Прощання з Савкою

Близько другої години ночі Ганна Федорівна все ж послухалася Сергія й примостилася скраєчку ліжка біля Соні – «просто випрямити ноги», та й за мить заснула глибоким, без сновидінь, сном. Матвій Іванович також пішов у свою майстерню прилягти на тапчан, аби відновити сили після всіх хвилювань. Лиш один Сергій не спав. Заварив собі міцної кави і вийшов на відкриту терасу, на свіже повітря, там краще думалось.

З того, що розповіла про Савку баба Ганя, залишалось незрозумілим головне: якщо це банкір організував викрадення Соні, то з якої причини? Чому хотів, щоб Соня втратила пам'ять назавжди, на все життя? Відповідь на це запитання може дати лише він сам. Тому потрібно з’явитись до нього якомога раніше, щоб застукати зненацька і змусити розповісти все. А якщо це не Савка? Як тоді захистити Соню від невідомого зловмисника?

Потрібно спланувати наступний день. О восьмій годині ранку привезти з лікарні Лідію Михайлівну, потім – забрати Філософа, якщо ветеринар дозволить. Ці дві справи можна об’єднати. Далі – розмова з Савкою, не пізніше дев’ятої години. Він на той момент ще не буде знати, що Соні вже немає в лікарні.

Раптом нічну тишу розітнув телефонний дзвінок. Телефонував Василь:

– Сергію, я тільки-но переїхав через кордон, увімкнув телефон і побачив, що ти телефонував мені багато разів. Щось сталося? Тобі потрібна моя допомога?

– Так, сталося. Але допомога потрібна не мені, а Соні.

– Що трапилось? Що із Сонею?!  Кажи! – голос Василя затремтів від хвилювання.

– Соня зараз спить. Вона в надійному місці, у друзів. Через скільки часу ти будеш у місті?

– Через дві години. Поясни, у чому справа?

– Соню викрали і насильно помістили в психлікарню. Увели сильнодіючі препарати. На щастя, вдалось її звідти визволити. Потрібно дізнатися, хто це зробив і чому. Ти можеш відразу зустрітися зі мною?

– Так. Ти вдома?

– Ні, запам’ятай адресу – вулиця Броварна 18, двоповерховий приватний будинок. Під’їдеш – зателефонуй, я тебе зустріну.

– Добре, до зустрічі.

О п’ятій годині ранку, коли вже розвиднилося, авто Василя зупинилось перед будинком Матвія Івановича. Сергій чекав на нього біля хвіртки. Провів на терасу, залишив на декілька хвилин, щоб зварити каву. Накраяв хліба і сиру. Василь коротко подякував. Був страшенно голодний – через перевтому і від злості.

Поки мчав на великій швидкості у напрямку рідного міста, аналізував останні події. Він зустрівся з Савкою у вівторок. Повідомив йому, що Соня цілком здорова і необхідно повернути борг не пізніше, ніж за тиждень. Савка нічого конкретного не відповів. У середу Василь зустрівся з Сонею в нотаріуса – оформили доручення, щоб взяти в клініці Штудтгарта копії документів про оплату лікування Наталочки. Ці документи мали б підтвердити в суді те, що Савка не віддав усі гроші за Сонину квартиру. Наступного дня виїхав у Німеччину. Отже, єдиний, хто міг таке зробити з Сонею, банкір. Через борг.

З вовчим апетитом поглинав їжу й уважно слухав розповідь Сергія. Так, усе складається до купи. Савка зібрався купити в Сергія квартиру. На це потрібні немалі гроші. Вони, вочевидь, у нього є, бо ж сам прийшов до Ярського зі своєю пропозицією. У той самий час банкір дізнався від нього, Василя, що до Соні повернулися пам'ять і мова. Потрібно повернути борг. Зрозуміло, що Савка не міг та й не хотів цього робити, бо тоді  б йому не вистачило коштів на купівлю квартири. Знайшов вихід – перетворити Соню на психічно хвору, а головне – знищити її пам'ять. Добре ще, що не задумав убивство. Як йому вдалося все організувати, то вже інше питання.

Виклав свої міркування Сергію. За годину часу хлопці виробили план, як учинити із Савкою, щоб цей покидьок більше ніколи не загрожував здоров’ю та життю Соні.

До восьмої години ранку, коли вже потрібно було їхати по Лідію Михайлівну, залишалося ще трохи часу. Сергій піднявся у спальню. Ганна Федорівна і Соня спали, пригорнувшись одна до одної. Заспокоєний повернувся до Василя, який розслаблено сидів у кріслі. Мовчали, прислухаючись до світанкового цвірінькання пташок. Тишу порушив Сергій:

– Василю, я хочу запитати в тебе про одну дуже важливу річ. Ти кохаєш Соню? Ти хочеш, щоб ви були разом?

Василь насторожився, пильно подивився в очі товаришу, однак нічого не відповів. Сергій продовжив:

– Під час зустрічі однокласників, коли ти відкликав її на пристані і взяв за руку… Я тоді подумав, що у вас усе ще може налагодитись. І сьогодні, коли ти почув про те, що з нею сталось… Ти ж розхвилювався, вона тобі не байдужа. Чи не так?

Василь не був готовий до цієї розмови, розгубився, а Сергій навпаки – наважився на відверте зізнання:

– Соня – найдорожча для мене людина… Я кохаю її. Тому хочу попросити тебе – зроби все можливе і навіть більше, щоб вона була щасливою. Обіцяй!

Василь нарешті заговорив.

Сергій завжди вважав друга дитинства нездатним на глибокі переживання, тим більше – на страждання. Тому те, що почув від нього за мить, глибоко вразило його.

– Я стрибав до неба у той момент, коли Соня погодилась вийти за мене заміж. Я завжди знав, що кохає вона тебе, а не мене. Але я вірив… Вірив, що мого кохання вистачить на нас двох і воно триватиме все наше життя. Ми були такі щасливі, коли народилась Наталочка…