2 Барбар

Тепер ти справжній барбар. – насмішкувато задзвенів юний голос збоку.

Зиркнувши, вгледів худюще дівчисько, одягнуте в маскарадний костюм принцеси мандрівних франків.

            Сміхота, скажу я вам нереальна. Мало не зареготав.

            Проте, виявилося, у мене з’явилися проблеми. Досить було побачити мої руки. Власне, руки таки були моїми. Та, одначе, шкіряні обладунки явно випали із смислового ряду. 

            А мій кінь! Замість залізного SofTile HD, короче звичного Харлея - був реально живий коняка. Хоча й не  Буцефал, але і не Росинант. Мамма мія, але я ж нигди не мів на тих звірюках не те що б гарцювати, але й навіть сидіти.

На нещастя, кониско «просік» невпевненість вершника. Він зробив спробу збрикнути, і мої (?) руки-ноги, миттєво все притлумили, як кажуть «в зародку».

            Власне ця незвична вправність настільки мене вразила, що моє тіло таки скинуло мене додолу. І от, халепа, саме в ту мить, коли кінь вже стояв, як укопаний.

            Траекторія, якою я падав, була чимось середнім між стилем фосбері-флоп та поле-вельтом. Коротше, я добряче гепнувся. І лише мсмк з декатлону дозволило мені перетворити це тупе падіння на комічний гег.

Сер Відукінд, - досить вже цих вибриків, прогудів густий бас в якому відчувалась сила, впевненість та влада. Такий голос без сумніву належав альфа-самцю, і лише ледь чутні нотки поблажливої прихильності, які вловили мої музичні вушка – дозволили без особливого хвилювання підняти очі на власника гласу. А подивитися було на що! Кремезний мужчина на страхітливому броньованому коні тримав позолочену та посріблену вузду  могутньою рукою в залізній рукавиці, а іншою рукою  притримував величезний дворучний меч з брильянтом у руків’ї. Важкий позолочений шолом не закривав його лиця. Це було обличчя воїна. Довгі чорні патли звисали йому на плечі і  були в явному дисонансі із окладистою яскраво-рижою бородою.

Барбаросса (червонобородий), - промайнуло у мене в голові.  

Спритнику, досить вже робити враження на нашу принцесу. – голос рижибородого був на диво мелодійним і  радісним, вочевидь  «вистава» йому явно сподобалася. – Хай там як, а справа вирішена. Дата весілля призначена. І нехай наша красуня навіть не думає мені суперечити. Теж мені відмовка – що мій відданий васал не надто розумово розвинутий!

І це про мого кращого ратника. Хіба не смішно ?.. - Велетень дивився на мене з легкою посмішкою трохи  примружившись…і я не стримався.

• Це я тупенький примітивчик ?! Ха-ха-ха. Та щоб ви всі знали – мені здається, що я чи не найосвіченіша особа нашого королівства ! От!

Реакція на мій запальний спіч була миттєвою і бурхливою, мов вибух кисню – Барбаросса заревів нече лев, і під впливом некерованих емоцій одним варварськи прекрасним рухом вихопив меча, обернувши його над головою, наче метальник молота, і з розгону увігнав у землю. Соняні промені бризнули з руків’я, розприснуті брильянтом на сліпучий спалах, в сяйво якого сам  сюзерен легко і пружно сплигнув долі. Затим, рвучко простягнув мені руку, і не втиг я отямитися, як він буквально підкинув мене на рівні ноги. При цьому я автоматично зауважив, що за зростом майже не поступаюсь гіганту. Нестимно регочучи, він хляпнув мене по плечу і сперся на застрoмленого меча, хитаючись від нестримного реготу,  який трусив його наче лихоманка.

Я й собі зобразив щось таке наче усмішку,  і з роздратуванням зауважив,  що вся екіпа також реготала та веселилася, а дехто навіть поcповзали з коней, включно з принцесою.

Намагаючись бути принаймні ввічливим,  звернувся до дівчини:

Шановна, принцесо,  дозвольте Вам допомогти, - і спробував зобразити щось на кшталт мушкетерського «salut profond». То була прикра помилка. Знявши з голови важкого шолома, мені не вдалося ним помахати як д’Артаньяну, а спроба вклонитися ступивши крок назад та розвівши вбік руки (…з тяжким металевим шоломом, а не м’якеньким вовняним капелюхом!) в глибокім поклоні - зробила б честь скоріше Чарлі Чапліну. Коротше, всі ще дужче розвеселилися. Принцеса, яка майже підвелася – гепнулась знову на землю, душачись від сміху. Барбаросса схопився за стремена, намагаючись встояти на ногах… 

Втерши сльози, сеньйор одним рухом опинився верхи і скомандумав – по конях. Команда була виконана блискавично і автоматично. Всіма, і навіть мною, бо затуманена свідомість людини з майбутнього не змогла перешкодити тренованим м’язам  виконати звичний ексерсиз.

Далі всі поїхали вслід господарю.

Я намагався не вмішуватися у моторику мого тіла і зайнявся аналізом ситуації.

Спроба була приреченою на поразку. Аналізувати не було чого, а керуватися жалюгідними уривками книжних знань навряд чи було розумно.

Мої роздуми перервало тихе покашлювання принцеси,  яка під’їхала ближче.

• Не ображайтеся, сер Відукінд,  – вона  говорила чітким правильним голосом, і я відчув, що це спроба демонстрації ху є ху (who is who), а ху є яху (who is yahoo). При думці про ті ху яху – мимоволі усміхнувся, і зауважив, як округлилися очі дівчини.
• Якийсь, Ви не такий. Але все рівно, Досить. Прошу Вас, годі вже того варварського натиску. Досить тих квіточок і бездарних вершиків під моїми вікнами. Годі вже.
• Згоден, - перервав  я дівчину, і  подивився  їй прямо у очі та запитав:
• Як його звати?  Він з нашої екіпи ?
• О! але… - пробелькотіла принцеса.
• Думаю, це або Ваш вчитель музики або наш симпатяга паж. – слова вистрибнули наче самі собою. Та однак це був нокдаун.  Дівчина відкрила ротик і примовкла.
• Прикрийте хвірточку, о Ваше чарівносте, бо мушка залетить. – мимоволі вилетіли  дурнуваті слова (з не менш ідіотською посмішкою). І хоча я ще не закінчив мову – та мені вже було соромно за свій растіковий гумор. Але стоп.  Чому мій. Ні-ні. Не мій, а того. Отак, того самого, як його Відукінда. Надіюсь,  принаймні не Корвейського, бо хіба міг бути відомий хроніст посполитим ратником.  Напевне що ні. Напевне.
• Сер, Ви…Ви, – очі в дівчини впевнено завернули на мокре місце і треба було миттєво рятувати ситуацію.
• Сорі май дарлінг, феірі тайл принцесс. – прогугнявив жерстяно-сурмовим голосом товариша майора Жирнова з військової кафедри універу.