Епілог

Минуло чотири роки…

Яскравого сонячного дня наприкінці вересня «Волга» Матвія Івановича, виблискуючи чорним лаком, припаркувалась на автостоянці поряд з Одеським портом.

Ганна Федорівна в білому крислатому капелюшку, у величезних чорних окулярах, які весь час з’їжджали з її аристократичного носика, нервово палила цигарку за цигаркою. Довжелезний шовковий шарф кремового кольору елегантно обвивав її шию. Вона сиділа позаду водія, який своїм зовнішнім виглядом аж ніяк не відповідав вишуканому образу а-ля Айседора Дункан, що так старанно намагалась відтворити його дружина. Матвій Іванович був зодягнений у потерті і де-не-де засмальцьовані джинси, картату сорочку із закоченими по лікоть рукавами та солом’яний бриль. На сидінні біля баби Гані вмостився Філософ, поклавши голову їй на коліна.

Скульптор і актриса повінчалися три роки тому. Вони ідеально доповнювали одне одного, ніколи не сварилися, цінуючи буквально кожну хвилину їх спільного щасливого сімейного життя. Філософ залишився жити з Ганною Федорівною після того, як Соня і Сергій одружилися (занадто складно виявилось забрати його в Канаду).

Ганна Федорівна і Матвій Іванович виїхали з дому напередодні о п’ятій годині ранку. Зупинилися переночувати в Умані, щоб відпочити та й заодно погуляти по знаменитій Софіївці. В Одесу приїхали, коли до прибуття лайнера EUROPA залишились лічені хвилини.

Подружжя, підійшовши до краю причалу, з ледь стримуваним хвилюванням заворожено дивились, як багатоповерховий красень-корабель виплив з марева, що срібною завісою миготіло над тихим спокійним морем. Філософ нервово втягував носом морське повітря й косив оком на дивну безкраю поверхню, яка булькала й шипіла, бризкаючи на нього солоною водою.

З широкого трапу почали сходити перші пасажири. Ганна Федорівна витягувала довгу шию, щоб розгледіти серед барвистого люду тих, заради кого подолала більше шестисот кілометрів. Нарешті!!!

Баба Ганя побігла…

Світловолосий високий чоловік першим ступив на землю. Він тримав у міцних та ніжних обіймах маленьких хлопчика й дівчинку. Діти мали таке ж, як і в тата, золотаве хвилясте волосся, великі блакитні очі, чарівні ямочки на щічках. За ними зійшла молода тендітна жінка, яка крутила головою на всі боки, виглядаючи когось серед зустрічаючих.

Баба Ганя побігла  до них, розтинаючи хвилі натовпу, немов військовий крейсер. Бігла і кричала:

– Соню! Сергійку! Я тут!

Підбігла, розгубилася, не знала, кого першим обнімати-цілувати. Добре, що вже встиг підійти Матвій Іванович з Філософом. Епіцентр бурхливих почуттів перекинувся на шотландського сетера. Узрівши Соню той на якусь секунду завмер, за мить підстрибнув так високо, що дістав до її обличчя гарячим шорстким язиком. Приземлився на скалічені лапи й припав, заскавулівши, до її ніг.

Соня, не звертаючи уваги на оточуючих, на свій білосніжний одяг, впала на коліна й почала виціловувати його морду, гладити спину, живіт, вуха… Це продовжувалось  довго, баба Ганя і Матвій Іванович встигли і дітей обцілувати, і з Сергієм привітатися, розпитати в нього, як малеча перенесла таку довгу подорож… Нарешті Філософ заспокоївся, його познайомили з трирічними Марком та Соломійкою, і всі рушили до авто. Як тільки вмостилися, Матвій Іванович запитав: «Куди їдемо?»

– Додому! – вигукнула Соня.

– А як же ваш багаж? – здивувалась баба Ганя.

– Найнеобхідніше – в рюкзаку Сергія та валізі, а  решта ще пливе через океан у контейнері.

– Зачекай, я не зрозуміла, ви так надовго приїхали, що аж контейнер речей з Канади потрібний?

– Так, надовго. Назавжди! – щасливим голосом відповіла Соня.

Тут баба Ганя вигукнула: «Матвію, спиняйся! Негайно спинись, бо я зараз зомлію!» Матвій Іванович загальмував, видивляючись, де можна зупинитись.

За хвилину Ганна Федорівна дізналася, що Сергію запропонували очолити новостворену лабораторію нанотехнологій у науково-дослідному інституті імені академіка Богомольця в Києві. Мріяв про це ще з дитинства. Прийняв остаточне рішення у той момент, коли розповів дружині про можливість повернутися на батьківщину. Її очі спалахнули такою радістю!

До роботи Сергію потрібно було приступати в жовтні, тому Ярські вирішили влаштувати собі чудову мандрівку – на теплоході через спокійний у цю пору року Атлантичний океан. Коли ще випаде така нагода! Була ще одна вагома причина: Соня боялась літати, особливо тепер, коли знову була при надії.

До січня Соня з дітьми поживе в рідному місті, у своїй квартирі, а Сергій поїде в Київ, щоб знайти житло, підготувати все для переїзду родини. Ось і всі новини.

Від таких новин баба Ганя не могла отямитись усю дорогу до рідного дому. Приїхали вони пізно ввечері. Поки влаштували спати потомлених діток, поки привели себе в порядок після дороги, поки разом повечеряли, настала ніч. Матвій Іванович уже й заснув, а Ганна Федорівна ще мила посуд, коли почула тихий стукіт у двері. То була Соня. Вона прийшла з якимось пакунком. Урочисто мовила:

– Моя найрідніша!  Це – подарунок від мене, поповнення вашої колекції картин.

Розгорнула папір,  поставила на стіл, притуливши до стіни, полотно.

Старий будинок на Камінній осяяний надвечірнім сонцем. Темно-зелене листя та пурпурові грона дикого винограду утворюють вибагливий орнамент, уплетений в дерев’яне мереживо альтанки. Простір альтанки наповнений теплом та спокоєм. На лаві сидить немолода, але надзвичайно вродлива жінка. Це – Ганна Федорівна. Вона ніжно пригортає до себе маленьких золотоволосих хлопчика і дівчинку.