Квасоля

- Це квасоля!

– Та ну, це зовсім не квасоля! На спаржу схоже! Тільки велику.

– Квасоля теж велика буває! У моєї бабусі знаєш, яка квасоля росла? Та як палець!

– Дурбалець! Не видумуй! Це може той, як його, біб! Ти боби бачив коли-небудь?

– Ну, бачив, мабуть. Просто не знав, що то біб.

– Та ну тебе, спеціаліст! Кажу, це квасоля! І крапка! У кого город є, у мене чи в тебе?

– Ну, в тебе.

– Ото й моє слово, як спеціаліста по городу, – це квасоля!

Отак ми сперечалися з Тарасом, розглядаючи три квасолини, які прислав мені мій друг з далекої Японії. Краще б прислав нові комікси про Наруто, чесне слово! Ми й познайомилися з ним на ґрунті нашого спільного захоплення цією манґою на якомусь форумі в інеті. У японця був нік Ітачі Учіха, а в мене – Саске Учіха*. Спілкувалися ми англійською, називали один одного «бро», і в один чудовий момент японець написав, що хотів би прислати мені подарунок. Просто так, на знак поваги до людини, яка любить «Наруто» так само, як і він. Я посміявся, подякував, але адресу, правда, не написав, обмежився номером відділення «Нової пошти» в Києві.

І сьогодні, забравши посилку у відділенні, попер до Тараса, який жив у приватному секторі на околиці міста й мав невеличкий городик, де його мама, ще коли жила в Україні, вирощувала зелень, якусь редиску і навіть огірки. Все виходило якесь миршаве, несмачне, але гордо іменувалося «екологічно чистим продуктом» і впихалося Тарасові і мені, як його найкращому другові, у великих кількостях і часто. Потім його мама вийшла заміж за німця і поїхала жити в Дойчландію, а Тарас не захотів. Був уже тоді студентом четвертого курсу, закінчував економічний університет, мав роботу й серйозно зустрічався з дівчиною.

Я припер йому ці три насінини, і ми почали читати інструкцію, яка була додана до посилки. Японець детально і за пунктами розписав, як саджати, поливати, підкормлювати і так далі ці незвичайні насінини. Він називав їх чудо-боби чи чудо-квасолини. Зазначив, що рослина має магічні властивості та виростає за добу. Прочитавши це, ми з Тарасом погигикали, згадали Джека Бобове Зерно із казки, помріяли, як ми будемо боротися з людожером із неба, побігали біля будинку, махаючи палицями і б’ючись ними, як уявними мечами. «Хлопці, вам по двадцять років, а в голові вітер віє! – сказала б моя мама. – Ведете себе, як діти!»

Але ми з Тарасом завжди були з вітром в голові, тому й подружилися. Хоча, якщо доходило до чогось серйозного, – то ми ставали іншими: діловими, зосередженими, злими, як акули. Все залежало від ситуації і настрою.

– Так, так, так, - пробіг очима Тарас по списку. – Все зрозуміло аж до пункту номер дванадцять. Ось, дивись, у пункті тринадцять сказано: якщо квасоля буде стріляти, ні в якому випадку не відстрілюйтеся водою. Оце не зрозумів.

– Гм, - замислився я. – Взагалі, стручки можуть тріскатися та лускати, якщо квасоля перестигне і пересохне. Може, це в описі квасолі значить англійською стріляти? Тоді зрозуміло, про що це – не поливай водою сухі стручки, бо стануть мокрі і згниють.

– От де тут написано слово згниють? Не фантазуй!

– Слово не написане, але це мається на увазі! – вперся я рогом.

– Добре, добре, - кивнув Тарас. – Ось іще незрозуміло. Пункт п’ятнадцять. Якщо потрапиш в обійми, розслабся, пагони не люблять різких рухів.

– Може, це про те, що не треба тісно підв’язувати стебла до тичок? Щоб вільно висіли, розслаблено? Квасолю ж наче до палок якихось підв’язують? У бабусі, я пам’ятаю...

– Тичок! Дурбичок! – почав нервувати Тарас. - Та що ти завів: у бабусі, у бабусі!.. Твоя бабуся – це позапозапозаминуле століття! Інтернет є, Гугл і навіть штучний інтелект – все в нашому розпорядженні!

Я заткнувся. А Тарас, як великий спеціаліст, що має город, пробігшись ще раз очима по списку, кивнув:

– Ну що ж, ходімо, посадимо ці японські боби!

– Квасолю! – виправив його я, і ми, перекидаючись «квасолями» та «бобами» пішли на його город.

Скопана нами місцина два на два метри приємно радувала око. Ми не заморочувалися – посеред добряче притоптаного городу (Тарас бігав по ньому до компостної ями, не утруднюючи себе обходом по вимощеній гравієм стежинці) скопали, заскородили, посадили, полили... Наштрикали палок, обгородивши місця буйного виростання майбутніх чудо-бобів, і пішли пити чай.

Зранку наступного дня Тарас розбудив мене о восьмій ранку, хоча була субота, і я мав намір добряче виспатися, відпочити після довгого і складного тижня.

– Воно росте! Сашку, воно росте, як на дріжджах! – зарепетувала Тарас, як тільки натиснув кнопку відповіді.

– Що росте? Де? Які дріжджі? – спросоння я не дуже розумів, про що він лепече.

– І чавкає! – зашепотів друг, неначе той, хто чавкає, міг почути й образитися на ці слова.

– Хто чавкає?

– І іноді хруськає! Та квасоля твоя, зараза! Квасоля хруськає і чавкає! – підвищив він роздратовано голос

– В смислі біб? Тобто боби? – докумекав я.

– Терміново приїжджай! Воно вимагає їжі! Захопи собачий корм! – і Тарас відключився.

Так до пуття і не зрозумівши, про що мені товкмачив друг, я швидко зібрався і, вже виходячи за поріг, згадав про собачий корм. У нас був собака Полкан, якого батьки, які поїхали на вихідні на дачу, забрали з собою. Йому завжди купували великий мішок із кормом під час акцій, щоб зекономити гривню-другу. Я знизав плечима, відгріб добрячий кілограм у пакет і поїхав до Тараса.