4. Зміна статусу

«Houston, we’ve had a problem»

фраза яку ліплять до усього і яка до всього годиться

Величезний чорний кінь і могутня постать амазонки та ще одної бабиськи на дещо меншому конику.

Вони дивилися на мене, як на рідкісний смаколик, навіть ротики повідкривали.

Як на торт із кремом, ще й мелькнули язичками. «Аху..рамазда…повний кабздець. Краще б крізь землю провалитися» – мені погіршало.

Видовище було епічним. Старша пані-амазонка була затягнута у шкіряні обладунки, за спиною у неї стирчала пара мечей, а правою рукою вона утримувала вертикально чималенького списа.

-           Тпру,- дебела бабище на мулі гаркнула до осликів, які тягли візок із поклажею.

-           Шановний незнайомцю, а дозволь-но привітати тебе, в ім’я мого неперевершеного ідальго Тобосського, пробач за мою негречність, та яви милість, і вибач, що насмілилася спитати Вас, о незрівнянний, чи не потребуєте Ви, часом якої-небудь допомоги ? - низьким контральто промовила старша пані.

-           А, я, о… – набір беззмістовних звуків, які я видав, вельми розрядило обстановку.

Обидві баби вищірилися вельми собою вдоволені. Вони захрюкали, наче два вантажники, що вздріли стриптизершу у товарному вагоні та весело зареготали.

• І  що тут смішного ? – я розратовано гаркнув,  бо ж не буду боятися якихось двох не першої молодості бабусиків.
• Нічого, нічого. – примирливим тоном промовила старша .. «Гм. пані.» - і обернувшись до своєї повної супутниці, змовницьки підморгнула:
• Ну і які ж кумедні ці мужчини. Ну чисто викапаний ідальго Тобосський. Така ж сміховинна самовпевненість та дитяча впертість. Тому, ми візьмем на себе таку повинність і клянемося доставити вас, о прекрасний незнайомцю, до родини, чи можливо й до вашої жіночної дружини?

Мені стало трохи ніяково і дуже смішно, бо словами «прекрасний незнайомцю» до мені ніколи в житті ніхто не звернувся. Однак, моя,  як мені здалося, крива та скептична усмішка була потрактована жіночками-воїнами зовсім інакше. Вони обидві почервоніли і опустили очі:

• Не смію перечити шановна донно Кіхота, - повна пані тихо промимрила собі під носа:
• Ов-ва. Та такої милої посмішки мені в житті не довелося бачити, хіба що років так зо двадцять тому від юного ідальго Тобосського. Що вже був красивий, шельма, годі було стриматися від захвату від погляду його сяючих очей…

«Донна Кіхота! А ця пані значить Санча Панса? Я на сердині міста! Оце так попадос-кальвадос»

Пані Кіхота сумно видихнула:

• Твоя правда. Красивий був наш лебедик ідальго.  Тепер, ясна річ, пилок його ангельської краси дещо зблід. Трішки полисів, та й животик від пивця йому злегка виперся. Але зате, як був жартун та балагур, так і таким залишився. А які реберця він пече, які паштети та запіканки, які паляниці на перепелиних яйцях…

Санча кивнула у згоді головою:

• Донно, коли ваші гості їдять страви вашого достойного мужа, мені завжди дивно, що ніхто ще досі собі пальці не погриз – бо все неймовірно смачне, та й акомпанемент його пісень здатний відволікти від чого завгодно.

Донна Кіхота всміхнулася, і сплигула з коня спритно ковзнувши, притримуючись за вертикально поставлений пілон…тьху - спис. Рух був бездоганним. Вона пружним кроком наблизилася, і зупинилася задоволено оглядаючи мене наче цікавий експонат. Ростом ця міцна пані заледве дотягувала мені до плеча. Але погляд.

Це був твердий погляд воїна, а не домашньої тиранші.

Вона подивилася мені просто у вічі і подала руку долонню доверху, як дітям та панночкам.

Переборюючи бажання стиснути їй лапку своїм залізним (?) потиском, вирішив за ліпше не ризикувати, і накрив її жилаву лапку своєю ручиською, хоч і у білосніжних рукавичках.

Пані Кіхота, шанобливо «Уууу!…то не до витримання!!!» повела до візка із осликами.

Вона підсадила мене, притримуючи за лікоть і я гепнувся на доволі зручне сидіння спереду.

• Надіюся, ви шановний, вмієте керувати возиком. Бо хоча ці ослики й привчені йти за нами слідом, але це значно прискорить наш рух, бо нам не прийдеться їх направляти та підганяти. До речі, вибач, ми так і не назвали себе. Я донна Кіхота, а це мій зброєносець Санча Панса. Ми їдемо з міста Ламанчі до міста Тулону, куди нас запросили для дуже важливого завдання. Тебе, о незнайомцю, ми передамо під руку нашої родини. А там вже вони дадуть звістку твоїм рідним. Не хвилюйся, все вже позаду. Ніхто тебе не посміє скривдити під нашою рукою, - донна Кіхота злегка схилилася і провадила далі:
• Даруй. Ми надто поспішаємо. Так що говорити краще дорогою.

Вона спритно заплигнула на свого коня і наша кавалькада подалася у путь.

Мені вже доводилося керувати конями, правда це було у роки студентської молодості. Зрештою, це ж не складніше ніж авто чи байком.

Я відмотав віжки, замотані на боковині і твердо скомандував:

• Поїхали. Вйо ! – ослики переглянулися. Добре, що не зареготали, а потихеньку затупотіли копитами.

«Ура! Він сказав поїхали і махнув рукою – куди там Юріку Гагаріну.

  В добру путь»

Кіхота під’їхала збоку і вдоволено зауважила:

Добре, що ви, пане, такий хоробрий. «Що? ЩО?» - Далеко не всі мужчини цього світу так впевнено себе ведуть у присутності жінок у чистому полі вдалині від цивілізації.

«Ха-ха-ха. А що мені ті баби зможуть зробити – стерти неіснуючий пилок невинності? Вмерти й не жити…»

Несподівано простір перед возиком забрижився і появився надпис, крізь який ослики проїхали не звернувши жодної уваги.

«Ваш стутус змінено. 1/1/6»

Ясно. Системний. Бо приєднався до групи.

До речі, ви шановний, так і не зволили назватися. Хіба що, - Кіхота прикрила рота рукавицею, ніби у спробі не сказати чогось зайвого.