7. Далі в путь

Ранок.

Пташок милований, невизначеної етимології, дер горло міцніше шоу-ідола з мікрофоном.

«Фіть-тьох-тьох. Ая-я –ах-ах- і…»

- Ох!

Що ж так важко.

Відриваю очі.

Голова на моєму плечі.

І на обличчі патли того Юніса.

Рука на мені. Нога на мені.

Потиху знімаю із себе його граблі, лаби, голову.

Шовковисті (!) патли пахнуть трав’яним запахом від якого аж у голові заморочилося.

От сволота. Дістав так дістав.

Страху не було.

Бо ще годину тому ходив до …носика попудрити, а голубок (Тьху. Тільки не це) мирно спав на своїй половині. Красивий, як ангелок (знов тьху), Як такі думки можуть нормалу прийти в черепанов. Невже кожен має трохи того, нетрадиційного? Бо щось не пам’ятаю, щоб на мене краса хлопчаків робила хоч якесь враження.

«бо такий надійде час – і ти станеш піда..». Тьху.

Що за дурня в голову лізе.

Коротше, після прогулянки до вбиральні, ще приліг, лапки загріти.

І тільки-но задрімав, як нате вам, подаруночок.

Хоча можливо, він то зробив машинально.

А певно таки так.

Ой. А якби я на автоматі на нього лапки кинув.

Сором який.

Не будем нічого йому казати. Але приглянутися до лебедика не зашкодить.

Хоча він з нами не надовго. А там, якщо і щось не той-во – то хай собі далі голубіє не в моєму товаристві.

Лягати вже перехотілося.

Пішов прийняти душ.

Точніше його місцевий варіант, коли обливаєшся з цебрика холодною водою стоячи у ночвах.

Мило було рідким. На запах сапонарія із лопухом. Чудовий засіб.

Витерся, одягнувся і пішов донизу.

Кіхота з Пансою сиділи за столом і гризли холодні свинні ребра.

- Ми думали, ви сьогодні вже не встанете. І хоча, ми не надто поспішаємо, але прискор нашого другого хлопця. – Кіхота відсьорбнула кислющого, розбавленого вина марки «Оцет кислющий».

Гидота рідкісна. Та в дорозі зберігається краще звичайної води. Доведеться звикати. Як і крейду жувати після пиття вина. Не дивина, що в тих воїнок такі гарні і білі зуби.

Юніс ще з годину вередував, не хотів вмиватися холодною водою і т.д.

Нарешті він також приєднався до нас .

Ми мовчки докінчили сніданок.

Я запакував у шкіряний мішок шматки м’яса із цибулею та сіллю, залитих найкислішим вином, яке лиш було у корчмаря.

Кіхота була явно вдоволеною. Вона по-материнські погладила мене по плечі:

- Завбачливість, найкраща риса мужчини. А коли це завбачливість про хліб насущний – то це воїстину дар із небес. Правду кажуть, шлях до серця жінки лежить через її шлунок.

Я вже на таке не реагую. Може тут мужики ще й дітей родять?

Ми вийшли назовні. Нам допомогли вивезти возика.

І не встиг я отямитися, як той вайло Юніс застрибнув на лавку і вхопив до рук віжки.

Мені, попри деяке розчарування, полегшало. Мужик-мужиком. Он, як за кермо лізе.

Хоча, for another hand, у цьому світі все навпаки.

До речі, Кіхота на це не звернула жодної уваги.

Значить, типова калька мужської поведінки.

Кіхота звернулася до мене:

• Жо. Візьміть, будьте-такі ласкаві, до ваших чарівних (!) рук гітару. Мушу визнати із вашою музикою дорога коротша вдвічі.

Я схопив гітару та сів справа від Юніса.

Команда. Ми рушили.

Юніс був значно кращим водієм.

От, якби це були механічні коні мого світу, я б не впав писком у багно.

Але ці всі живі ослики-козлики.

Вони періодично не вписувалися в повороти, заїжджали на моріжки.

Коротше, намагалися мені довести, що моїх заслуг у рухові возика немає від слова взагалі.

У Юніса такого шараміту і близько не було.

Знов неозорі простори ланів.

Перебираючи струни почав награвати різні мелодії.

Юніс витріщався на мої руки наче Кіхота та Панса.

Тут музиканти явно не в більшості.

Юніс своїм юнацьким голосом, намагався говорити баском:

• Вибачте, пане Жо. Ніколи не чув такого майстерного виконання. І таких прекрасних мелодій.

З другим його твердженням важко було не погодитися. Я мав змогу використовувати музичне багатство, яке кілька мільярдів людей назбирали за чи не двісті років.

Тут я відчув, що знову не знаю, що відповідати і що робити. По-перше, я не знав де я. Це варіант матриці? Чи просто сон розуму. Як вибратися звідси? А я ж навіть уяви не мав як сюди потрапив. Навіть приблизно.

Напевне, краще почати казати чисту правду. В адаптованому вигляді для кращого  сприйняття цими простими людьми.

• Я не знаю як потрапив сюди. Чи є у цьому якийсь смисл? Чи це проста випадковість? Мій світ – зовсім інакший. Я у ньому не лерд, а звичайний маг-холодного металу та перетворювач елементалей. Ого, а я хотів сказати – інженер, а воно мені так все трансформувалося. І тому, мені не треба шукати тут іншу половину, бо головне моє завдання знайти мага, чарівника, кого-завгодно - хто допоможе мені повернутися.

Кіхота по деякій паузі промовила:

• Чого тільки не буває на світі. Однак зауважу, що лерд і близько не стоїть поряд із магом холодного металу. Такі як, Ви, пане сидять ліворуч правителів цього світу. І навіть не знаю когось, хто б зміг такому потужному магу допомогти перенестися у його магічний світ. Хіба що, вас викликав на поміч якийсь із світлих магів чи богів цього світу. Але, як би там не було, невдовзі все виясниться, принаймні у столиці куди ми їдемо – шанси вирішити ваші проблеми найбільші.

Наша дорога закінчилася із настанням сутінків. Ми зупинилися на спеціально обладнаному майданчику, який мав озброєну охорону. Окрім нас було ще кілька десятків окремих невеликих груп та два великих купецьких каравани. Всі поводили себе спокійно та розважливо. Жодної суєти. Ми заплатили за в’їзд на територію. Нам виділили чи не найвіддаленіше місце від дороги. Практично за кілька метрів від нашої перголи починався густий ліс і невелика річка.