11. Столиця. Прибуття

Ранок. Над магічним озером висів туман.

Тихо доквакували жаби, яким забракло цілої ночі.

Дракона не було.

Ніхто з нас не хотів нічого, тільки б скоріше рушити далі.

Швидко-швидко спакувалися – і в путь.

Проїхали мимо костяних куп. Наче і нічого незвичного, кості, як кості.

Ще трохи, і виїхали на широкий тракт, мощений камінням.

Далі була звична дорога.

Хтось переганяв нас. А когось ми.

Ще кілька разів зупинялися на ночівлю. Все дуже стандартно.

Ціни, правда виросли. Народу було щораз більше.

Отак і добралися до столиці.

Мене вона не вразила. Запахів особливих не відчув.

Напевне вжився.

Будинки, як будинки. Наче їдеш Львовом десь так вулицею Вірменською.

На вході у місто заплатили по кілька мідяків мита, а додатково купили по артефакту. То був інтерактивний анонс подій фестивалю з можливістю резервації місць на події, які цікавлять.

Несподіваним бонусом було те, що нас було запрошено на гала-концерт Марі Гутьє. А у мене було ще й персональне запрошення на королівський бал.

Юніс заздрісно закотив очі. Видать йому той бал дійсно був цікавим.

Мені, однозначно ні.

Нафіга козі баян?!

«- Це бонус від Хазяйки»– в голові пролунав голос Фредді.

- Дякую, такого не просили.

По-перше, на королівських балах завжди нудьга і жорсткий протокол.

По-друге, навіть якщо це був тематичний бал – треба було б мати хоч якийсь досвід у танцях, і у їхніх стандартних розвагах.

«- Даруй, Фредді. Я туди навіть на шнурку не піду. Вони мені всі там нафіг не потрібні, а я їм тим більше» - подумав я у відповідь дракону.

«А шнурок якраз і буде. По-перше – ти додому хочеш? Там буде королівський маг Ксенобос. Бо якщо хто і  зможе відправити тебе назад у твій світ – то лише він. І до речі, Хазяйка, вже з ним домовилася – він тебе чекає. Тесть Ідальго Тобосського тебе проінструктує. Можеш взяти із собою Юніса – він там все знає,  як свої два по 5-ть пальців».

Тим часом, ми майже приїхали до родини Донни Кіхоти. Точніше, до тестя ідальго Тобоського.

Виявилося, що столиця була містом мультикультурним, і на щастя більш патріархальним. Точніше тут була скоріше рівновага – ні відкритого фемінізму, ні патріалхалки.

Кіхота бурчала щось собі під ніс, було очевидно, що столичні звичаї їй були не до шмиги.

Ми приїхали до будинку, що був майже точною копією львіської чорної кам’яниці. Три поверхи. Затишний дворик. Запах тварин та їжі викликали бажання попоїсти і поспати.

Мені виділили окрему невелику кімнату. Юнісу, кімнату поряд.

Добре що не в одну кімнату. Бо, чимось він мене таки дратував. Може занадто молодий, такому навіть смішний анекдот не comme il faut розповісти, а лише пристойний. А який сенс у несмішних анекдотах? Тому, напевне спілкуватися із ним не було про що. Ще й підозри у нетрадиційній орієнтації.

Тому, кімната мені відразу сподобалася.

А щодо усього іншого – то все було непогано, але й не добре.

Тесть Тобосський також був одружений на амазонці.

Однак, за час життя в столиці вона дещо змінилася. Вона навчилася керувати своїм чоловіком одним порухом очей, без усяких слів.

Такого затюканого підкаблучника годі було десь ще знайти.

Однак, коли поважна дама пішла поспілкуватися по жіночих справах до Кіхоти і Панси, я не втримався і розповів донові Педро про таку собі жінку домашнього тирана:

Заходить кум до кума і каже:

- Куме, ходімо на пиво, свіже привезли?

- Не можу, жінка не дозволяє.

- Ну, то хоча б на риболовлю?

- Неможливо, жінка не схвалює це заняття.

- Куме, як же мені тебе шкода!

- Що ви, куме, жаліти також не можна! 

Дон, Педро спочатку почервонів, а потім не стримався, і весело зареготав. Юніс також щось там хихотів. Кіхота заглянула до нас, і махнула рукою ніби сказала, що із тих мужиків візьмеш, все їм тілько хіхоньки та хахоньки.

Доне Педро, та чого там – у мене самого така ж саме дружина.

Вони усі такі!

- Воістіну, друже – у дона Педро навіть сльози на очах виступили.

- Що ви, доне Педро! На сльози особлива заборона !!! – я промовив удавано суворим тоном, намагаючись виразити вселенську печаль і страх.

Дон Педро мало не луснув, так його розібрав гомеричний регіт.

Юніс при цьому вилупив очі, ніби я признався в тому, що я монстр-людоїд.

Натомість, дон Педро пацнув мене рукою по плечу і промовив:

- Вітаю в клубі бабомужів. - Так звучало, слово підкаблучник, у цьому світі.

Мені це не вельми сподобалося, але правда і не має подобатися.

Все ще посміхаючись, дон Педро повів нас до столу. Не чекаючи на жінок, запросив перекусити. Я не відмовився. Юніс трохи повагався і також приступив.

Сервіровка була шикарна. Вилки для риби, ножі різної довжини. Підігріті тарілки. Не все було так як в у нас. Дон Педро рідісно все показав і розтлумачував.

Ми вже майже закінчили трапезу, як підійшли жінки, і відразу ж приступили до поглинання наїдків. Манери у них були так собі, але точно кращі ніж у п’яненьких різноробів.

Дон Педро невдоволено похитав головою та повів нас на диванчик, поговорити про своє мужське.