5. Дорога

Дороги, дороги, дороги,

Сплітаються і розплітаються,

Вони нескінчимо порізнені,

Ніколи вони не кінчаються.

Переклад з невідомого поета 

Ослики слухняно тягли візок. Я напружено думав. Ким назватися?

Кожен варіант мав свої плюси і мінуси.

Жоден не був навіть оптимальним.

Будем імпровізувати.

Роздумуючи, побачив, як з під брезентоподібної покривки возика визирає гриф.

Гітара?

- Дозволите, - поглянув на Кіхоту.

- О, вибач. Зовсім забула – мужчини не можуть, щоб не псути, бреньканням плекту по гітарних струнах, ідеальні звуки Природи, створеної геніальним Творцем. – але вже за мить мовила більш теплим тоном: - Та з іншого боку, скрип коліс нашого возика не зашкодило б перебити, так би мовити, сподіваюся, меншим злом. Так, що, будь-ласка, візьми до рук цей інструмент, так пристойний у мужських руках. І доведи нам, що принаймні ритмічне вищання коліс ти зможеш перебити ?

«То ви жартуєте, славетна воїнша! Чого доброго, вона ще й мислитель і брахман в одному флаконі.»

- А може для початку змастити осі коліс мастилом? – спитав, переналаштовуючи стрій гітари.

- Ну нічого собі. Яке бабське мислення! Шановний! А ви часом не перероблена якимось збоченим магом жінка? – Кіхота зробила знак рукою, схожий на хресне знамення.

Панса кинула не мене погляд і заперечила:

- То неможливо. Бачила я таких перероблених. Ноги короткі, зади широкі, талія, плечі вузькі. Тьху. А у нашого незнайомця – плечі широченні, шия грубезна і коротка, пальці наче сосиски, чоботи - 45-й розтоптаний і ріст понад 6-ть футів.

І тут мені прорвало, хай там як буде:

- Не знаю, як там у вашому світі, а у моєму - до воза ззаду прив’язували мазниці із березовим дьогтем, щоб коломаззю змащувати осі в дорозі. А я насправді - (проскочила дурна думка - в подальшому ПДМ)  «ні не принц-генерал, не полковник, просто мухи цокотухи полюбовник» - натомість я промовив:

- А я насправді я просто звичайний собі, такий, стандартний екземпляр мужського статі, не знати яким чудом перекинутий не знаю ким і куди. До речі, мене звати Джордж або Жорж. І я навіть на милю не близько до статусу принца…

- Ти диви. Заговорив як по-писаному. Прорвало – тепер буде базікати не вгаваючи – Панса похитала головою. Натомість Кіхота у моїх словах знайшла зерно, ні не раціональне, а таке, яке вона хотіла знайти:

- Всього миля. Ого. Ти ви, милий друже, «(тільки б не за Мопассаном –проскочила просто думка, надалі ПД)» - таки персона вельми важлива. Та й ім’я у Вас, як у імператорського любчика. То не простий збіг. Вже не кажу про технічні терміни, яким Ви нас засипали. Такі слова знає хіба якась високочола шорниця, але точно не звичайні хлопці-чоловіки. Тпру-у!

Ми зупинилася. Кіхота під’їхала до тилу возика і вирячилася вниз. Зрозумівши, що вона там бачить, я сплигнув із сидіння, підійшов до тилу возика. Мазниця була металічна із ручкою, щільно закрита кришкою, у якій стирчало запресоване дерев’яне руків’я. Я взяв мазницю за ручку та зняв її. Потім підійшов по черзі до всіх коліс і витягнувши за руків’я квач злегка наніс на вершини осей трохи коломазі, яка приємно пахла березовим дьогтем.

Повісивши мазницю, під ошелешеними поглядами дамочок всівся на лавочку возика і запитав із вдавано невинним поглядом:

• Ну що, переглядки будем влаштовувати чи рушаємо врешті-решт?

Жінки-воїни явно розгубилися. Якісь вони надто вразливі. А якби дракон виліз - вони б також йому погляденьки влаштували?

Ой, здається про дракона, я не про себе сказав?

• Ви не перестаєте дивувати, чарівний незнайомцю. Відмінні технічні знання (?!). Яскраво жіноче (?!) самовладання. Навіть не можу собі уявити, яка незвичайна жінка може бути поряд з такий мужем. Не думаю, що вона б злякалася навіть кровожерного дракона – Санча шанобливо зняла капелюха.
• Ха. Моя дружина не боїться ні вогню, ні води, ні сотого болота.

Третього болота – уточнила Кіхота. – Так ти муж цариці Голоти!!!

Мама мія. То так, до слова прийшлося. Насправді мій світ настільки відрізняється від вашого, що навіть не знаю, як його описати. А особливо, мені незручно у цих клоунських лахах мордуватися.

• Ваша правда, шановний. Придворний одяг мало придатний для подорожі. Дуже добре, що ви сам прийняли рішення перевдягтися. Доїдемо до роздоріжжя і там ви переодягнетеся. Бо далі вам краще їхати в жіночому вбранні – у Санти є запасна чиста – менше буде питань. Особливо у постоялому дворі, де ми залишимося на ночівлю.

Ти часом, я переналаштував гітару і почав награвати мелодію. Це був Самотній пастух. Я намагався виконувати в іспанському стилі – з різким пощипуванням та ударами. Для сільської місцевості то було дуже добре.

Однак і тут реакція дам була вельми промовистою. Вони вирячилася на мої пальці ніби я творив якусь магічну дію.

Так ми і їхали. Я перебирав струни. То було довге-предовге попурі. Все пішло в дію. Бітлс, Моранді, Моруа, Гойя…

Десь за години дві ми добралися до роздоріжжя. У центрі стояла кам’яна «половецька баба» а із луком, сагайдаком та шаблею. Ніяких вказівників із текстами: «Туди не ходи – зовсім не ходи, а краще сюди…» не було в принципі. Бо то був не вказівник.

То був предмет культу.

Дами дуже серйозно до цього підійшли.

Спокійно та без поспіху поклали у кам’яну миску позаду боввана пожертви. І почали просити пробачення, що змушені перевдягти у жіночу одежу це миле (?!) й беззахисне (??!!)  створіння мужської породи…ну і т.д. і т. п.

Наприкінці, вони доторкнулися лобами до колін монументу. І неквапом відійшли. Кіхота кивнула мені поглядом на статую.

- Я?