16 Бічне галуззя

Ти певна, що муза потрібна.?..

Для кого ці байки  смішні ?

Зима шепче нам колискову,

Гітара складає пісні.

Банкіри нам гроші складають,

А ТЕЦи дарують тепло,

Народні обранці гарують,

Щоб весело людям було.

Письменники пишуть у себе,

Мільйонні у них тиражі,

Народ у поезію взутий,

Гребе із книгарень  вірші…

Газ скаче нам просто у труби,

Водичка із крана тече,

Горілка і сало - безплатні  -

Працюють одні багачі…

Корупція зникла без шуму,

Недбальства немає і бруду,

Немає ДАІ  й прокурорів,

Страшаться ВСІ Божого суду…

*

Якби ж то хто і знав і вмів…

Як дні вернути Еденського раю

Тьмяніють силуети кращих днів...

Доб-браніч…Україно…засина-а-аю-ю-ю…

Джордж прокинувся. Дивна пісня. Він лежав не відкриваючи очей.

«Здається, живий…

 Руки – ціві? Ціві-ціві! Ноги – ціві? Та ціві, ціві,

То вилазєй!

…та ще лечу…»

- Ти ідеальний… – почулося крізь сон.

Ух, ти! - насправді Джордж вже отямився, але ще кілька хвилин дав собі на підготовку до теєї реальності у котру його так нагло запроторили.

- Ти – ідеальний…  - знову прозвучав скрипучий голос.

Ого. Моє его схоже вже мене переросло…

Джордж відкрив очі, і мало знов їх не заплющив.

Невисоке створіння із сіро-зеленою шкірою, величезними темними очима, кострубатими вухами та довгими витягнутими кінцівками стояло прямо перед ним.

Страху не було. Це було дуже дивно. Правда вже ранок – а вдень ні планечани, ні монстри нікого не забирають? Здається, так?

Створіння зауважило, що хлопець прокинувся і шанобливо вклонилося:

- Ти ідеальний правитель.

Джордж мовчки дивився на з’яву. Слова чуда-юда явно не доходили до його свідомості. Але довгий і гострий язик, вже був поперед думки.

- Ти також… – парирував юнак.

Створіння вкрилося голубизною. «Воно що червоніє?…Ух ти, а може то і не він, а…»

- Чим завдячую появі такої неперевершеної красуні – хлопець сам здивувався своїм словам.

Колір створіння став ще інтенсивнішим.

Отримай фаш грОнату, - Джордж вже повністю прокинувся та відновив душевну рівновагу.

- Ми шукали тебе цілу вічність, о повелителю – створіння не переставало вклонятися.

- Дякую-передякую, - Джордж поволі сів і почав роздивлятися гостю.

Схожа на сірих прибульців, лише зелена, із великими гострими «ельфійськими» вухами, у темно-зеленій лискучій шкіряній одежі із чисельними темними вставками на яких зоріли сліпучі спалахи діамантів. Пектораль, вочевидь золота, із ажурними узорами -прикрашала груди із двох невиразних горбочків.

«Куди ви, мене закинули, негідники» - подумав Джордж, і побачив свої руки. Вони були сині-пресині.

Тільки не це. Джордж знову заплющив очі. – «Прошу, прошу, прошу – тільки не гоблін…»

- Хто,блін? – почув Джордж і відчув як його наче підхопило у понесло увись.

- А-а-а-а! – мимоволі у нього вирвався крик. Крик змінювся в тональності із нормального на високий і до майже нечутного ультразвуку, а потім раптово знову знизив свою частоту чи не до рівня інфразвукових коливань.

- А-А-А!!! – голос Джорджа ревів наче у Рекса, але не пса, а тиранозавра.

Джордж перестав кричати. Відразу стало не так лячно. У суцільній тиші було чутко, як звіддаля бухає важкий молот, мов загорнутий у ганчір’я.

«Йома-на. Та це ж моє серце.»

І тиша. Майже цілковита тиша. Лише мелодія. Проста і примітивна. Щось на кшталт епітафії Сейкілоса або «Застільної Сейкілоса». Як вважається першої записаної пісні. Здалося, наче час завмер, і мить зупинилася та застигла, розсипана короткими ритмічними звуками, які наче несміливо означили мелодію, що підсилилася співзвучними голосовими фразами.

Живи, мій друже, веселись

Журитись перестань,

Життя коротке, наче мить

Короткий щастя стан,

Бо ви чудові і живі – журитися не вам

Життєве сонце усміх шле,

Щезають сум та біль,

Життє коротке наче мить,

А смерть- дракон уже чига,

Щоб у землі втопить…

Мелодію? Та ні, це було скоріше ритмічним речитативом. І схоже, то було радше схоже не на грецьку, а на латинську мову.

«Так це ж заклинання!»

Поволі розплющив очі. Сморід горілого пір’я. Джордж лежав всередені пентаграми, яка була окреслена лініями із паленої магнезії та кухонної сілі, просоченими хлористим аурумом. А в кутах пентаграми із кіптявою горіли світильники у оливі яких була мікроскопічна дрібка жертовної крові невинної дівиці.

Джордж оглянув себе. Страхіття нереальне. Але жодного спротиву. Диво-дивне. Від лику гобліна він майже втратив свідомість від жаху й огиди. А тут таке повне злиття, наче таким і народився. Напевне, неусвідомлений комплекс нижчехлопства, підсвідомий синдром Шварценеггера.  Джордж повільно підвівся. Напружив і розпростав чорні крила.

«Нasta la vista…», потужний помах крильми – світильники змело наче кеглі, лінії щезли.

Речитатив змовк. Джордж з подивом витріщився на худе, золотоволосе дівчисько.

А у очах у неї були озера розпачу та страху.

Джордж легко перемістився до дівчини. Він навис над нею на всі 10 футів.

- Ну що? Виклик вдався?