IV

Квасолина прокинулася на лікарняному ліжку Золочівської лікарні й одразу відчула, що їй важко поворухнутися, а дихати ще складніше.

«Де я?», — подумала жінка та забігала очима по стелі.

Сучасне освітлення не менш модернової палати змусило її примружитись і тихенько застогнати.

— Як ви почуваєтесь? — негайно підскочила до пацієнтки медсестра і про всяк випадок поправила голку крапельниці.

— Де я? — мляво мовила Квасолина і спробувала підвестися.

— Спокійно, спокійно. Не можна рухатися, — збентежилась молоденька дівчина у білому халаті, — адже переламані ребра. Вам дуже пощастило. Уже вся країна знає, що привид Марії завітав до лицарської зали та налякав туристів. Представники преси відучора під лікарнею чатують, хочуть взяти у вас інтерв’ю. Ви так схожі на небіжчицю Вацлава Жевуського, просто неймовірно.

Говірлива дівчина і не збиралась зупинятися.

— А знаєте, — трохи нахилилася над пацієнткою вона і зашепотіла: — Я вірю тим, хто вважає вас Марією. Не бійтеся, нікому не скажу.

Медсестра про всяк випадок підморгнула.

— Ви й не мали померти, двічі ніхто не вмирає. Зачекайте, — поправила базіка нічну сорочку на Квасолині, — я вам підніму настрій. Коли ви навели шереху, усі, хто скочив із вікна, почіплялися на липу, мов новорічні іграшки на ялинці. Пожежники потім до ранку знімали дригунів. Народ у Підгірцях ще досі сміється. Та що там, уся країна надриває живота.

— То… то… — важко задихала Квасолина.

— Тихо-тихо, вам не можна розмовляти, — погладила волосся жінки медсестра. — Хоча головний лікар запевняє, що якби не пан Микола з Пахучих Кульбаб, були б не тільки поламані ребра. Кажуть, ви на нього з розмаху налетіли та збили з гілляки, а далі наче верхи поскакали вниз і пом’якшили собі удар об землю.

— То... То… — схопилася за груди Квасолина, важко простогнавши.

— І найцікавіше, — продовжувала погладжувати голову бідолашної медсестра, — чоловік так горлопанив, що надірвав собі голосові зв’язки, а пухке тіло завадило найгіршому кінцю. Тепер лежить з відкритим переломом гомілкової кістки.

Дівчина зиркнула на ліжко поряд.

— Правда, коли його привезли до лікарні, ще довго хриплувато поквакував. Лікар прописав снодійне, колю двічі на день. Так знімаємо стрес і людина менше квакає. Добре, що зараз дрімає.

— То… То він мене кличе, — нарешті мовила пацієнтка. — Квасею хоче назвати. Отже, Миколик живий.

Було помітно, що жінка зраділа.

— Врятував мені життя…

У палаті вкотре почувся стогін.

«Ось, про яку долю говорила примара, — промайнуло в голові й знову спогад: — Простий, але вірний чоловік, бездоганний сім’янин весь час крутився поряд. А я дурна, когось шукала за полем».

— Де він? Де пан Микола, скажіть? — прошепотіла до медсестри Квасолина.

— Пан Микола? — стенула плечима дівчина і вказала рукою: — Так он же він, поряд з вами на ліжку. Його теж шукають журналісти. Усім цікаво, як можна коником по вітру скакати.

— Миколику, — повернула голову праворуч Квасолина й, не зваживши на те, що у чоловіка замружені очі, продовжила: — Мужній рятівник. Такий пухкенький, солоденький, так і хочеться пом’яцкати, наче м’яку іграшку. І чому я цього раніше не помічала? Нікому тебе не віддам. Будемо разом розвивати пекарню, народимо діточок і нехай перевертають усе догори дриґом. Живемо один раз. І більше жодних дієт, смаколику.

— Ну, хіба що іноді, але не часто, — миттю відреагував хрипким голосом Микола, котрий ледь вибрався з полону снодійних ліків, а лагідні слова Квасолини посприяли цьому. — Отже, смаколик?

Він ласкаво поглянув на свою дружину, а потім смикнувся, щоб торкнутися її, однак скута гіпсом нога завадила.

— Квасю, дорогенька, — загавчав герой, що від болю навіть бровою не повів. — Обіцяю більше ніколи про тебе й кривого слова не мовити. У тій залі я…

— Цс-с-с, — приклала до губ вказівний палець жінка, — більше нічого не кажи. Це моя провина. Якщо можеш, пробач.

Тим часом до палати зайшов головний лікар.

— Ну, і як наш коник з принцесою почуваються? — на ходу запитав бородатий чоловік у білому халаті. — Сподіваюся, більше не будете плигати з вікон? Це вам не жарти.

— Точно не будемо, — як могла, посміхнулася Квасолина. — У нас з Миколиком тепер усе буде добре, ми ж нещодавно одружилися.

— То це ваш чоловік? — остаточно переконалася медсестра в назрілій думці. — І ви не Марія…

Вона трохи зніяковіла, а лікар зиркнув на бичка з відкритим переломом.

— Чогось я так одразу і подумав, — замислено мовив він і додав: — Тому й розмістив в одній палаті. Бо коли Микола вас упізнав, з нош рвався та хрипів: «Карамелько! Капризулько! Ціловасику, пупсику! Ква-ква-ква…». У деталі того белькотіння я не вдавався, треба було рятувати скакунів. Добре, що все обійшлося.

Квасолина здивовано поглянула на чоловіка.

— Хіба карамелька чи пупсик це погано? Завжди хотів тебе так називати, але не наважився, — осипле відреагував на прискіпливий погляд Микола.