуарі, Емілі, — кивнула я, витираючи руки об фартух. — Що там передати?

— Сьогодні має інспектор прийти.

Я завмерла на секунду, погляд зупинився на каплі на склі. Потім, рівно:

— Ага. Тоді тримайте мене в кладовці, я сьогодні не в настрої.

Емілі розреготалась, як завжди не в тему. Я взяла піднос зі склянкою води, пішла до виходу.А Емілі.... за мною, яка іронія. Коридор затих. Ми завернули за ріг, я зосереджено дивилась у підлогу, аж поки не відчинились двері, і щось у повітрі не змінилось. Я підвела очі.Вона — пані Віллінс, неприступна як музейна статуя, — розмовляла з кимось. З ним. Юнак у темному, зосереджений, трохи зверхній, наче знав тут кожен цвях. А вона — вона стояла до нього не навпроти, а збоку, нахилившись трохи ближче, ніж треба для звичайної розмови. Тон її голосу був м’який, масляний, ніби вона зараз подає десерт на срібній таці. Права рука — ледь торкалась спинки його стільця. Голова — нахилена так, як це роблять акторки в дешевих серіалах, коли "несподівано" з’являється багатий спадкоємець. А він... Він не грав у її гру. Просто дивився вбік, кудись у вікно, і лише зрідка кидав у відповідь якесь коротке слово. Усмішка — ввічлива, але холодна. Наче він слухає, але не чує. І точно — не ведеться.Але її це не зупиняло. Вона говорила, наче це діалог, хоч це було скоріше аудіокнига в один голос. Очі її трохи блищали, губи підфарбовані, волосся — вкладене краще, ніж зазвичай. Вона, чорт забирай, готувалась. Готувалась до нього. Я завмерла, встигла тільки відчути, як пальці самі по собі стискаються довкола підноса. Емілі визирнула з-за мене й, немов добиваючи: