14. Фестивальний бал. Карнавал

Палац у вогнях,  всюди усмішки світять,

І погляди в масках горять.

Квіти, дзеркала. Плачуть солодко скрипки.

Який ти чудний маскарад!

Слова почутої пісні

Насправді королівський бал був не статусним балом, де лише обрана вища знать тусується, а так би мовити, його розширеною версією. Щось середнє між фестивалем та маскарадом. Фестивальний, тобто святковий – де заплановано цілий ряд дійств – поетичні читання, камерна музика, кілька танцполів із різним типом репертуару, виставка квітів, живопис, дискус-платформи. І навіть шахові змагання. Кажуть, король грає на дуже високому рівні – одночасно може із кількома десятками противників грати. А це, як не крути, рівень міжнародного майстра , а мо й гросмейстера.

Із одягом я не став заморочуватися. Взяв джинси із рюкзака. Чорну шкіряну куртку із залізними заклепками та металічними блискавками. Навіть укорочені берці там були. Дивно, що першого дня навіть не намагався поритися у рюкзаку. А потім, коли вже взяв одіж у Панси – то для конспірації так і не став змінювати одежі.

Начепив крислатого капелюха, щоб не одягати смердючу та порохнаву перуку. Начепив темні окуляри-хамелеони. І не забув про механічний годинник та відзнаку про зутріч із драконом – чималу бляху на срібному ланцюзі із номером 2 та ім’ям дракона.

Коли я вийшов в хол із своєї кімнати – товариство випало у осад. Кіхота засміялася:

- Отак ти мав би одягтися відразу – дракон відразу б здався.  А до речі, де твій дворучний меч мисливця на драконів, а також спис? – Кіхота явно зловтішалася.

- А я такий мисливець на драконів, що ходить лише із рапірою. А ще краще із дрючком.

- Та ні. Ти не мисливеь на драконів. Ти пірат-рабовласник. – підстрибнув Юніс у образі ангела.

Мама рідна. Та він був чистий херувим. Ще й щічки йому нарум’янили. Я не стримався і розреготався:

- Юніс. Ти кращий із усіх ангелів, яких я бачив. Дивись, щоб тебе випадково не викрали у вищі целестіальні сфери. Бац, і опинишся із лірою на якісь хмарці. Тому добре, що бал увечері, коли сонце вже сяде, бо назад тебе вже навряд чи відпустили б…

Юніс у відповідь на цей невинний жарт почервонів так, що рум’ян не стало видно.

Кіхота кашлянула і сказала:

- Діти, чисті діти. Вам би тільки радіти. Але пора, дітки, пора.

Ми пішли до карети.

Дон Педро Тобоський був одягнутий у чорний костюм із маскою. Викапаний Зорро. Натомість його дружина була в червоному капелюшку та з двова бутафорськми мечами за спиною. Мене такий образ не здивував. Дон Педро дав мені деякі книги. Там були казки – я їх факультативно погортав. Червона Шапочка – то був еротично-перверзійно-содомітський трилер, де у фіналі роздраконена Шапочка мочить і Вовка і мисливців…довго та із детальним смакуванням деталей. Позаздрить навіть Клайв Баркер – знаний жахописник нашого світу.

Дон Педро ще раз мене оглянув та зауважив, що маска таки має бути. Я відразу ж знайшовся, і зробив із чорної шийної хустини маску, але не як від COVID-19, а як у Моріса-мустангера. Дон Педро схвально мене ляснув по плечах. А мені подумалося, що як не крути, але я таки точно Вершник без голови.

Як дістало вже те середньовіччя. Надіюся маг таки допоможе. Про нього розповідали насправді фантастичні речі.

Кіхота посадила нас в карету. Вона їхала верхи поряд з каретою, як і дружина Дона Педро. Ярі феменістки. А дон Педро, визирав до дружини, наче викрадена принцеса.

Дорогою до замку Дон Педро замінив нам радіоприймач. Він торохтів без перерви. І такі у нього були швидкі та цікаві зауваження і про людей, і про будинки, які ми проїжджали і про давні легенти та історичні події, що ми всі заслухалися. Дружина дона Педро явно симпатизувала йому. Вона дивилася на нього такими очима, наче бачила вперше. Такі почуття викликають повагу. Повернувся до Юніса…і нарвався на щось подібне. Мало не втратив свідомість. Капець. І де? У сивій давнині. Всюди ці голубчики. Тьху.

Нарешті королівський замок.

На вході здоровенні гвардійці із вусищами швидко глянули на наші запрошення і пропустили крізь ворота.

А далі, карета стала в чергу. Черг було кілька. Ми стояли всередині – наші господарі не були найвищими аристократами. На мою думку, це подвійний плюс. Менше привертає увагу, а з іншого боку, менш родовиті є більш людяними. Такий от закон правил.

Зрештою наша черга добігла, і ми зупинилися біля парадного входу. Вийшли з карети і просто пройшли в зал. Ніхто нас не оголошував, і нікому до нас не було діла. Мені це неабияк сподобалося.

Всередині була купа-мала народу. Ми з Юнісом йшли слідом за Доном Педро із його амазонкою, яка наче криголам, впевнено прокладала для нас безпечний фарватер. Раптом глашатаї засурмили увагу. Всі зупинилися. Оголосили якихось графа, графиню…і залунала музика. Всі розступилися – зробивши прохід. Ніби нічого незвичного. Але музика. Це був цирковий марш-алле…Співпадіння. Не думаю. Одне ясно, як ясен день – тут ще є, як мінімум, один попаданець. А може, це той маг викликав когось із мого світу. Принаймні були ознаки, що ми на правильному шляху. І це вселяло надії.

Тим часом події почали розгортатися.

Молоденький хлопець одягнений херувимом підбіг до Юніса, шепнув йому пару слів на вухо і потягнув кудись за собою.

Амазонка Тобоського надибала ще кількох своїх військових подруг і вони пішли кудись теревенити свої бабські речі.

Дон Педро полегшено зітхнув. Він узяв мене під лікоть і повів до столу із напоями.

- Та не втече від тебе той маг. Він старіший від історії нашого краю. А от закуски тануть швидше, ніж весняний сніг. Незчуєшся, як залишишся голодний. Та й напої  не будуть чекати. Тому, спочатку перекус, а вже потім справи.

Я не став особливо заперечувати. Ми підійшли до групки старших мужчин. Дона Педро всі добре знали. Їжа була непоганою. Відсутність виделок, тарілок, ложок нікого не бентежила. Руки змивали у ванночках із духм’яними травами та лимонами. Слуги регулярно змінювали воду. Взяв собі на салат шматок якоїсь цесарки. Смачно. Та не надто. Приправ мало. Несолене. Запив вином. Кисленько-солодке. Типове божоле. На село піде.