II

Нав’ючений Микола ледь встигав тягнути валізку на колесах і ще дві торби на плечах, а кам’яний двір перед головним входом до основної будівлі палацу ніби навмисно не хотів кінчатися.

— Квасю, дорогенька… Хух, хух… У мене вже голова крутиться, а м'ясо так пахне з терас, — ледь чутно бурмотів собі під ніс чоловік. — Краще б поїхали на море, там би хоч потайки якогось молюска впіймав та заморив черв’ячка. А що тут злапаєш?

Він забігав голодним поглядом довкола і вже хотів відібрати морозиво у хлопчини неподалік, але той миттю розчинився серед натовпу відвідувачів замку.

— Миколику, ти йдеш чи ні? — гукнула роззяву дружина. — Нам ще реєструватися, а потім до крамничок. Хочу придбати собі щось оригінальне.

— Йду-йду, моє серденько.

Захеканий бичок вхопився за ліве підгруддя і згодом скочив у просторий хол триповерхової будівлі, котру вже освітили настінними канделябрами.

— А нічого тут, гарно, — роззявив рота на міцні колони чоловік.

І замилувався кольоровим розписом стелі, а від золотої ліпнини він перестав кліпати.

— Миколику! — знову гукнула жінка. — Ти що, ніколи такого не бачив? Весь буклет з туристичної агенції картинками усіяний.

Жінка намагалася вдавати, що її нічим таким не здивувати.

— Іди сюди, нам треба зареєструватися.

Їй дуже хотілося все скоріше зробити й зрештою потрапити в ліжко, де обрезклого чоловіка схопить покійна Марія і «Привіт, грошовита свободо».

— Іди, кажу! Чого завмер? — повторився вигук.

Люди у холі озирнулися на крик і Микола наче розморозився.

— Біжу-біжу.

Він далі потяг сумки та врешті явив свою червону пику над стійкою реєстрації.

— Я вас уважно слухаю, — сказав чоловік у дивному костюмчику часів Вацлава Жевуського і відкрив книгу записів гостей, не підіймаючи очей. — Назвіть, будь ласка, прізвища.

— Микола Буханець і Квасолина Піндюрка, дружина моя, — гордо поглянув на красуню поряд голодний бичок і облизався.

Дворецький стримано підвів погляд і, привітливо посміхнувшись, хотів підтвердити наявність заброньованих палат, однак жінка сприйняла розтягнуті губи за знущання.

— Так, я Квасолина Піндюрка і що? Уже краще ніж Буханець якийсь там.

— А мені подобається, — надув і без того пухкі щоки Микола. — Дід з бабою були Буханцями, уся родина така. Дарма ти не взяла моє прізвище, сонечко.

Голодний бичок і не думав ображатися.

— Добре, візьму, — раптом пообіцяла дружина. — Але за умови, що ти гідно зустрінеш покійну Марію і проявиш мужність, як справжній… Справжній лицар.

Вона побачила на стіні за спиною дворецького картину зі здоровезним вершником у латах.

— О, про це не турбуйся, — заграв м’ясистим тілом Микола. — Я вже казав, що привидів не боюся, тим більше якоїсь там нікчемної Марії.

— Ну, я б так не казав, — дозволив собі втрутитись у розмову дворецький. — Привиди недолюблюють гонорових і приходять до них перш за все.

Він дістав з шухлядки ключі та, простягнувши жінці, додав:

— Марія — наша улюблениця. Її тут частенько спостерігають. Раджу бути обережним, інакше завітає до вас.

— Миколику, як ти назвав тутешнього привида? — схопивши ключі, негайно запитала чоловіка дружина.

Той так само миттєво відповів:

— Нікчемна Марія.

У цей момент не тільки дворецький, але й публіка за спиною зухвальця завмерли, а потім знову повернулися до справ.

— Ви до палат зараз підете чи…

— Підемо, — перервала дворецького Квасолина. — Але спочатку магазинчики. Сумніваюся, що ваша Марія так рано ходить кімнатами. Почекаємо.

Дворецький стенув плечима і сказав:

— Тоді ми ваші речі доставимо на місце. Гуляйте на здоров’я!

— Дуже вам дякую, — з полегшенням видихнув Микола.

І потягнувся за дружиною надвір, котра, наче справжня лань, поскакала витрачати гроші чоловіка.

— Миколику, не відставай. Тобі треба бігати! — з-за плеча вигукнула жінка і придумала на ходу: — Куплю собі щось цікавеньке, туди-сюди й в ліжко. Хіба ти не знав, що уві сні людина швидше худне?!

Згодом вона зникла в одній із крамничок на території замку.

Відсутність пильного ока дружини наче звільнила голодного бичка від ціпка і він вже намилився бігти на аромат смаженого м’яса, проте Квасолина встигла вистромити носа на вулицю.

— Миколику, ти де там забарився? Я вже собі дещо придивилась.

— Йду, моє серденько. Йду.

Чоловік вкотре проковтнув рясну слину і посунув до найближчої крамнички, що розпочинала цілий ряд освітлених смолоскипами торгових лавок вздовж цегляних стін внутрішнього двору.

Усі, хто вже встиг повечеряти, товклися на кам’яному помості. Одні обирали смаколики, інші — сувеніри, а дехто приміряв одежу часів Вацлава Жевуського.