1 ГОЛОС

Чи ж мудрість не кличе

і не подає свого голосу розум ? (Пр. 8.1)

З плином літ все затирається, а на місці справжніх подій записуються якісь дивні шматки вигадок, чуток і фантазій, настільки переплутаних із реальністю, що розділити їх вже буває практично неможливо.

Часом я запитую себе про те, що сталось, і кожного разу факти постають у все більш заплутаній інтерпретації.

Саме тому і користуюся моментом наданим COVID-19, ховаючись у дерев’яній хижці посеред мальовничих Карпатських гір – відгороджений сніговими заносами, без мобільного зв’язку та інтернету – та спробую все відтворити бодай у більш-менш аутентичному вигляді…

Початок

…Лікарю, півночі мені сниться, що я розважаюся із білявкою, а другу половину ночі – що із чорнявою. Не висипаюся…

Без проблем,пацієнте, давайте домовимося, що на половину ночі я вас заміню?

Е ні лікарю, вони мені обидві до вподоби…

«бородатий» анекдот

 «Стій !»

Це було слово. І я зупинився. Вулиця була тихою і безлюдною – як не як, опів на четверту ранку…

Світлофор блимав жовтим світлом та коли я вже зібрався рушити далі – з бічної вулиці вилетів і майнув перехрестям жовтий опель-вектра…

- Ов-ва... мало не влетів… - майнула думка і тут же інша – бо при моїй реакції – випадок навряд чи був би достатньо серйозним…

- А не сумнівайся…-   це був якись внутрішній голос. Достатньо чіткий, щоб бути чутним і тихий настільки, щоб сумніватися у його реальності.

Гарячий піт вкрив моє чоло, тоді як в районі грудей розлився крижаний холод.

Відчуття спеки і холоду було настільки незвичним, що тваринний страх, який дрижаками зсудомив м’язи відступив на другий план.

Я сидів за кермом свого Харлея не в силі поворухнутися…

Мозок гарячково перебирав варіанти – однак висновок був невтішним. Слухові галюни – то брате не гумор,  то один з перших, і на-жаль майже невідворотних кроків до безумства.

Шиза. Явна шиза.– і те що я розумів це – було чи найгіршим.

Стати розумово неповноцінним – то був один із моїх найбільших страхів.

Руки тряслися, але я поволі рушив і автоматично мов сомнамбула добрався додому.

В голові крутилося одна і та ж думка - а може то просто перевтома, може мозок вловив здаля звуки і трансформував їх у слова перестороги.

Сяк так роздягнувшись, завалився у ліжко і на диво раптово заснув.

Ранок засвітився у вікно – сонце жарило просто у обличчя. Восьма ранку – досить пізно, як для звичайного дня. Та для суботи – майже норма, зважаючи на пізній відбій.

Намагаючись не роздумувати про вчорашню подію  - прийняв душ, перекусив, глянув на новини і повідомлення…

Нічого особливого.

А може здалося ?

То все та клята перевтома. Треба було не пертися на ніч в дорогу. Поспав би, як людина у готелі. Вічно той поспіх, нерви…Пора вже переходити до більш розміреного життя.

До речі сьогодні здибанка з Оленою.

Ми (принаймні із мойого боку) дуже різні (якщо взагалі у нас є щось спільне).

Мені подобається у ній все. І голос, і волосся, і лице, і руки, і все-все.

А от що їй у мені ? Не знаю. Та й взагалі, не розумію для чого вона зустрічається зі мною – закомплексованим, не надто симпатичним, не мачо, не альфа-самцем (правда і не омега).

Фінанси – і то ні. Вона крута, працює директором в маркетинговій фірмі (татуньо їй то організував).

Може романтика ?.

Тримайте-мене… - яка романтика при моїй професії – інженер.

Кохання-злягання? Ні. Рішуче ні – я не секс-машина, навпаки, стандартний  однопалчанин.

Скоріше за все – їй потрібно лише трішки моєї водянистості – щоб час од часу промивати віконця свого его таким-от стандарт-мінімумумом, порівняно із яким навіть оцет солодкий.

Скільки разів давав собі слово – не продовжувати цих безглуздих відносин, але ніц з того не вийшло.

Навіть курити кинув – і це після п’ятнадцяти років безперервного смаління – перевіряв, що легше покинути – смаління чи її – мало не сказав мою…

На жаль ( а може і на краще) – зовсім не мою.

Машинально намацавши мобілку глипнув на годину. Пора передзвонити.

Але чіткий і виразний голос вимовив: – Хей.

Ого-го. Та це щось. Я – псих!

Роздратування було таким же гострим, як колись - коли отримував травму - на чи до змагань, за типом : «Ну чому це сталося саме зі мною».

Та і голос був якийсь,  не такий. Ніби і знайомий, а ніби й не зовсім.

Щось мені це нагадувало, але що?

На думку спали слова:

«Ніколи не буде Вкраїна – рабою заморських панів…»

Неспіврозмірність викликаної аналогії збила хвилю розгубленості.

Таки передзвоню – не буде мені шизоїдна ідея вказувати, що робити.

Алло, привіт, як справи, - випалив я традиційно…і почув крім звичайного Оленчиного 

Ок. Все нормально, - знову голос : «Як справа,  так зліва…»

Я завмер – але Олена провадила далі (моя шиза була тільки моєю):

      -    Та ти давай приходь до «віденської» о сьомій. – паралельний коментар прозвучав вже голосом та інтонацією Олени:

            «Для чого я його запрошую – пора з цим вже закінчувати, на х…»

            Матюк голосом Олени звучав як ляпас, так само природньо міцно, і так само несподівано.

Яка вже тут розмова – тут кошмар !

Олено, може в тебе які інші справи – то може мені завтра…, - витиснув якось з себе перше-ліпше словосполучення наче робот.

Реакція була миттєвою

– Що!! Як ти посмів ..., - голос Олени був чітким і твердим як криця.

А голос не вщухав: « - Мишка втікає, киця хапає» - голосом дикторші «Спокійної ночі малеча…»

 «Ну ні собі х-я, піз-ц  -  вже і він мене херить» - ствердив Голос Оленчиним Голосом.